П`ятниця, 15.12.2017, 11:30
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Тюремна одіссея Володимира Винниченка
Студент на початку XX ст. був ключовою постаттю в політичному житті Росії. РУП створювалася саме університетською молоддю, яка — на відміну від покоління «батьків», українофілів із «Старої громади» — ставила перед собою досить радикальні політичні цілі. Соціалізм і українська автономія — ось головне, чого прагнули ровесники Винниченка тоді, на старті нового столiття. Зі студентської лави учорашній кандидат у правники на кілька місяців потрапив до Лук’янівської в’язниці. Такою була кара «за участие в беспорядках, направленных к насильственному прекращению лекций».


Втім, перше знайомство з тюрмою не було дуже тривалим: улітку 1902 р. бачимо невгамовного Володимира Винниченка на Полтавщині, де тільки-тільки почали закипати селянські бунти. В.Короленко, літописець українського села тієї пори, назвав ті бунти «грабіжками». Революційна молодь, звісно, кинулась у вир подій зі своєю пропагандою. Володимир підробляє репетитором у родині якогось поміщика, але то лише «сумісництво». Головне для нього — РУПівська діяльність, яка водночас давала й чимало матеріалу для новелістичних сюжетів. Уява митця часом випереджала реальність, додаючи його політичним проектам екстравагантного розмаху. Друзі Винниченка згадували, що був момент, коли він запалився фантастичною ідеєю: «організувати по всій Україні, і то в одну ніч, підпали поміщицьких садиб і був дуже засмучений, коли це відкинули»...

А тим часом прийшла пора військової служби. Останні місяці 1902 р. і початок 1903 р. Винниченко провів у казармах як «вольноопределяющийся 5-го саперного батальона», розташованого в Києві. З революційною пропагандою (тепер уже серед солдатів) він і не збирався розлучатися, а це означало, що йому «світив» новий арешт. Так би й сталося, якби 1 лютого 1903 р. Володимир, розуміючи небезпеку, не втік із батальйону. Пізнього вечора він прибіг до своїх друзів Лівицьких, скинув шинель, переодягся, і незабаром був уже за кордоном, у Львові. Князь Урусов, тодішній міністр внутрішніх справ і поліції, змушений був підписувати циркуляр, яким повелівалося негайно «подвергнуть задержанию» дезертира Винниченка. Утікач же, опинившись на Галичині, активно співпрацює з газетами РУП, пише статті й оповідання, переправляє нелегальну літературу на Наддніпрянщину. Під час однієї з таких переправ неподалік від Волочиська жандарми впізнали свого «старого знайомого», хоча він і мав паспорт австрійського підданого, виписаний на інше ім’я та прізвище. Так Винниченко став в’язнем «Косого капоніру», військової тюрми. На цілих два роки — аж до революційних подій 1905-го!

В архіві на Солом’янці можна взяти до рук пронумерований, прошнурований і скріплений сургучевою печаткою «Киевского крепостного штаба» зошит із підписами начальника штабу полковника Гаврилова і комендантського поручика, виданий Винниченку для «письмових занять». Розгонистим, але виразним почерком у ньому записане велике оповідання «Голота», один із тюремних творів прозаїка. В іншому зошиті — український переклад трактату Ф.Ніцше «Так промовляв Заратустра», зроблений молодим письменником... Збереглися також надзвичайно цікаві листи, які восени 1904 р. Володимир писав Борисові Грінченку. Це своєрідні репортажі з неволі, які дають змогу уявити арештантські будні бранця. Щоправда, на той момент йому вже вдалося перебратися до палати Київського військового шпиталю, — у зв’язку з «хворобою», яку імітував Винниченко. «Оповіщаю Вас, що моя персона вже одягнена в жовтий, довгий халат, занумерована, мало не прошнурована, — не без іронії оповідав Винниченко про свої будні. — ...Зараз «ходить візитація». Певно, зайдуть і до мене; хоч би пудра була, щоб трохи збліднути!»

Винниченко симулював якесь психічне захворювання. Ще будучи в камері-одиночці він, аби вирватися до шпиталю, розіграв самогубство, і це мало не закінчилося трагічно: його вийняли з петлі майже непритомним. Тюрма, самотність, неможливість жити повноцінним життям — усе це лягало на душу тяжким тягарем. Недаремно років через три-чотири емігрант Винниченко не раз нарікатиме на нервове виснаження... В одному з листів 1908 р. він писав: «Когда-то я стрелялся. Я решил умереть. Вместе с приятелями я пошел за город... Я вынул револьвер, собрал всю волю в один узел, собрал к этому узлу все мрачные и злобные мысли, собрал всю гордость и, надавив ногою ужас смерти, толкнул узел, поднял руку к виску и, весь зазвенев диким безумным напряжением, ожиданием таинственного, громадного, потянул за курок... Слабо щелкнула сталь... И больше ничего: осечка. Это было до трех раз... За четвертым разом дрожащей обессиленной рукой мне удалось ранить себя в голову». Винниченко кидав життю виклик, ризиковано граючи з долею в «рулетку». Буйна натура, безмір честолюбства, вічна напруга екстремальних ситуацій! Чи ж дивно, що в його творах так багато «летальних» фіналів, особливо самогубств?

З «Косого капоніру» В.Винниченко на волю так і не вийшов. Навіть народження в сім’ї царя Миколи II сина Олексія (1904) і дарована у зв’язку з цим амністія не звільнили його від кари. За дезертирство Винниченка відправили на 1,5 року до дисциплінарного батальйону. А далі, напевно, свою роль зіграли передгрозові події 1905 р., — ганьба поразки Росії у війні з Японією, соціальні збурення, розгубленість влади... В усякому разі, восени 1905 р. Володимир був уже у Львові. Знову — як і два роки тому — по горло зайнятий поточними партійними справами, творчістю...

Де тільки не бував у цю пору член ЦК УСДРП Володимир Винниченко! Через багато років, коли в Парижі уб’ють С.Петлюру, він у якомусь із листів згадає Полтаву 1905 року, чорносотенські погроми: «В 1905 році, можу гордитися, в Полтаві головним чином завдяки моїм заходам пощастило спинити погроми. Руські і українські антисеміти, що «безпощадно» тоді боролися з жидівством, ...кілька днів шукали спеціяльно за мною, щоб убити...» Цікавий сюжет для допитливого історика, чи не так?

І посеред усієї цієї веремії — гарячковита літературна праця! Як його тільки вистачало на все? 1906 року у київському видавництві «Вік» вийшов том Винниченкової прози. Під його обкладинкою шість оповідань, повість «Голота». Тоді ж у Петербурзі побачила світ і «Дисгармонія», перша п’єса письменника... А влітку 1907 р., «заховавшись» у Любечі на Чернігівщині, Винниченко написав свій найскандальніший твір, драму «Щаблі життя», герой якої проповідує «нову мораль». «Написав я п’єсу... і потерпаю тепер, бо зарані передбачаю велику лайку з боку нашої «мыслящей интеллигенции», — зізнавався автор у листі з Любеча. І наче у воду дивився: проповідь у «Щаблях життя» ідеї «чесності з собою», що має заступити лицемірну буржуазну мораль (а водночас і подвійну, дисгармонійну мораль революціонерів!), викликала різкі відгуки С.Петлюри, Є.Чикаленка, людей із Винниченкового ж кола. «Чесність iз собою» видалася їм надто схожою на цинізм і вседозволеність. І, як кажуть, не без підстав...

Утім, сам письменник у цей час знову сидів у Лук’янівці! У вересні 1907 р. його заарештували втретє, цього разу із звинуваченням в «українській змові». Разом із Винниченком у тюремній камері опинилися і його друзі — Сергій Єфремов, Андрій Жук, Володимир Степанківський. Суд мав початися 12 жовтня. Нічого доброго чекати від нього не випадало: реакція посилювалася. Єфремова, а потім і інших в’язнів випустили під заставу (за Винниченка Є.Чикаленко вніс 500 золотих карбованців), проте повертатися в Лук’янівку вони не стали. Того дня, коли суд мав вирішити їхню долю, друзі таємно перейшли австрійський кордон...

На цьому розповідь про тюремну одіссею Володимира Винниченка можна було б і завершити, додавши, що його еміграція після втечі з Росії затяглася аж до 1914 р. Лише зрідка він прибував у рідні краї з чужим паспортом. А потім почалася світова війна, ще згодом настав березень 1917-го, коли в Києві виникла Центральна Рада, і Винниченко став у ній заступником Голови, Михайла Грушевського...

Але будуть у житті Володимира Кириловича і ще два неприємні епізоди. У квітні 1918 р. на Княжій горі біля Канева Винниченка затримають гетьманці Павла Скоропадського. Інцидент, щоправда, буде досить швидко вичерпано. Значно складніша ситуація виникне під час Другої світової війни, коли політемігрант Винниченко житиме в Мужені на півдні Франції. На кілька тижнів він потрапить до концентраційного табору. Німецька влада запропонувала йому... очолити український маріонетковий уряд, який мав би діяти на території України, окупованої фашистами. Винниченко відмовився. Концтабір і став розплатою за ту відмову. Втім, то вже інша історія...

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»


http://www.day.kiev.ua/44171/
Категорія: Мої статті | Додав: graf (01.06.2011)
Переглядів: 402 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz