ФЕДІР МИКОЛАЙОВИЧ ПЛОТНІР — СПРАВЖНІЙ ВОЇН ДУХУ І ХАЗЯЇН СВОЄЇ ДОЛІ

ДОБРЕ, КОЛИ У НОВОЇ ПРАГИ Є СВІЙ ПЛУТАРХ...

ЗРАЗКИ ЕКСЛІБРИСІВ ФЕДОРА МИКОЛАЙОВИЧА ПЛОТНІРА — ТАКІ РІЗНІ, ТАКІ НЕСХОЖІ...

Ми розмовляємо в хаті Федора Миколайовича, осяяній світлом осіннього сонця й листя. В’їжджаючи до Нової Праги, ще здалеку помічаєш її брунатний черепичний дах. Хата стоїть на пагорбі, поруч із автотрасою. Якби треба було запитати, де живе «дід Плотнір», у Новій Празі показав би кожен. Святая святих у цій хаті — бібліотека господаря. Про неї ми ще згадаємо, а поки що я прошу Федора Миколайовича розповісти про свій родовід.

— Плотнір — це ж, напевно, пряма вказівка на ваше козацьке коріння?

— Я довго не міг розібратися з етимологією цього слова. Писав навіть історику Володимиру Голобуцькому, їздив до видатної дослідниці Козаччини Олени Михайлівни Апанович (потім листувався з нею). І ось що з’ясувалося. Колись на Січі був Платнірівський курінь, який — після того, як Катерина II зруйнувала Січ, — переселився на Кубань. Там є навіть станиця Платнірівська. Плотніри — це зброярі…

Мій далекий пращур по батьковій лінії, козак Платнірівського куреня, в часи Коліївщини діяв в одному з повстанських загонів. Після поразки повстання він поселився тут, у степах, у Петриківському зимівнику... А батьки мої були простими селянами. Трохи нижче вулиці, на якій я живу, колись були чотири хутори. Там жили мої предки. У сім’ї я був найстаршим сином. У Громадянську батько воював під Царициним. Між іншим, він часто добрим словом згадував Думенка, якого самі ж більшовики й знищили. А Троцького проклинав. Казав, що він дуже багатьох розстрілював ні за що...

Коли почалася колективізація, мого батька мало не силою затягнули в колгосп. Посланці від уповноважених приходили навіть серед ночі. «Ну що, надумав записуватись у колгосп?» То був просто моральний терор.

— Ви сказали, що Праг багатенько, а Нова Прага лише одна…

— Колись це був, як я вже казав, Петриківський зимівник, названий так на честь козака Петрика, відомого своїм бунтом проти гетьмана Мазепи і спробами разом із запорожцями в союзі з кримським ханом відділитися від Московії… Поселення розросталося за рахунок втікачів: тут збиралися ті, хто прагнув волі та землі, або ж — як старовіри — хотів зберегти вірність своїм релігійним переконанням. 1822 року Петриківка увійшла до складу аракчеєвських військових поселень і була перейменована. Звідтоді це Нова Прага. Напевно, це пов’язано з тим, що тут тоді розмістився Празький полк, який під час війни з Наполеоном розбив великий загін французького війська. Сталося це під передмістям Варшави — Прагою. А загалом, тут, у степовій Україні, багато населених пунктів мають у своїх назвах слово «нова», «новий»… Новомиргород, Новгородка, Новогеоргіївськ, Новоукраїнка, Новий Стародуб…

— Федоре Миколайовичу, а як ви зацікавилися історією? Це ж начебто не було безпосередньо пов’язано з вашою професією, освітою?

— Після десятирічки я хотів вступити до кавалерійського училища в Кіровограді. Але потім його об’єднали з Пензенським училищем, і в 1937 р. я за направленням військомату подався до Пензи. Я не був із родини розкуркулених, мав за спиною десятирічку — тоді це було рідкістю. Але мене не прийняли через … високий зріст! Я розплакався, як мала дитина. Хлопці привели мене до начальника, а той виявився земляком із Зінов’євська (Кіровограда). «Так для тебя и лошадь не подберешь», — сказав він. І в училище таки не прийняв. Пішов я працювати в пекарню експедитором. А потім поїхав до Тули, де вступив до збройно-технічного училища…

— …і таки стали плотніром, себто — зброярем?

— Ну, тоді я ще й не знав, хто такі плотніри… Коли почалася фінська кампанія, Ворошилов у день свого народження достроково присвоїв мені і ще двадцяти шістьом відмінникам по «два кубики» (пізніше — звання лейтенанта). Я став військовим техніком другого рангу. Поки їхав на фронт, війна з фінами закінчилася.

А потім була війна з Гітлером. Я воював на території Білорусі, служив у піхоті. Маю медаль «За отвагу».

В жовтні 1941-го потрапив у полон. Може, пригадуєте: Костянтин Симонов допитувався в маршала Жукова, коли було найважче. Той сказав: «У жовтні 1941 року». Нас оточили під Вязьмою. Я був поранений, і з пробитими легенями опинився в руках німців. Був у кількох таборах на території Білорусі, а потім нас повезли до Німеччини. По дорозі кілька полонених, і я в тім числі, втекли з поїзда. Якісь люди — чи не старовіри? — дали нам на кілька днів притулок, а далі ми пішли на схід, додому. І таки дісталися рідних країв, хоч ноги мої зовсім спухли. А потім була облава, і німці забрали мене до Кіровограда. Звідти, восени 1942-го, днів за двадцять привезли до Бухенвальду. Там я став номером 35949. Працював у різних командах, між іншим — і на батьківщині Енгельса, в місті Вупперталь.

У Бухенвальді я був до квітня 1945 р. У концтаборі ми готували повстання. Але не вийшло: напередодні нас погнали з Бухенвальда, з гори Ваймар повантажили в ешелон і повезли — без їжі і води — в бік Мюнхена, у концтабір Дахау. Муки спраги були особливо нестерпними. Знайдеш у вагоні якийсь гвіздок — а на ньому крапля води, злизнеш. Тільки що тієї краплі? Коли приїхали в Дахау, був кінець квітня, сходили сніги. Дехто з полонених не витримував, хапав жменю снігу, але німці тут же таких пристрілювали. Я навмисне впустив свою смугасту табірну «тюбетейку», наступив на неї ногою, а тоді підняв і довго висмоктував із неї вологу…

У Дахау смертність серед в’язнів була така велика, що в крематорії їх не встигали спалювати. Тоді зібрали команду, яка мала підбирати мертвих і складати на купи, а тіла посипали сіллю…

29 квітня війська союзників звільнили нас… А далі всього було…

Ну, а щодо вашого питання про захоплення історією, то я ще малим хлопцем любив слухати, розпитувати, просив батька, щоб він, якщо кудись їде, брав і мене із собою. Я дуже люблю свій край.

— А що ви як краєзнавець вважаєте своїми найбільшими удачами?

— У 1992 році кіровоградська газета «Єлисавет» надрукувала мою статтю «Незамулені джерела», в якій я описав дещо з історії Нової Праги. Яка то для мене радість була! Почувався щасливою людиною і тоді, коли відшукав степову балку, в якій колись Семен Климовський заснував свої Припутні. І ще, знаєте, я боготворю свого земляка Олексія Захаровича Попельницького, великого книжника і просвітителя. Ось у мене є його портрет. Попельницький народився в Новій Празі, потім навчався в Новоросійському університеті, якийсь час викладав у приватних школах Швейцарії. Як вчений він досліджував історію земельної реформи 1861 року. Якось я, гостюючи в родичів у Дніпропетровську, натрапив у букіністичному магазині на розкішне шеститомне видання «Великая реформа (1861 — 1911)». Попельницький був у складі редколегії цього ювілейного багатотомника, у п’ятому томі надруковано дві його праці… Цей шеститомник засів мені в серце, «неначе цвяшок», і я таки позичив грошей і купив його (за кожен том треба було заплатити по 25 карбованців — при моїй тодішній пенсії 81 карбованець!). А потім найнявся до шляхового відділу, два місяці косив бур’яни понад дорогами, проріджував та підрізав дерева в придорожніх лісосмугах, щоб заробити грошей і повернути борг…

Під час революції Попельницький повернувся з Петербурга до Нової Праги. На той час мав він величезну, дуже багату книгозбірню. Був у нього навіть рукопис Радіщева. У голодний 1921 рік бібліотеку було зберегти дуже важко, але Олексій Захарович таки зберіг найцінніше, і в 1929 р. передав свої скарби в Київ, до Всенародної бібліотеки України. А невдовзі він помер і був похований на Лук’янівському кладовищі…

Про Попельницького я написав нарис, і тепер він увійшов до моєї книжечки «Петриківські бувальщини» (Кіровоград, 2000).

Книжку краєзнавчих нарисів «Петриківські бувальщини» Федір Миколайович супроводив коротеньким словом «Від автора». «За довгі роки життя зібрав чимало матеріалів про рідний край, — написав він, звертаючись до своїх читачів. — На схилі життя з’явилась органічна потреба систематизувати зібране у вигляді книги, щоб мої краєзнавчі надбання надалі служили людям. З’явилась і можливість видати свою збірочку: уряд Німеччини виплачує певну компенсацію за мою каторжну працю в концтаборах Бухенвальд та Дахау, куди мене в часи війни запроторила гірка доля…»

На свої остарбайтерські кошти Федір Плотнір невдовзі видав і «Новопразький літопис» (Кіровоград, 2002). Разом ці дві скромні з поліграфічного погляду книжечки стали втіленням давньої мрії Федора Миколайовича створити щось на зразок історії Нової Праги. І він таки багато чого зумів оповісти про минувшину містечка, його людей, про легенди краю, провів читачів вулицями й околицями Нової Праги, описав чумацькі шляхи, ярмарки, церкви, колодязі, річечки й понищені часом хутори на їх берегах (серед тих хуторів була, між іншим, і Секретарівка — «невелика економія» батьків славетного вченого Дмитра Чижевського на березі маленької Мурзинки). А скільки тут цікавих історій! Про декабриста Вегеліна і кінно- поштову станцію біля Нової Праги, де зупинявся Олександр Пушкін, коли їхав із Одеси в Михайлівське; про шаблю Наполеона, яка дивом потрапила до маєтку Воронцових-Дашкових, що за якихось п’ятнадцять кілометрів від Нової Праги; про місцевий «будинок з мезоніном»; про пам’ятник Олександрові III, споруджений на честь появи в степових краях імператора, який у 1888 р. приїхав сюди оглядати війська…

— Федоре Миколайовичу, мені розповідали, що ви відшукали тут і місцевий «Бабин Яр»?

— Наша місцевість входила до визначеної ще в 1792 році межі осідлості. Євреям тут жити дозволялося, і вони, треба сказати, відіграли помітну роль в економічному житті краю. Були серед них власники млинів, олійниць, майстерень, лісоскладів, торгових закладів, була й біднота. Після експропріації в 1917 — 1918 рр. заможні родини покинули Нову Прагу. Під час війни фашисти зігнали місцевих євреїв до концтабору, влаштованого у великому приміщенні в глибині шкільного подвір’я, поруч із синагогою. Звозили їх із усього Долинського гебітскомісаріату. Працездатних гнали на роботу в кам’яний кар’єр над річкою Бешкою, а стариків, жінок та дітей вивозили й розстрілювали в Рябоволовій балці. Я знаю тільки одну людину, якій вдалося вирватися з цього пекла — Леоніда Соломоновича Ельберта. Не так давно ми з ним зустрічалися, їздили в ту страшну балку. Місцеві краєзнавці встановили там обеліск… (Федір Миколайович якраз і був одним із тих, хто ініціював встановлення цього обеліска на честь жертв Голокосту. — В.П. ).

Я завжди обурююся, коли українців виставляють як якихось мало не природжених антисемітів. Історія моєї Нової Праги свідчить, що це чистісінька брехня. Я українець, хоча по материнській лінії маю трохи й польської крові. А обеліск у Рябоволовій балці ми встановлювали своїм новопражцям-землякам — для мене це було найголовніше. І я хотів, щоб пам’ять про ціну, сплачену всіма нами у великій війні з фашизмом, не зникала.

Ось подивіться: це картина, якою я дуже дорожу, — «Неопалима купина». Для мене то символ нашої України. Хто тільки не зазіхав на неї! І монголи, і турки, і ляхи, і москалі, і німці — пальців на двох руках не вистачить. А вона вистояла таки…

Наприкінці розмови заходимо до кімнати, яка і є «святая святих» у хаті Федора Плотніра. Бібліотека. Вздовж стін — книжкові шафи, які Федір Миколайович поповнює все життя. Якось він передав мені «царський» подарунок: «Отечественные записки» за 1860 рік, т. СХХХIХ. На листочку Федір Миколайович позначив сторінку 44: там починається стаття про Шевченківський «Кобзар» видання 1860 року. І ще одна вставка — неодмінний плотнірівський екслібрис. Екслібриси — «слабкість» Федора Миколайовича; їх у нього десятки. Даруючи свої «Петриківські бувальщини» чи «Новопразький літопис», він обов’язково прикрасить примірник книжковим знаком…

…Поки розшифровував цю нашу з Федором Миколайовичем розмову, отримав із Нової Праги листа. «Дуже гасне зір, пишу навгадь. То онучка розбирає моє писання і набирає на комп’ютері…» А далі Федір Миколайович згадав мою статтю про Афанасія Фета в «Дні» і тепер просить допомогти йому відшукати вірш «Я в даль иду своей дорогой…», оскільки дослідник творчості Фета Борис Бухштаб написав краєзнавцю, що поет під цим віршем зробив примітку: «Нова Прага». І ще звістка: «закінчив «рукописи» (комп’ютерний набір) своєї третьої (і останньої) книжечки — «Наші земляки». Проситиму В.В.Громового (земляка і духовного учня Ф.Плотніра, заслуженого вчителя України, депутата Кіровоградської обласної ради. — В.П. ) взяти на себе клопоти щодо її видання. Гроші на видання я назбирав…»

Наскладав Федір Миколайович свої пенсіонерські копійки, щоб не пішли в небуття ще кілька сторінок історії його Нової Праги. Потроху гасне його зір, зате дух не старіє. Адже плотніри — це зброярі. Зброярі духу, які мають свою неопалиму купину… Диваки, які не можуть жити без свого дон-кіхотства….

Читаючи листа, я мимоволі згадував слова Федора Миколайовича: «По материнській лінії ми довгожителі. Моя бабуся жила 98 років, а мати — 97. До кінця життя вона могла засилити нитку в голку…». Мабуть, якісь невидимі сили таки бережуть Плотнірів. Може, то і є Доля? Примхлива, зате й ласкава до цих неспокійних і дивних людей, які знають про щастя щось таке, чого не знають інші…