Понеділок, 26.06.2017, 14:59
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Буго-Гард – земля козацька
  Таку назву насправді носила територія Кіровоградщини, де ми живемо, в часи до приходу на наші землі російських колонізаторів. Диким полем нас назвали вже потім росіяни, і лише для того, щоб стверджувати над нами свою сумнівну зверхність. Ще ці місця звалися Кучманню. Можливо були і інші назви, але в жодній з них не було слова – "дикий". Єдиний можливий показник цього терміну – нескорений.
         Виникає питання про те, чи міг бути диким край, де за свідченням мандрівників-іноземців, ще 300-350 років тому, панувала майже загальна письменність населення. Той же відомий всім Семен Климовський, що жив на своєму власному хуторі неподалік, ще до заснування "славного міста Єлісаветграда" не з неба впав з своєю академічною освітою.
         А потім прийшли… вони і почали віками "шити нас у дурні", гнобити, грабувати, глузувати з нас, прищеплювати принизливе почуття меншовартості та третьосортності українців, заселяти наш край іншими народностями. Поневолення козацького краю супроводжувалось зміною топонімічних назв, які потім не поверталися і зникали з мапи часом на завжди
         "Ми і вони" – ця проблема раз за разом виринає знову і знову, а вірніше нас брутально за комір притягують до неї політикани з "Русского блока" та їм подібні представники невтішного молодшого брата з півночі. На вуличних стовпах бачимо їх листівки про вступ в ЄЕП, слухаємо їх вереск про вигадані мовні образи та утиски. Вони, як завжди, дуже нахабні, всюдисущі, як на спільному державному кордоні так і серед нас. Останні події дають нагоду і неабиякі козирі саме тим в Україні, хто небезпідставно не вірить в щирість та добросусідство російської сторони. Стало вже очевидним фактом, що саме Україна вибрана першим об' єктом територіальних претензій з боку Росії. В "білокамяній" напевно вирішили саме з нас розпочати свій новий похід по збору " ісконно русских зємєль".
         Слід нагадати, що перший приклад прикордонного нахабства продемострувала Україні ще в липні 2003 року ще одна наша сусідка - Молдова. Наші політики тоді нібито облизнулися… Особливої уваги на прикордонний інцидент не звернули та не придали особливого значення. А здається то була спланована пробна кулька. Та виявилося що за нами уважно спостерігали і уважно та прискіпливо вивчали нашу "рішучість" та розторопність в прикордонних питаннях. І от в жовтні маємо новий прикордонний головний біль вже з другого боку – російського. Хто наступний після Румунії та двох названих держав прийде до нас по нашу землю ?
         Та середина жовтня 2003 в Україні позначилася не лише прикордонними проблемами з "добрими" сусідами та будівництвом дамби до українського острова Тузла з боку Росії, але і козацькими святами, що святкувала вся Україна. Для нашої Кіровоградської області, попри її незаперечне славне козацьке минуле, слід відзначити чергову нову спробу певних проросійських сил підняти питання "повернення" місту давньої російської назви. Кажуть навіть, що це буде актом поновлення історичної справедливості. Не кажуть лише для кого… Для сотень тисяч українців, що мешкають в Кіровоградській області, чи для 85 тисяч росіян, що складають всього 7,5 % населення ? Питання цього разу підняла знову УПЦ Московського патріархату, але найшлися і інші "підтримщики" цієї явно провокаційної антиукраїнської ідеї. Комусь дуже вигідно, щоб ми забули в якій державі ми живемо, щоб зовні ми менше бачили, що це земля українська і "розуміли та сприймали" відмінну від української дійсність та власною шкірою відчували неукраїнське середовище в Україні, навіть в назвах і історичних згадках (лише спеціально підібраних для таких цілей). Це ще один приклад трохи зовні дивної, але чітко цілеспрямованої поведінки представників нацменшин та сусідньої північно-східної держави, що прийшли в наші краї в 50-х роках ХVIII століття, щоб володіти нашими плодючими землями, нищити нашу культуру та мову і "навчати нас нашій же історії"( звичайно в своєму власному розумінні). Все це закінчилося для українців на наших землях ще й кріпосницьким феодальним рабством. Справді це красномовний добрий приклад "доброї" дружби і витонченно збоченого російського трактування добросусідства. Зараз через агентів впливу здійснюється чергова спроба тихої, іноді мало помітної колонізації: духовної, ідеологічної та психологічної з невичкого "істричного припічка" в 250 років російського панування, що повинен слугувати певним часовим "історичним" плацдармом. Саме з цієї причини нам не "рекомендовано" вживати історичні географічні назви : Буго-Гард, Кучмань, Новокозачин, а якщо повертати старовинні назви, то лише запроваджені в російські часи і російські.
         А що ж було насправді в нашому "дикому полі" ? Насправді територія майже всієї нинішньої Кіровоградської області, аж до самої річки Синюхи, що була кордоном з Польщею, належала до Земель Війська Запорозького Низового і входила до складу її двох паланок. Цей був зовсім не дикий степ, а територія з чітко окресленими державними кордонами, що охоронявся, як з зовні, так і з середини. Запорозькими шляхами жваво снували поштові кур'єри, мандрували торгові валки з крамом, як своїх, так і іноземних гендлярів. Любий подорожній в наших степах був під пильною і гарантованою охороною козацької влади, а на старанно оброблених козаками та селянами нивах колосилися, як і зараз, жита та пшениці. Поблизу наших міст, сіл, хуторів та зимівників мирно паслися стада худоби, зростала огородина, квітли сади та мирно гуділи бджоли. Крім того по-державному збиралися мито та податки до січової скарбниці, і рідкий москаль лише з дозволу Січі потрапляв в ці землі.
         Всі січові землі були поділені на адміністративні провінції, що звалися паланками, а на чолі кожної з них стояв обраний козаками паланковий полковник, якого в народі звали сердюком. Саме, так званий, сердюк в своїй паланці був вищою адміністративною, військовою та судовою владою. Він керував і мобілізацією осілих козаків, що проживали на території паланки, у разі потреби, до Січі, і продовольчим постачанням Січі, що була самим великим містом та адміністративним центром Запорозьких земель та сплатою коштів до скарбниці, які надходили від мита та податків. Великі села та міста на території запорозьких паланок поділялися на сотні, і теж мали свою обрану козацьку старшину, мали церкви та школи при них. Інше некозацьке населення краю жило за козацькими законами, що звалися на той час і зараз звичаєвим правом. За свідченнями мандрівників-іноземців серед нашого населення неписьменних на той час в наших краях майже не було. Крім мисливства, рибальства та рільництва були добре розвинені ремесла. Україна своїми товарами торгувала з навколишнім світом.
         Січ мала одне з найкращих за вишколом та озброєнням у світі регулярне військо та мобільний флот і могла переконливо постояти за себе. Іноді дуже часто Запорозька Січ воювала на стороні своїх союзників, бо мала власну вмілу дипломатію, що вміла знаходити вигоди( дипломатичні та фінансові) від закордонних походів та спільних дій з союзними державами. А зовнішніми союзниками запорозьких козаків на той час були Франція, Швеція, Угорщина, Австрія і часто Крим, Молдова і навіть могутня Туреччина. Запорозькі землі стали своєрідним щитом, що ненавмисне захищав Московію з півдня, і цим самим створював певні передумови для її фактичного зміцнення, бо давав змогу не воювати на два фронти. З юридичної точки зору Запорозька Січ, що на той час практично першою в світі мала власну конституцію, була на той час самою розвиненою в Європі демократією.
        Не слід зайвий раз казати, що наявність цивілізованих законів, сильного війська та зовнішньої дипломатії є ознаками цивілізації. Оттака тут панувала "дикіть" до приходу з півночі молодших братів росіян. А що прийшло до нас з півночі ? Фактично та сама справжня дикість, від якою вже віки відходила цивілізована Європа і з приходом якої Україна на три віки відкотилася назад в своєму розвитку.
         Саме осмислення того, що було насправді та того ким, і як ми того були позбавлені на довгі роки є ключем до розуміння проблем сьогодення, осмислення та сприйняття такого національного історичного явища, як українське козацтво.
         Всі ці тяжкі і славні етапи існування разом з іншими українськими землями пережив і наш край Буго-Гард.
         Україна була козацькою нацією, тобто такою що дала світові козацтво. Але не всі в ній були козаками. Козаками ставали кращі, ними були по роду від батька та діда, козацтво втрачали за негідні вчинки, або при покріпаченні в російське кріпосницьке рабство. Але козаками були найкращі : найхоробріші, найвідданіші Україні, найосвіченіші. Бути козаком було дуже престижно та почесно. Саме козаком, а не кимось іншим.
         Але сьогодні знаходяться фальсифікатори історії, що прирівнюють козаків до розбійників, піратів і тому подібних волоцюг. Зважимо на те, що в жодного з народів світу злодії в пошані не були, і хіба ми українці віками були несповна розуму, що оспівувати в піснях та думах своїх злодіїв ? Шансон це не наше, і ти паче не історичне. Чий звихнутий мозок вигадав для нас цю страшну чорну новітню байку ? І чому, поясніть мені, в тій же сусідній Росії, ті ж козаки в злодіях ще не ходять і мають повну підтримку від власної держави ?
         Вкотре, знову і знову виникає якесь дивне явище ще одних подвійних стандартів. Все що в Росії добре – у нас цього разу за чиєюсь командою оголошено чомусь поганим. Хоча є безліч інших прикладів, коли наш сусід на грані гвалтівництва навертає нас до чогось свого, наприклад, до своєї мови та культури. В черговий раз у брехні кінці з кінцями знову не зійшлися…
         Глибинне сприйняття явища козачиини та козацької доби, що далекі до свого закінчення відкриває і певні перспективи відродження українського національного духу, національної самосвідомості та національної ідеї. Подивимося уважно не лише на Росію, а й на навколишній світ. Ні лицарі в країнах Західної Європи, ні самураї в сучасній Японії, що є відповідними аналогами наших українських козаків не перебувають в подібній «зоні пересмішництва» та історичного обруднення. Світ користується зовсім іншими стандартами цивілізації ніж нав'язуються нам, і це не повинно нас не турбувати. Слід замислитись: «Хто , для чого, і з якою метою нас підштовхує до цього ?»
         Поки, що слід відзначити, те що широке святкування козацьких свят на державному рівні ще не звільнили наше молоде суспільство, з огляду на вік новітньої державності, від явища опереточного шароварництва та поверхневого бездумного сприйняття феномену козацтва. Українська тотальна говорильня про "козацькі звитяги", що практикується людьми від влади останніми роками повинна звільнити місце дійсному відродженню козацьких національних цінностей. Серед яких моральні, мовні, культурологічні засади. Сьогодні численним козацьким гуртам в Україні, за іронією долі, відведена дивна роль – лише громадських організацій. І це кому – вчорашньому суспільному станові, що був головним стрижнем в житті української держави та українського суспільства ? Чого можна справді видатного досягти з такими дивними підходами в нашому сьогоденні ? Час покаже, що лише низку нових проблем та чергових непорозумінь. З цього витікає і звуження можливостей справжнього відродження, як козацтва так і України в цілому.
         Невиправданий відступ від власного історичного коріння майже ніколи нікому не допомагав. Найсучасніша і одна з потужніших держав світу Японія поважає своїх самураїв та їх дух у суспільстві, і по цей час живе на чолі з імператором. Ніхто в світі не сміється над цим японським історичним анахронізмом. Над Японією та її історією не сміються і сусіди, так само як і самі ж японці. Що стосується більш ближньої до нас Європи, то в ній десять країн ще й досі є монархіями, дві з яких навіть абсолютні . Чому ж тоді ми не поважаємо свою історію і самих себе, а на додаток самі ж над собою глузуємо ? Що ми такі, насправді, за диваки ?
         Наш Буго-Гард – земля козацька, і це не сміх, а доведений історичний факт. Вдивимося уважно в нашу справжню власну історію, щоб розшукати правильні відповіді на свої ж важкі та іноді несподівані запитання. Від незнання власної історії та користування її фальшивими замінниками написаними для нас Москвою, ще не один раз виникатимуть різні проблеми сьогодення та завтрашнього дня.
         Настав час дивитися на навколишній світ слід без рожевих окулярів і власними очима, а не зав'язавши очі і слухаючи солодкі речі поводиря-сусіда. Без цього нам ще довго будуть безбоязно казати слово "дикий", зухвало тикаючи в груди пальчиком, дошкульно глузувати з нас при кожній нагоді та нахабніти раз за разом у нашому ж домі. Чи поводять так себе добрі сусіди ? Навіть наш минулий президент відповів – ні, говорячи про будівництво злощасної дамби до українського берега. В наші душі, не помітно для нас, ця дамба, ще пнеться щупальцем спрута та відгороджує від своєї справжньої історії, збудована вже давно і настав час її зруйнувати.

Анатолій Авдєєв, журнал "Сурма"
Категорія: Мої статті | Додав: graf (24.01.2010)
Переглядів: 437 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz