Вівторок, 25.07.2017, 13:39
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Залізничник із зіркою за працю

Якщо запитати кіровоградців, чи знають вони, хто такий Семен Фокович Тютюшкін, то не кожен і відповість, чим він знаменитий. Розсекречуємо інтригу: чоловік був залізничником, одним із перших, кому присвоїли у воєнні роки високе звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна та золотої медалі «Серп і молот». Всього за роки війни такою відзнакою пошановано 202 громадянина Радянського Союзу. Між ними – 127 залізничників. А вже серед цієї сотні з гаком і Семен Фокович. Зірка за №136.

…Іде війна. Хтось кидається в останню атаку, хтось у партизанському лісі, відбиваючись від фашистів, зранений, стікає кров’ю, хтось встановлює прапор на рейхстазі. Але ж були люди, котрі забезпечували атакуючих патронами, перев’язували поранених, вистругували руків’я для переможних прапорів. Вони, зазвичай, залишаються за кадром. На перші ролі вибиваються активніші, спритніші. Та про що говоримо, якщо Олексій Берест, визнаний одним із тих, хто той прапор Перемоги встановлював, аж у часи української незалежності. Герой України не дізнався про торжество справедливості, бо трагічно загинув ще у 1970 році, врятувавши п’ятирічне маля з-під коліс поїзда.   

Семен Тютюшкін став єдиним кіровоградцем й одним з небагатьох на Одеській залізниці, кому присвоїли звання Героя праці в той страшний період. Після війни (1951) за ударний труд  нагороджений ще одним орденом Леніна.

Народився він 16 квітня 1901 року в Кіровограді, коли той ще іменувався Єлисаветградом. Батько працював на заводі Ельворті, мати вела домашнє господарство. Син зміг закінчити усього чотири класи – треба було йти працювати. З 1917 року влаштувався у депо залізничної станції Єлисаветград помічником слюсаря. Після строкової служби (1922-24 рр.), повернувся в депо, яке змінило назву, як і наше місто, що стало Зінов’євськом. Перед війною працював уже машиністом, управляючи великовантажними потягами.
Німецький напад сорок першого року не відрізнявся для Тютюшкіна від воєнної віхоли, яку спізнав ще в 1917-21 роки. Тоді німці також збройно приходили сюди. Хіба що тепер  кінноту замінили танки, а ворог підповз із заходу, тоді, як в громадянську чекали його з усіх боків і дуже важко було зорієнтуватися навіть старшим, не кажучи вже про молодь.

Якось одного дня він привів вантажний поїзд до Помічної, йому тут повідомили про початок війни. Повернувшись до Кіровограда, одразу ж пішов до військкомату. Але там сказали, щоб залізничники чекали особливого розпорядження.
На місто все частіше налітали фашистські бомбардувальники. Війна підійшла впритул. Залізничникам випала доля, крім виконання військових операцій постачання армії людськими резервами, боєприпасами і продовольством, ще й евакуювати господарство і населення, забезпечувати зв'язок між фронтом й тилом. Найцінніші вантажі залізничники вже відправили на схід. Відправили завод «Червона зірка» та інші підприємства вглиб країни.
Із серпня Наркомат шляхів сполучення наказав вивести усі локомотиви. Напередодні Семен Фокович устиг відправити у тил сім'ю. Як і всі, з дружиною і дітьми прощався похапцем, ніколи було. А ось настала і його черга. В поїзді, який вела його бригада, їхало керівництво станції Кірово-Українське й депо, прямували в бік Знам'янки. Раптом повідомили, що фашисти вже у Хирівці, куди летів потяг. Діяти треба було швидко й рішуче. Після короткої наради військових і залізничників накрили дрезину з вибухівкою брезентом, а зверху накидали залізяччя і пустили перед паровозом. Хоч як спішно готувалась операція, розрахували все правильно. Тепер від машиніста залежало витримати необхідну дистанцію між дрезиною і паровозом, щоб самим не злетіти з рейок від вибуху. Рвонуло якраз у найбільшому скупченні ворогів, а через декілька секунд повз вокзал пронісся поїзд. Уцілілі гітлерівці не встигли навіть обстріляти його.
Більше року наш земляк перевозив війська і бойову техніку, майже на передову доставляючи боєприпаси, переправляючи у глибокий тил поранених, обслуговуючи Ленінградський фронт. Доводилось доставляти продовольство для переправи Ладогою в голодуючий Ленінград.
З усіма залізничними перепетіями у прифронтовій зоні довелося зустрітися й Тютюшкіну. Жодна поїздка не обходилася без нальотів авіації. Цілити у вагони фашисти не дуже намагалися, – головна їх мета – паровоз. А потім, пошкодивши його, роби з вантажем, що хочеш. Та
й це не додавало оптимізму. Тому, що навіть випадкова куля у товарняк могла спричинити загибель усього поїзда, бо не повітря возили, а й снаряди. Для ворожих літаків колія, як на долоні, - тут хоч рухайся, хоч стій, - ти є мішенню, що прив'язана до рейок. Проте, можна було маневрувати швидкістю, раптовими зупинками, випуском клубів пари, які ховали ціль.

Усього обслуга одного паровоза складалася з 12 чоловік. Троє в зміні при машині, усі інші  у теплушці біля паротяга відпочивають. Але то тільки назва відпочинку, бо треба й за небом спостерігати, й обід для товаришів готувати, попередньо запасшись продуктами, і випрати одяг, і на залізничних станціях завантажити тендер вугіллям, а котел наповнити водою, взяти запас піску від ковзання коліс взимку. А ремонти часом робилися навіть на ходу. 

Бригада Семена Тютюшкіна першою в депо приписки Тихвин, наслідуючи вологодських залізничників, збільшила об’єм тендера паровоза, аби брати більший запас вугілля, щоб вистачило й на зворотній шлях, чим досягалася значна економія дорогого часу.
Восени 1942 року сформовано колону № 12 особливого резерву Наркомату шляхів сполучення. Вона зіграла виключну роль у Сталінградській битві. У колоні, обслуговуючи фронт, працювало одночасно 500 паровозів.

Щоб надійніше захистити бригаду від авіаційних кулеметів, Семен Фокович наварив лист броні на дах кабіни. Але бувало й інакше, коли увесь звичайний поїзд бронею не покриєш. Якось почувши вибухи попереду паровоза, побачив, що їхній поїзд  атакують ворожі танків та піхота. Добре, що перевозив одну із стрілецьких частин, якій вчасно видали боєкомплект. Зав'язався нерівний бій. Хтозна, чим би скінчилося, якби не поспіли наші «тридцять-четвірки».
Відразу після Сталінграда на визволеній території почалася відбудова зруйнованого господарства. Тютюшкін і тут працював не шкодуючи сил та здоров'я. Отож і відзначили Героєм.   

– У поїздках хлопці так виснажували нерви й сили, що просто з ніг валилися, – розповідав пізніше Семен Фокович онукам. – Байдикувати не було часу. Закінчувалась поїздка, то й  треба було оглянути машину, пробоїни заклепати, зношені й пошкоджені деталі замінити. Не всі могли це виконати, а я  був слюсарем шостого розряду, тому багато чому навчив і  товаришів. Бо бригадир же.

Мабуть має рацію внук знаменитого земляка Юрій Тютюшкін, коли переконаний, що золото «Серпа і Молота» з орденом Леніна, професійні відзнаки «Ударник Сталінського призову», «Відмінний паровозник» та «Почесний залізничник», а ще медалі «За оборону Сталінграда» та «За визволення Варшави» в сталінський період просто так не давалися. Бо навіть за масові медалі «За перемогу над Німеччиною» та «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні», які мав Тютюшкін, належали грошові, хай і малі, доплати.  

Складне мереживо руху паротягу кіровоградця мало вузлики у Пензі, Ленінграді, Сталінграді, Харкові, Курськ, Бєлгороді, Ніжині, Бахмачі, Києві, Рівному, Орші, Мінську, Бресті, Вільнюсі, Каунасі, Гродно і далі аж до Варшави. Трапилася в тому плетиві велика петля після вручення зірки Героя праці: Семен Фокович одержав кілька діб відпустки. Подався у Сибір, у Красноярський край до глухого села, куди була евакуйована його сім’я. Рідні поділилися тривогами, як їх утискують місцеві чалдони. Що, кому і як говорив Герой аборигенам, – невідомо, але, ніби пошептало – до біженців ставлення змінилося враз. Очевидно, мова простого чоловіка була такою ж простою і дохідливою.

   

Вчорашній інженер-лейтенант тяги повернувся у рідне депо. До високих посад не пнувся, водив поїзді, як і до війни, у Помічну й Знам'янку. В 1945-му його нагородили почесним знаком «Відмінний паровозник». У 1948-му його було обрано депутатом Кіровоградської міськради, а пізніше неодноразово довіряли депутатство. І він довіру людей виправдовував працею. Повністю віддавався улюбленій роботі, ділився досвідом з молоддю. За сумлінне виконання професійних обов'язків. Тютюшкіна вдруге нагородили орденом Леніна.
Мав заслужений чоловік різні пільги, якими майже не користувався, жив у глинобитному,  толокою зведеному напередодні виходу на пенсію, власному будиночку на стандартних радянських шести сотках. Полюбляв у дружньому колі посидіти за символічною чаркою, зіграти у надвечір’ї із сім’єю у підкидного чи в лото. Узимку вийти на замерзлий Інгул, аби у бригаді пенсіонерів на підробітку наколоти льоду для потреб вагонів-морозильників рідної залізниці. Сусіди й знайомі чомусь прозивали його Аллахом, що Фокович сприймав, як належне. І навіть малолітній внук Юрась, котрий, мов курча за квочкою, скрізь ходив слідком за дідом, де треба й не треба «аллахкав».

Новомиколаївська слобідка стала альфою і омегою його повсякдення – тут мешкали друзі-залізничники, з котрими спілкувався і по роботі, і по життю, знаходився базарчик з натуральними продуктами від лелеківських селян, поряд – міський пляж на Інгулі, облямований напівпарком-напівлісом. Бо кожній, навіть відомій  людині не так уже й багато треба, чого, на жаль, не можуть зрозуміти сьогоднішні «герої».

 

Леонід Багацький

Фото з архіву Юрія Тютюшкіна 

Категорія: Мої статті | Додав: graf (19.04.2011)
Переглядів: 144 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz