Субота, 27.05.2017, 01:28
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

БУДЕННІ РОЗДУМИ НАВКОЛО КЛАСИКИ, АБО ЗГАДУЮЧИ ІВАНА ПОХИТОНОВА
Я живу в сучасному світі, що змушує мене рахуватися з його безупинним процесом оновлення, технологічністю, механічністю. Кожного дня я докладаю зусиль щоб користатися його можливостями, з сумом  помічаючи, що це він все більше і більше використовує мене як інструмент свого розвитку , об’єкт нав’язування чужої, техногенної форми життя.

  Ось я вмикаю комп’ютер і входжу в «Gооglе» в надії віднайти щось про визначного українського художника твори якого лишень учора бачив на відкритті виставки в художньому музеї, набираю в пошуковому вікні прізвище , тисну стрілкою ПОШУК і із віртуального нізвідки, як із «Чорного квадрату Малевича» випливає дівчина - спам витанцьовуючи круті вихиляси, мовчки єхидно усміхаючись над «допотопними» моїми захопленнями мотивами «русского художника» Івана Похитонова (1850-1923), який до кінця життя любив і малював Україну. За екранною лялькою виринає прямокутничок з написом «купити не дорого». Я тисну на хрестик в правому куті і купи оголених дівчат і хлопців в дикому екстазі біжать гамірною ватагою витоптуючи ілюзорні, мрійливі краєвиди створені тонким пензлем митця, зоставляючи після себе всілякий пластиковий непотреб. Розгрібаючи купи цього актуального мотлоху, як археолог інформативного простору, я розкриваю  кольорові перлини  Похитонівських творів .



 Він народився в сімї військового, предки якого походили з роду козака Похитона (так звали в Україні ведмедя-шатуна). З часом, у зв’язку з «перебуванням на окупованій території»,  прізвище змінили на більш придатне для просування по службі. Жила їхня родина «серед степу широкого» у власній маєтності, селі Мотронівка, Єлисаветградського повіту (нині с. Зелений Гай Знамянського р-ну Кіровоградської області).

Здібний до навчання І.Похитонов спочатку закінчив чоловічий пансіон Гумберта в м.Єлисаветграді, потім вступив до московської Петровсько-Розумівської земельної і лісової академії, пізніше до Новоросійського університету в Одесі.

 В 1871 році з мамою і хворою сестрою, та і сам майбутній художник здоров’ям не вирізнявся виїхав до Європи, облюбовуючи передмістя Льєжа і Брюсселю. 1876 він приїздить до Парижа. Можливо мистецьке життя цього міста остаточно переконало 25-річного чоловіка стати професійним художником. Талановитий самоук часто користується порадами художника Боголюбова вивчає досвіт Барбізонців. Його перші невеликі за розмірами написані олійними фарбами на дереві картини експоновані 1882р. на міжнародній виставці в Парижі мали не аби який успіх. 1904р. стає дійсним членом Петербурзької Академії Мистецтв. У м.Льєж існує музей митця.



Такі короткі сторінки біографії. Але я шукаю твори, збільшую фрагменти, вивчаю деталі, в захоплені повертаюся довкола, в пошуках однодумця і зустрічаю миттєвий погляд сповнений нерозуміння та подиву – яка дурня, що грандіозного в цих деревцях і полях, що фантастичного, і взагалі що ти тут робиш в цьому «Інтернет кафе» старий!???

  Вони  можливо ніколи не ходили до музею і ніколи не бачили живих картин. Вони «шмалять» одне в одного з віртуальних pistoletos неначе готуючись до війни з життям.

    Це наша реалія, ми виростили покоління не чуттєве до культури, до ВИСОКОЇ КУЛЬТУРИ.

Я встаю із за вузенького столика євро облаштованого підвалу і виходжу на вулицю. Тепле сонце приємно вигріває землю як на ідилічних пейзажах Васильківського. Пригадалося Шевченкове:

Степи лежать, а над ними могили чорніють.

Та що з того що високі, ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче, ніхто не згадає …

Живописна картина з поеми «Гайдамаки» на прочуд точно відображає сучасне відношення до надбань класичного мистецтва в Україні. А й дійсно запитайте сьогодні про імена класиків, про того ж Сергія Васильківського, Костянтина Трутовського, Петра Левченка нашого пересічного учня чи студента. В кращому випадку плутаючи Левчинка з Литовченком відповість, що це  футболіст так само як і Шевченко. Можливо я перебільшую, але точно знаю одне, ця молодіжна біда в дійсності наша вина.

   Боротьба за виживання на протязі 20-ти років створила умови для народження агресивного середовища пострадянської масової культури  яка змінила свідомість українського містянина таким кардинальним чином, що на словосполучення «голубе небо» чуєш тихий  в’їдливий сміх, бо тепер означення кольору викликає з підсвідомості нової юні телекомунікативний стереотип «сексуальної орієнтації». 



  За відсутності широкого, розвиненого національного культурного простору підміна основоположних життєвих понять відбувається повсякденно і повсякчасно - любов і кохання на механічнічний sexs, душевна співчутливість на сентименталізм, доброзичлива дружба на фінансову доцільність і т інш…

  Виросло нове покоління професіоналів споживання, які кожний появ життя перетворюють на товар, а товар може бути або «okkeu!», або «повний атстой».

  Тут не може бути мистецької оцінки, що передбачає тонку чутливість простору, розуміння вразливості живого світу. СУСПІЛЬСТВО СПОЖИВАННЯ ВБИВАЄ КУЛЬТУРУ МИСТЕЦТВА. Викидає її на смітник як непотріб, народжуючи натомість культурних мутантів на кшталт «Сердючок». Це загальне явище нашого сучасного життя , але це явище ІНШОЇ, СУРЖИКОВОЇ, ЕКЛЕКТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ, яка вийшовши з радянського простору, опираючись на  свою вроджену агресивність, нині, хоче поєднатися з культурою Європейською.

  Та якщо Європа, завдячуючи безперервності культурного, мистецького і духовного розвитку протягом багатьох століть все ж має досить тужний імунітет , що показала невдала спроба американізації її мистецького простору після другої світової війни, то українське суспільство, яке повсякчас зазнавало довгострокових завойовницьких зовнішніх втручань, а в ХХст. і фактичного геноциду із знищенням в результаті більшовитського терору майже всього національного культурного середовища, цього імунітету не має. Кожного разу після чергового погрому ми будуємо нову державу з новим культурним середовищем, повсякчас вирішуючи завдання збереження середовища суто українського. До нині у цьому нам допомагала самобутня народна культура, але після перетворення її на об’єкт торгівельної спекуляції,  я впевнений, без звернення до надбань класичної традиції в мистецтві ми все більше будимо занурюватися в болото «ширвжитку».

Відчуваю як розділилася публіка. Одні скажуть давай, давай! Геть цих клятих авангардистів з нашого реалістичного поля, інші - знову ця докучлива гірка пісня про садочки і віночки.

  Ні, я дещо про інше. Чи помічали ви, що за ідеологічними і політичними баталіями, штовханиною між шоу і магазинами ми втрачаємо щемне, елементарне відчуття природної краси. Фарбуємо полотна, тужимося наситити їх якоюсь невиданою енергією і скочуємося в епатаж, але не відчуваємо дотику, пружності повітря.

  Чому І.Похитонова називали «чародієм»? Бо він дійсно підходив до твору як до священнодійства. Довго і прискіпливо готував кожну маленьку дощечку на якій повинен був з’явитися майбутній краєвид, відшліфовував, ґрунтував, просушував. І робив це, не тому що був «педантом», а тому, що любив цю справу, його так навчили - любити свою справу. І краєвиди його, чи був то берег Середземномор’я, Льєж, Брюссель, де він вимушений був прожити більшу частину свого короткого життя, чи то українські мотиви, все написано з любов’ю. У Похитонова цю здатність неможна відняти. Його любов до природи зворушлива. Її видно в кожному русі його тонкого пензля. І він не просто любить природу, ні, він саме любить зображати природу, своє враження, своє співпереживання з нею. Розглядаючи його твори я уявляю як він набирав на пензля соковиту барву, прописував дошку, зшкрябував і знову і знову накладав шар за шаром фарбу, полірував риб’ячою кісткою і так до тих пір поки тонкі шари барв не набували цілісності утворюючи дивовиж простору, потім торкався тонким пензлем, загострюючи деталі, грався з вальорами…. Я розумію чому цей кремезний чоловік обрав мініатюру – щоб змусити нас зупинитися, бо мініатюра потребує розглядання, вивчення процесу зображення.

Можливо процес зображення - як магія любові і є головним надбанням КЛАСИКИ. Подивіться на графіку Т.Шевченка. Яка ніжність, тендітність, вишуканість і у підборі матеріалу, у підході до образного виразу. І я не маю на увазі мистецькі особливості класицизму чи романтизму. Адже хіба не класикою є  ясна, відібрана декоративна форма у творах Бойчукістів, витончена модернова лінія М.Жука і П.Холодного, органічне поєднання декоративності і колориту молодого Ф. Кричевського, багатоколірна грайливість світла і тіні в полотнах М. Бурачека.



 Під класичною традицією, на мою думку, треба розуміти не скільки форму та сюжет до чого нас привчила соцреалістична логіка, скільки мистецьку культуру як вираз прискіпливого і любовного відношення до матеріалу, до предмету зображення, власної ідеї.

 Задайте собі запитання завдяки якому невідомому інструментові великі митці досягали гармонії ? І я певен, відповіддю буде – завдяки ВИСОКІЙ МИСТЕЦЬКІЙ КУЛЬТУРІ. Це вона, мистецька культура ставить табу порожньому епатажу, дозволяє відділити класику від псевдокласичного кітчу, змушує замислитися художника над творчими проблеми втікаючи від пристрасті гонитви за славою. Але вона не з’являється сама собою, її треба виховувати.

   Я впевнений, що в мистецтві живопису все велике створене так званими школами (венеціанці, іспанці, голанці і т.п.) і окремі майстри такі, як: Рафаель, Тиціан, Веласкес та інші є не геніями-одинаками, а майстрами які увібрали в себе всі зусилля попередників»- писав ще один видатний мій земляк Олександр Осмьоркін.

    А як можна ввібрати в себе зусилля попередників якщо не знаєш попередників? Як може школяр спів переживати творчість Олекси Новаківського якщо він не знає такого прізвища? Та він і не може його знати, як і прізвища багатьох інших художників, в державі де культура і мистецтво залишаються за парканом суспільного подвір’я. На 21-му році незалежності все теж зачовгане радянське гасло «сначяла накормить народ», цей покруч часів римської імперії – хліба і видовищ!!!

Народ нагодує себе сам, йому просто не треба заважати. А що потім? Що може зрости на культурному полі держави в якій не продумана культурна політика, рейдерські атаки і зухвалі напади на майстерні художників в першу чергу у великих містах, поступове анулювання цілих мистецьких центрів, як то Андріївський узвіз, чи музейний комплекс на території Києво - Печерської Лаври, закриття і так не численних галерей, книжкових крамниць…? Це призводить до падіння престижу митця, реально витісняючи художника, поета, письменника, музиканта із загальносуспільного середовища. Йому пропонується або зникнути, або піти у підпілля, або погодитися на мутацію.

Але культура і мистецтво не видовище, а швидше невтомна праця душі і духу, що потребує постійних, системних зусиль. Як зазначав свого часу ще один мій степівчанин Євген Маланюк – «Мистецтво, не розвага на поталу публіки, а витаючий голубом Дух Святий, якого суспільство хоче спіймати щоб обпатрати йому крила ». Зважаючи на сьогоднішні реалії з цим важко не погодитись .

    Звісно якщо влада не хоче прикладати зусиль до розбудови українського культурного простору, а навпаки зазіхає на нього, то ця влада зустріне спротив.

Художники не політики. Вони можуть протиставити лише власні мистецькі проекти. І як показує історія, це набагато ефективніше ніж політичне шоуменство.

  Суспільство втомлене від мороку побутової безвиході нині готове до культурної революції, але якою вона буде залежить від сучасної творчої особистості.

І.Похитонов, при всій його фізичній хворобливості вирізнявся дивовижною

організаторською активністю. Його життєдайності і енергійності нині можна лише позаздрити. З яким завзяттям він добивався відкриття художньої галереї в м.Єлисаветграді обіцяючи передати у разі відкриття свої твори та твори своїх колег – Васильківського, Самокіша, Рєпіна, Костанді. В часи українській революції їде на Кубань організовувати художні школи. Не часто зустрінеш таку самовідданість… Нехай йому мало вдалося, але маємо надію, що вдасця іншим. Є ж нині Олег Скрипка з «Країною мрій» і «Українськими вечорницями».

Мусимо усвідомити, що великою мірою від нас залежить чи будуть відкриватися нові галереї і музеї українських художників, чи вони так і залишатимуться  у світовому художньому просторі видатними російськими, бельгійськими, французькими митцями, a ще одна Rue Pokietonov стане окрасою міста іншої країни .

 

Андрій Надєждін,

художник, мистецтвознавець

Категорія: Мої статті | Додав: graf (22.05.2011)
Переглядів: 117 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz