Понеділок, 20.11.2017, 08:39
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Діяльність ОУН та диседентів на теритирії Гайворонського района.

Якщо проаналізувати історію нашого народу, то майже в кожній епосі людства наша держава здобувала і втрачала свою незалежність.   Наприклад в епоху середньовіччя була створена така могутня найкультурніша,  найрозвиненіша  економічно   й   політично  Європейська  держава, як Київська Русь. Під впливом різних факторів у ХІІІ ст. така велика держава занепадає. В епоху Нового часу існувала Гетьманщина – наше хоробре, шляхетне козацтво. Цю державу також у XVІІІ ст. спіткав занепад. Мабуть і епоха Новітнього часу була не винятком, знову на нашій Україні йде боротьба, українського народу, за національне визволення. Кожен раз, коли наш народ, нашу державу нещадно знищували, вона знову й знову поставала і заявляла про своє  існування.

Українське селянство завзято пручалося колективізації, наслідком якої було масове виселення українців у східні області СРСР у 1931 і штучний голод 1932-1933, який забрав декілька мільйонів життів. Формально розвиваючи українську державність у формі союзної республіки і національної культури, комуністичний режим нещадно знищував національну інтелігенцію, викорінював національну самосвідомість українців.                                                                                                           

Приєднання до Української РСР у 1939 західноукраїнських земель, що були до Першої світової війни у складі Російської й Австро-Угорської імперій, а між війнами включені до території Польщі, Чехословаччини та Румунії, дало новий поштовх українському визвольному руху. Українське населення цих територій жило національною ідеєю, і мрія про незалежну українську державу не вмирала протягом декількох поколінь. От чому на західних землях збройний опір і коричневим, і червоним, виявився таким тривалим. Основною політичною силою цього опору була Організація Українських   націоналістів  (ОУН).   Через  декілька  десятиріч,  виступаючи проти пануючого Радянського ладу, продовжили справу незалежності  дисиденти України.[3]

Саме про діяльність ОУН та дисидентський рух на території Гайворонщини  хотів  би  описати  у даній роботі.   Дана  тема  мало  досліджена, тому що за часів радянської влади такі питання були заборонені. Шкільна історія їх замовчувала або фабрикувала так, як було вигідно існуючій владі.

З історії окремих сіл, містечок та сторінок людських біографій складається  історія України. Саме тому такі роботи актуальні та цікаві своєю новизною та невивченістю. На даному етапі дослідження маємо незначну кількість матеріалу, котрий намагатимемося висвітлити максимально доступно. У роботі використано матеріали місцевих краєзнавців, що друкувалися на сторінках районної газети та матеріали з книг поетеси та письменниці, безпосередньої учасниці ОУН-івського руху Галини Берізки.                                                                                                                                                                

Діяльність ОУН на території Гайворонщини.

ОУН – це підпільна партійно-військова структура, що діяла переважно на західноукраїнських землях. 27 січня – 3 лютого 1929р. у Відні відбувся конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

ОУН видавала легальні та нелегальні газети і журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.                                                                                                                  Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929р., а в остаточному вигляді – у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".                                                                           

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз'єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної  України   мало  завершитися   повним  вигнанням  з  українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях.

Радянська адміністрація чітко розуміла, що українські націоналісти аж ніяк не схильні перетворюватися в слухняне знаряддя в її руках, та й узагалі нова влада не мала наміру терпіти існування на приєднаних територіях будь-якої організації, що не є маріонеткою. У 1940-1941 більшість керівників ОУН, що знаходилися на Західній Україні, було заарештовано.

         На жаль до нашого часу збереглося дуже мало матеріалу про діяльність організації українських націоналістів на території району. Інформацію про організацію знаходимо у кигах  Галини Берізки.

Галина Спиридонівна Шарандак-Бровченко народилася в селі Могильному в сім'ї вчителів Спиродона Карповича Шарандака та Ганни Аркадіївни Бахталовської 17 вересня 1920 року. У чотирирічному віці дівчинку навчили писати й читати. В 1937 році за доносом заарештували батька й вивезли в архангельські табори, матір зняли з посади вчительки. Галину та її брата виключили зі школи, як дітей «ворогів народу». Закінчила десятирічку лише в 1939 році, тоді ж успішно склала іспит на філфак Одеського державного університету.

З початком війни повернулася в Могильне. Взимку працювала в школі, влітку – на полі радгоспу. 6 листопада 1943 року була заарештована гестапівцями за участь в антифашистській організації, що перебувала під опікою Вінницької ОУН.

Після тритижневого слідства в Гайворонському відділі гестапо всіх арештованих прирекли до страти. Від розстрілу їх врятував син відомого письменника Тимофія Бордуляка – Тит Бордуляк, який з 1918 по 1923 рік перебував у Могильному, викладав у гімназії німецьку мову і право як прфесійний адвокат.  

В цей час Галина Берізка у м.Гайвороні в місцевому театрі знайомиться з  молодим поетом Миколою Черниченком, котрий  також  був у  складі організації. Вони були зв'язковими, виготовляли і розповсюджували листівки. Обоє тоді пробували свої сили в літературі, мріяли про майбутнє після визволення рідного краю. Як пише Галина Берізка у своєму життєписі, "ми, особливо діти репресованих, бажали звільнення України від фашизму, проте  повернення тих порядків, політичних утисків, відсутності свободи ми не хотіли".  

  Всі ці події Галина Берізка описує у своїй книзі "Сакраменто". Від неї ми також дізнаємся і про, вже згадуваного, Миколу Черниченка. Який народився 19 грудня 1925 року в місті Жмеринка на Вінничині в сім'ї залізничного майстра. Батько поета Семен Черниченко був родом зі Старого Самбора на Дрогобиччині. Прийшов він на Поділля як вояк Української Галицької Армії, брав участь у боях на Придніпров''ї.

Малий Микола почав складати вірші ще у молодших класах. У Гайвороні, куди батьки переїхали в 1934 році, він продовжив навчання у місцевій школі. Першою підтримала його юний талант вчителька української мови і літератури  Горпина Максимівна Коробко. Завдячуючи їй, декілька віршів Миколи прозвучали по республіканському радіо, згодом появилися публікації і в місцевій пресі.

Тоді поет-початківець був учнем міської залізничної школи №5. Промине небагато часу, і він налогодить контакт із підпільниками, писатиме віршовані листівки, що і стане причиною його арешту. .[1; 7]

Дисиденти нашого району.

Опозиційний рух, що існував в УРСР (СРСР) впродовж 1965-1985 років прийнято називати дисидентським. Дисидентство – рух незгодних, рух інакомислячих. Проявом дисидентського руху стали протест проти антинародних дій партійно-державного режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи, ігнорування законів, прав людини, свободи слова, совісті (віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення комуністичного тоталітарного режиму. Саме тому правозахисний рух і став однією з основних форм (або течій) дисидентства. Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив про себе ще в середині 1950-х – на початку 1960-х років. «Шістдесятники» - молоде покоління талановитих літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю.     Серед перших дисидентських організацій і груп в Україні були:                                         -   -  -Українська робітничо-селянська спілка, що утворилася в 1958 році, на чолі якої був юрист Л. Лук’яненко. Завданням спілки було: несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною державою; Об’єднана партія визволення України;  Український національний фронт (видавав журнал «Воля й Батьківщина»); Український національний комітет.

  Регулярні судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність переслідувань з політичних мотивів. Після зміщення М. Хрущова репресії  проти дисидентів значно посилилися. Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду «відлиги» стала робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

У русі Опору активну участь брали також робітники й службовці. Їх активна протидія існуючому ладові виявлялася в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. Проте виступи робітників були некоординованими і не мали зв’язку з дисидентським рухом. Національно-демократичний рух 1960-х років заклав собою основу для подальшого розгортання дисидентського руху, у якому зрештою виділились три основні напрямки:

1) національно-визвольний (боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення самостійної України);                           
2) правозахисний (вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів тоталітарної системи);                                                              

3) релігійний дух (за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу віросповідання).

Так склалося, що в нашому районі в с.Таужне з серпня по жовтень 1959 року вчителював, один із провідних дисидентів України Василь Семенович Стус. Після закінчення Донецького педагогічного університету його було направлено на роботу у Гайворонський район. Запросивши книгу наказів Гайворонського відділу освіти за 1952 року, читаємо: "Наказ № 292 по Гайворонському районному відділу народної освіти від 15 серпня 1959р. Призначити Стуса Василя Семеновича на посаду вчителя укр. мови Таужнянської семирічної школи з 15 серпня 1959 року. Підстава: наказ по облвно №98 від 14/VII-59р. Зав. Райвно Ніколайчук." Саме з цього дня Василь Семенович розпочав жити у с.Таужне. Не покидає листування зі своїми друзями. Із цих листів дізнаємося про перебування Стуса на Гайворонщині. З листа до Віктора Дідківського: "Я вже 2 тижні на Кіровоградщині. Рвусь, метаюсь, як ув’язнений пардус, але грати настільки міцні, що не перегризти їх, не підпиляти… Село моє – краще в районі. Це теж саме, що погане – об’єктивно. Світло нерегулярне, радіо, немає, глухо і тихо, як у вусі…. Штурмую редакцію. Відніс 21 вірш. Поки – безрезультатно…

Влаштувався на квартирі непогано, та і народ тут щиро-добрий, словом «здесь Русью пахнет». Мова – як на Вінничині, багата і співочо-яскрава. Рай і ад. Вони спряглись над високим таужнянським небом. Поки – прощай, бо не знаю, чи одержиш ти листа… Ще раз – люди тут мені по нутру. Для мене це важить багато."  З листа до Анатолія Лазоренка: "…Чудесні проводи влаштували в селі – учні, педколектив, знайомі. За селом я жалкую, хоч, признаюсь, живучи в селі, замало його любив. Хороші люди скрашали мені печалі, злі підбадьорювали мене, байдужі активізовували мене. Це сільське оточення було – як для мене –  незвичайним, і через це – здається, дало мені велику користь. Нові люди, звичаї, навіть побутові дрібниці – по-новому тішили і подразнювали мене…"         [6]                  

 Далі буде.

Роман Засядьвовк

Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.05.2011)
Переглядів: 168 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz