Субота, 27.05.2017, 01:38
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Пасинки перемоги. Загадкова загибель ватажка

 

Офіційна біографічна довідка повідомляє: Діброва Ілля Данилович народився 1891 в с. Піщанівка (тепер с.Діброви Олександрійського району), загинув у  14.10.1944 в Чехословаччині. Командир партизанського з’єднання ім. Ворошилова. З 9 до 12 років батракував у поміщика Ситченка в  с. Баштанці на Миколаївщині. З 1904 р. працював шахтарем на російсько-бельгійських рудниках (Криворіжжя), там і стає більшовиком. Після революції повертається в рідне село. У 1918 році організував партизанський загін, що діяв в районі Знам’янки проти німецьких окупантів, а згодом проти денікінців.  Після громадянської війни працював директором Косівського млина та директором хлібокомбінату в Олександрії. З 1943 року – командир  партизанського з’єднання імені Ворошилова, що діяло в районі Чорного лісу на Кіровоградщині. З вересня 1944 року призначений комісаром партизанської бригади, що організована на базі двох словацьких загонів. 14 жовтня 1944 року І. Д.Діброва загинув у бою з фашистами на території Чехословаччини. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, медаллю «Партизан Вітчизняної війни» І ступеня.

Власне, це і все, що знають про цього неординарного чоловіка всі, навіть олександрійці.

У 1917-му – він, як партійний агітатор, проводить більшовизацію 45-го запасного полку в Миколаєві. Через рік бере участь у антигетьманському підпільному русі на Півдні та Слобожанщині. У 1919-1922 роках, займаючи посади голови Олександрійської повітової Надзвичайної Комісії та командира загону частин особливого призначення, воює з григор’євцями, денікінцями та загонами так званих «червоно-зелених».
Та чи задавався хто-небудь питанням, що то за Баштанка така, де підлітком батракував Ілько? Пояснюємо: звичайне село, де в часи революції 1905 року терпів усілякі кривди наш малий земляк, знаходилося під великим впливом есерів. Себто, соціал-революціонери, котрі пізніше трансформувалися в партію боротьбистів, вкрапили свої ідеї у свідомість мешканців Баштанки і всіх тих, хто проживав тоді там. Їхня пропаганда виявилася настільки стійкою, що в період національно-визвольної війни 1918-21 років село проявило себе створенням Баштанської та Висунської республік. За перебігом тих подій Юрій Яновський створив патетичну п’єсу «Дума про Британку».

А Іллі Діброві той вплив виліз боком. Він і пізніше сповідував есерівські погляди, але, осягнувши пост начальника повітової ЧК і підтримавши лівоесерівський виступ у 1918 році проти більшовицької зовнішньої і внутрішньої політики, потрапив у немилість до суворих революційних побратимів. Ось і почався для нього довгий і болісний п’ятнадцятирічний період забуття. Кавалер ордена Червоного Прапора, неодноразово поранений ветеран революції коротав вік на сільському млині.   

Відчуваючи, що за боротьбистське минуле його по голові не погладять, Ілько Діброва на півтора десятиліття змушений був залягти на низовій малопомітній роботі, аби не мозолити очі влади. Навіть сімейні стосунки обмежив до мінімуму, щоб не згадали давнього гріха. Жив у Косівці, а дружина з дітьми – в Олександрії. Тому донька у спогадах скористалася найзагальнішими відомостями, що аж ніяк не характеризували батька, як рідну людину.

Аж коли підкотилася фашистська навала, запропонував свої послуги досвідченого чекіста на користь загальній справі. Мовляв, кров’ю змию старі політичні помилки, якщо їх ще не пробачили. Його довго тримали у невизначеному стані, з кінця 1941-го до зими 1943-го, і аж потім направили з бойовою групою у ворожий тил. Його статус командира був номінальним: останнє слово на перших порах належало комісару.

Повітряна висадка групи чомусь відбулася зовсім не там, де планувалося. Довелося долати за сотню кілометрів, аби вийти в потрібне місце. П’ятдесятидволітній Ілля Данилович погано переніс той екстремальний навіть для молодих перехід, бо мав хворі ще з громадянської війни ноги та не бачив на одне око, і зліг. Невже ті, хто посилав спецзагін на партизанську боротьбу, не знали, на що йдуть ці люди?

Він відстав від загону для лікування в глухому закутку Кіровоградщини у надійних людей. Навесні Діброва одужав. Одужавши, пізньою весною 1942 року Діброва був переправлений до Чорного лісу, де майже рік пробув рядовим. Зрештою, його багатющий життєвий досвід та харизматичні якості далися взнаки: старому більшовику за згодою Михайла Скирди було таки доручено командирські обов'язки.
Повернувся у Чорний ліс, де базувалися його партизани, і відразу безкомпромісний комісар Семен Дзюрак заявив свої права на перші ролі. У травні дійшло до розриву і загін розділився. Йшлося навіть не про лідерство, а про методи боротьби. Діброва прагнув опиратися і знаходив підтримку місцевих жителів тоді, коли Семен Зосимович вважав усе населення, що потрапило під окупацію, дуже ненадійною опорою. Кожен з них по-своєму був правий. І фашисти, і сталінські опричники однаково залили сала за шкуру тутешнім мешканцям. Стояло питання, хто кому допік більше. 

Частина людей залишалася на старому місці, в більш-менш освоєних Чорному та околишніх лісах, а частина вирушала у «вільне плавання» з Дзюраком, але досить швидко на Черкащині біля Руської Поляни потрапила у засідку, в якій новоспечений командир на перших же хвилинах перестрілки був забитий. Зрештою, після дванадцятигодинного бою кільком оточенцям вдалося вирватись.

Дослідники біографії Діброви зазначають, що пошуки місцеперебування та діяльності Іллі Діброви в перші роки війни пов'язані із значними труднощами. Згідно з опублікованими документами, з червня 1941 р. по вересень 1942 р. Діброва перебував у місті Куйбишеві. Лише в січні 1943 року він на чолі групи організаторів партизанського руху був закинутий у глибокий тил противника (район селища Кам'янка Черкаської області). Після кількох місяців кропіткої роботи зусилля по створенню загону увінчалися успіхом (травень 1943 року). Правда, командиром чомусь був призначений Павло Назарович Близнюк. І тільки згодом, у червні того ж 1943 року, турботам Близнюка віддано господарчий взвод, а Ілля Діброва прийняв кермо влади.
У спогадах очевидців якось ірреально розповідається про радянські танки, які майже від Дніпра продерлися через німецьку оборону аж до партизанського розташування поблизу Знам’янки. Документальна повість Максима Пушкаря «Їх кликала совість» трактує подію двояко: в одному випадку йдеться про випадкові обставини бою, що змусили два екіпажі прориватися до партизанів. В іншому виходить, що операція завчасно планувалася. Якщо акція мала продуманий характер, то яка ж мета? Бо що могли вирішити ці два танки в оперативному плані? Аж нічого. Деякі джерела твердять, ніби до Дібровиного з’єднання прибилося не дві, а чотири машини.

Стало відомо, що бойові дії восени 1943 року в цих краях при радянському наступі проходили в дуже важкому ключі. Прискіпливий дослідник воєнного періоду на Кіровоградщині Василь Даценко розповідає, ніби запланований танковий удар з півдня вздовж Дніпра наткнувся на запеклий опір ворога і потерпів невдачу. Тому й не знайшов належного висвітлення в радянських мемуарних і документальних джерелах. Обминули питання і крупні воєначальники Конєв і Ротмистров. Бо хто ж змальовуватиме себе невдахою… А між тим, при тій операції розгромлено цілий наш танковий корпус. Видається, що партизанські гості-танкісти були саме з тих.

На Діброву за його життя було здійснено кілька замахів. У повісті «Їх кликала совість» описано один із них при звільненні Знам’янки:

« – Треба обережніше, Даниловичу, а то ще підкосить якась куля перед самим фінішем, – застерігав комісар. Взяв командира за руку й спустився в якусь нору-сховище. Тільки й тоді Діброва не ховався, а прислухався, звідки гуркотіли самохідки. І тільки-но повернувся до комісара, як дзизнула куля, збивши картуза з його облисілої голови.

 – От бач, кажу ж тобі, що в оцих схованках скоріше вб’є. Під одкритим небом чорта з два влучить,  – пожартував Діброва.

Командир і комісар мовчки одійшли від сховку…»

Випадковість чи ні? Хто намагався виконати подібні замахи – поки що невідомо.

Та й загибель партизанського ватажка досить загадкова. На той час загін зупинився на постій. Раптом зовсім близько пролунала автоматна черга і Діброва важко осів на землю. Останні його слова були: «Таки дістали…»

У Дібровиній біографії стільки недослідженого, що до нього могли мати претензії представники різних політичних уподобань. Інакше, чому б він так ретельно ховав кінці у передвоєнний час. 

Та й щодо загибелі Іллі Даниловича його біографи до цих пір не прийшли до єдиної думки. Ще перед вильотом на новий етап боротьби в Чехословаччині трапилася незрозуміла аварія - Діброва ходив перебинтований.

Такою є, м'яко кажучи, не зовсім ясна, багата на здогади та недомовки, офіційна історія шляху І. Діброви до керівництва легендарним з'єднанням. Спогади ж свідків тих подій та розвідки місцевого краєзнавця Л.С. Шкирай спростовують викладену вище версію. Жителі с. Захарівка одностайно стверджують, що їхній земляк з'явився в рідних місцях ще в лютому 1942-го року. Висадка партизанської групи відбулася вельми невдало – літак було обстріляно німецькою ППО. Більшість десантників загинула. Опинившись в такому скрутному становищі, Ілля Данилович не втратив притаманної йому енергії та цілеспрямованості.

З'єднання імені Ворошилова створено як засіб стратегічної диверсійної кампанії, що в історичній літературі одержала назву «Рейкової війни». Внесок партизанів Діброви був доволі вагомим – 15 військових ешелонів не дійшло до місця призначення.
Між тим люди в лісі жили своїм невлаштованим  життям. Усякого бувало… Партизанські будні описувалися у стіннівці «Партизан», одним з авторів якої був майбутній письменник, творець відомого роману «Вир» Григорій Тютюнник і котрий воював у складі названого з’єднання до 1943 року включно. Іллі Діброві подобався цей дописувач. Адже був сильний, врівноважений вояк, справжнього українського духу й гарту. Партизанський колорит Чорного лісу повнокровно відображений у знаменитому романі Тютюнника. І у цей же час жорстоких боїв Знам’янщиною блукав молодший брат Григорія – Григір. Хлопчина також став згодом видатним письменником і також описав свої поневіряння у повісті «Климко». Брати по батькові, але різних матерів, так тоді і не зустрілися. Познайомилися уже у повоєнні часи. Але це лише епізоди, ледь дотичні до Іллі Даниловича Діброви.

А його доля напрочуд нагадує долю ще одного партизанського ватажка – Семена Васильовича Руднєва, якого застрелили енкаведисти за заклик гнати німців разом із ОУНівцями.

Леонід Багацький

Категорія: Мої статті | Додав: graf (06.05.2011)
Переглядів: 389 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Чомусь ніхто і ніколи не згадає, як Дірова І.Д. був ватажком бригади по руйнуванні Миколаївської церкви у с.Косівка. Церква святого Миколая була побудована в кінці 18 століття і проіснувала до часів, коли її знищив легендарний Діброва. Після цієї руйнації церква більше не відбудовувалася. Ще довгий час жителі Косівки накривали глечики дерев`яними дощечками з зображенням святих, а буд.матеріал від церкви був використаний на будівництво свинарника. Про це знають старожили, та уних мало хто питає.

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz