Вівторок, 19.09.2017, 14:28
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Діяльність ОУН та диседентів на теритирії Гайворонського района. Продовження
 Після двох місяців перебування у Таужні, Василя Стуса призивають до армії. В Алфавітній книзі призовників 1938 року народження Гайворонського райвійськкомату на сторінці 25 читаємо: " № п/п 44 Стус Василий Семенович с.Таужное. 2.09.59г. Куйбишевского-РВК. ст.Сталино. Эшелон – 81019. 29.10.59г. Д-71 1959 года. Л-209."

   Хоч і був Василь Семенович зовсім мало на Гайворонщині, але залишив про себе добру пам'ять і до нині. Пам’ятають його і учні, і колеги, і односельці. Кожного року у районній газеті виходить по декілька статей присвячених пам’яті Василя Стуса. У 1990 році Василь Бондар – голова спілки письменників у Кіровоградській області, провів пошукову роботу у Гайворонському районі "Слідами Василя Стуса". Він спілкувався із людьми, які знали Василя Семеновича.

 Цимбалистий Кузьма Артемович (вчитель військової підготовки у селі Хащуватому): "… Старший був від Василя, уже після армії, але щось тягнуло мене до нього, молодшого. Познайомилися у перший же день, як він тільки  в Таужне  приїхав. Як  зараз  бачу  його: молодий, худорлявий, стрункий, чуб густий…  Я викладав фізику й математику тоді, на уроках не бував у Василя, але, що до нього учні горнулися –  це всі знають. Після уроків він залишався з учнями, хотів більшої грамоти їх вивчити… Бідне тоді було село, школа під соломою… Полюбив він Таужне наше, учнів своїх, от ви знайдіть його учнів попитайте…"         

Л.П. Кочубей (учениця Стуса): "… це ж мій класний керівник! Гарна була людина, чуйна. Він мені, сироті, як ішов в армію служити, всі свої книжки зоставив –  тоді не в кожного були підручники… У нас кажуть; як людина хороша, то довго помниться… " .[2]                     

  Це тільки декілька спогадів про борця за Україну, за її незалежність. Ми пишаємося тим, що на нашій землі проживав Василь Семенович Стус. В той час він лише розпочинав свою боротьбу за Україну. І саме на Гайворонщині, як  казав  сам Стус, "витиплів душею".

У наших краях проживав ще один дисидент України Ярослав Васильович Лесів. Родом він з іншої сторони держави – Івано-Франківщини. В одній із газет Гайворонських вістей Олександр Пересунчак (краєзнавець, вчитель історії) написав статтю про Я. Лесіва. З того часу нам стало відомо про людину, яка боролася за Україну, за свободу, за український народ. Так само як інші борці за Україну, він зазнав переслідувань, арештів з боку пануючої влади.

В 1965 році Лесів випускник Станіславського технікуму фізичної культури, прийшов до Гайворонського районного відділу освіти влаштуватися на роботу. На той час була вакансія у Заваллівській школі- інтернаті. Під час навчання в технікумі став членом підпільної організації "Український Національний фронт", створеної в 1961 році в м.Долина Івано-Франківської області.

Саме тоді молодий вчитель вбачав свою місію не лише в навчанні дітей, а й в боротьбі за волю Батьківщини. "Воля і Батьківщина" – так називався підпільний часопис, який видавала організація. Крім того, випускався журнал      "Прозріння" та різні програмні документи.

 Ярослав разом зі своїм другом Віктором Цвілюком, учителем цієї ж школи, який поділяв його погляди, почали таємно уночі розносити по поштових скриньках, односельчан, літературу, яку привозив із Західної України. В 1966 році Лесів привіз з Івано-Франківщини синьо-жовті прапори, які вирішили вивісити на передодні Жовтневих свят.

Один із прапорів прилаштували на фасаді школи-інтернату, інший – на 50-метровій трубі Сальківського цукрового заводу. Вранці наступного дня заваллівці та сальківчани побачили невідомий для них прапор, і лише одиниці знали, що то український національний стяг, заборонений комуністичною владою.

З часом Ярослав Лесів зі своїми однодумцями розпочав поширювати інформацію про правдиву українську історію не тільки у навколишніх селах, а й  у Гайвороні. Так, у залізничній їдальні Лесів залишив стопку листівок та журналів антикомуністичного спрямування. Такі дії не могли не викликати відповідної реакції тодішньої влади. Після таких подій в школі, в якій працював Ярослав, з’являється новий учитель, який дуже швидко стає його другом. Що це був за "друг" здогадалися пізніше: зник він так само                             несподівано, як і з’явився – якраз перед арештом Я. Лесіва. Друзі попереджали Ярослава, що він дуже відкрито пропагує свої ідеї і може зазнати репресій з боку влади. 20 березня 1967 року Ярослава Лесіва заарештовують, працівники КДБ забирають його прямо із молодіжного вечора в школі. Вранці наступного дня заарештували і Цвілюка. Вдома в нього знайшли  самвидавську літературу. Згодом, після допиту у Гайвороні, Володимира відпустили. Після цих подій КДБ поширило чутку про те, що Лесів – американський шпигун, який передавав інформацію про Заваллівський графіт комбінат на Захід.

В листопаді 1967 року в Івано-Франківську відбувся суд. За участь в УНФ Ярослав Лесів отримав 6 років ув’язнення. З них лише 9 місяців провів у концтаборі, решту – все карцери та тюрми. Тут же, в ув’язнені включився в процес протесту проти сваволі адміністрації таборів та виборювання прав політичних в’язнів, за що потрапив у найжорстокішу тюрму – Володимирівський централ.

В 1973 році повернувся додому. Вчителювати йому заборонили, влада не могла допустити українця з патріотичними переконаннями, до виховання підростаючого покоління, тому мусив працювати у Болехівському лісокомбінаті.

В 1976 році за ініціативи відомих на той час дисидентів, в Україні була створена правозахисна організація – Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, що ставила собі за мету захист громадянських та національних прав в УРСР. В 1976 році майже всі її члени були заарештовані. Довелося заново відновлювати організацію, до новоствореної організації вступив і Ярослав Васильович Лесів.

В 1980 році правоохоронні органи, щоб приховати політичний характер арештів, вдаються до фабрикації карних справ. В помешкання, де проживав Лесів з дружиною, підкинули наркотики. За їх  "зберігання" Лесів отримав 2 роки  ув’язненя. В 1981 році йому знову підкидають наркотики і цього разу термін збільшують до 5 років. Суддя, яка головувала на процесі, сказала: "Вот вам права человека. Вы сами защитить себя не можете, а беретесь защищать других".

На знак протесту незаконного вироку Ярослав Васильович оголосив       21-денне голодування. Після виходу з концтабору Лесів знову працює у Болехівському лісокомбінаті, але вже під пильним наглядом відповідних органів. В 1988 році році Ярослав вирішує присвятити своє життя церкві й стає священиком УГКЦ. Швидко здобув любов і повагу не тільки у своїй парафії, але й в усій Західній Україні, бо служив і Богу й інтересам української нації, отець Ярослав пише вірші, публіцистичні твори, листи. Декому така релігійна і громадська активність не дуже подобалася. 9 жовтня 1991 року Ярослав Васильович Лесів гине в загадковій автокатастрофі. Невеликий вірш написаний ним, став ніби короткою поетичною біографією:

Я все оддав тобі в офіру,

Я кинув все тобі під ноги,

Собі лишив бесаги й ліру

І терном встелену дорогу.

І вже видніється Голгофа –

Мій хрест – його в руках нестиму,

І гавкає за мною псота,

Сміється й шкіриться у спину.

А я іду, бреду поволі

Ілюзій хижими гробами.

Витрачуються мрії кволі.

О, доле, що ти робиш з нами ?! [5]

Значення боротьби дисидентів полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі.  

" Історію змінити не можна, треба тільки мати мужність сприйняти її, для того щоб формувати повноцінне майбутнє…" – писав П. Куліш. Саме цієї мужності не вистачає нині багатьом українцям, які живуть у незалежній державі, які мабуть не знають якою важкою дорогою йшла Україна, до своєї  незалежності. Нам пощастило мати таких славних героїв, як Галина Берізка, Микола Бровченко, Василь Стус, Ярослав Лесів, перед якими ми низько схиляємо голови, бо це дійсно ті люди, які віддали життя за свою державу. Це ті, яким не бракує мужності; ті, які є прикладом для підростаючого покоління, котре на жаль мало це розуміє.            

І до нині в ешелонах влади знаходяться такі чиновники, які раніше не хотіли бачити Україну незалежною державою; а зараз вони урочисто підіймають українські прапори; кажуть, що ми будуємо нашу державу і дуже рідко згадують тих борців, котрі дійсно виборювали цю незалежність. Мабуть, не вистачає мужності зізнатися у своїй неправоті. Саме через те маємо таке непоодиноке відношення молоді до української культури, традицій, мови. Ми і до сьогодні не можемо позбутися радянського минулого, чомусь боїмося замінювати пам’ятники радянських вождів на пам’ятники українських героїв, що дійсно цього заслуговують. Ми боїмося панувати у власній державі. Тому потрібно проводити пошукову роботу знаних і незнаних борців за Україну, дізнаватися правдиві факти історії, вивчати минувшину. Всілякими методами залучати до цього молодь, щоб виховувати в них любов до Батьківщини, повагу до попередніх поколінь, до національних героїв. Вивчивши минуле, ми зможемо  формувати майбутнє. Без минулого немає майбутнього.                                                                                                     

Список літератури.

1.         Берізка Г.С. Сакраменто: Оповідання.- К.: Укр.письменник, 2004

2.         Бондар В.В. Василь Стус. Гайворонщина.

3.         Захаров Євген. Дисидентський рух в Україні (1954-1987 р.р.). Харківська правозахисна група.

4.         Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА. К.: Наукова думка, 2005.

5.         Пересунчак О.С. "Поет і священик" /Гайворонські вісті –  № 33 –   18 квітня 2007 р.

6.         Стус Василь. Листи, серпень-листопад 1959 р.

7.         Черниченко М.С. Це я – твій син: Поезії. / Передм. та упорядкув.             О. Лупія. – К.: Укр. Письменник, 2005.

Роман Засядьвовк

Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.05.2011)
Переглядів: 314 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz