Середа, 18.10.2017, 10:33
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Майже детектив із поштовим сюрпризом


Репортаж із письменницької чорнильниці

 

Досить таємнича історія трапилася кілька років тому з одним чоловіком. Письменником. Він після довгої перерви відвідав містечко, де закопана його пуповина – Помічну, і де вже ніщо, крім ностальгійних спогадів, не прив’язує його до тих, колись сходжених вздовж і впоперек стежок. Випадок, що зненацька впав на голову, суттєво порушив усталений перебіг низки звичних днів. Мова про Григорія Гусейнова, нашого відомого земляка, лауреата Шевченківської премії, котрого ті незвичайні обставини покликали в дорогу…

Утім, нехай розповідає сам герой:

- У Помічній, при одному з дуже нечастих приїздів, на мене чекала несподіванка. На пошті – а раптом мелькну – вже більше року лежала невелика посилка на моє ім’я без прізвища відправника. Мене схопили буквально за руку, завели туди і змусили розписатися в отриманні поштового сюрпризу. Чисто випадково виник я на шляху ще з давніх часів знайомої листоноші. Забрав пакунок із собою до Кривого Рогу, де живу й працюю тепер, та аж дома, при слушній нагоді, згадав про нього. Слушними ж нагодами називаю «вікна» в повсякденній клопітній роботі, коли випадає хоч трохи перепочити. І ось в такий момент погляд знічев’я у глибинах шухляди вперся в уже призабутий обгорнутий папером об’єм. У ньому виявилося кілька загальних зошитів із щоденниковими записами та супровідний лист, написаний круглим, водночас нервовим, жіночим почерком, з побажанням робити із денниками, що вважатиму за потрібне, але не повертати назад. Мовляв, це вже перегорнута сторінка. Навіть не графологу було б цілком зрозуміло, що за таким почерком криється серйозний життєвий стрес, якщо не драма. Тому пакунок і був без вихідних, так би мовити, даних. Авторка листа сповіщала, що діаріуш писаний студентом залізничного технікуму, з котрим я проживав чотири десятки років тому в одній кімнаті студентського гуртожитку, дружив, після навчання ще деякий час листувався. У його записах збереглася моя стара помічнянська адреса, що й привела через час і простір до давнього і, як аж тепер виявилося, випадкового знайомого.

Жінка, звісно, не знала й моїх зигзагів долі, ні професійних уподобань. Власне, чи й сподівалася, що шляхи давніх зшитків і мої перетнуться. Це був своєрідний крик відчаю у Космос з надією, що він у тому безмежжі буде почутий.   

Що було робити?

Якось, знову вибравши час, якого завжди не вистачає, взявся за самі записи. І що ж – справжня хроніка, де відбилися дитинство, юність, зрілі літа людини, над якою змахнули крилами добрі та злі обставини. Злих виявилося значно більше, тому прочитане окреслилося, як зворушлива драма, що починалася, однак, досить оптимістично.  

Хлопчина із загумінкового райцентру потрапляє до великого промислового і культурного мегаполісу, та не звичайного, а прямо до столиці Радянської України міста-героя Києва. Він роками вимріяв навчання, виплекав надію, що все його майбутнє, після вступу до залізничного технікуму, піде широкими магістралями життя. Принаймні, так малювалися перспективи під впливом масованого наступу радянської педагогіки на свідомість підростаючого покоління впродовж шкільного періоду. Відразу поринув у вир культурного життя столиці. Зустріч з театром полонила хлопця, часті мандри до книгарень та на публічні виступи літературної еліти України додавали снаги в буденщині, зводячи її на рівень небуденного. Доступне кіно вводило у світ приголомшливих життєвих перепитій.  Нехай то був не зовсім ситий, згадаймо хоча б гороховий хліб кінця хрущовської каденції, не шикарно впакований у синтетичні вдягачки світанок нашого життя. Але це був усе-таки світанок, щедро озвучений солов’ями і ясно опромінений сонцем.

Після закінчення навчання за обов’язковим у радянські часи направленням, молодий спеціаліст поїхав до Сибіру. Одні випускники за татусевими спинами затишно прилаштовувалися під боком у матусь. Простіші розтасовувалися по дальніших «багатих селах», а невиправні мрійники, совісливі з дитинства, сироти їхали «за туманом и за запахом тайги», щиро вірячи, в те, що життя стає піснею. Самі собою на юнацьку пам’ять разом з кілометрами дороги набігали популярні рядки: «…Под крылом самолёта о чем-то поёт зелёное море тайги…», «…Веет свежестью ночь сибирская, собрались друзья у костра. Ты навеки нам стала близкою, величавая Ангара…», «…Марчук играет на гитаре и море Братское поёт…». Романтика далеких незвіданих доріг захопила парубка, аж доки не донесла до точки призначення – глухої залізничної станції в тайзі, де він вдарився лобом об суворі будні напівдикого існування серед пияцтва, поножовщини, морального й матеріального бруду.

Звичайно, і в попередні роки суспільство не пестило хлопця і не було стерильно чистим стосовно моральних засад, але у порівнянні з новим місцем роботи являло собою взірець шляхетності. Так ось, якраз на такому тлі раптом виникло бажання згадати і власне, хоч і відмінне, але багато в чому схоже життя. І тут зненацька, як блискавка: та це ж зріз часу з усіма нюансами, відтінками, паралелями! Подібне власним ходом пройшов кожний «абориген» хрущовської і брежнєвської епох, але в даному випадку життя загострилося так, що аж-аж…

У мені прокинувся, як сказав Юрій Олеша і повторив Сталін, інженер людських душ.

Почалася примірка матеріалу до фігури, фактури до місця дії, сюжету до повсякденних обставин. Що стосується особистості, то товариша я добре знав, здогадувався про витоки його поглядів на дійсність. Але треба було прослідкувати, в якому середовищі вони народжувалися. У пригоді став попередній досвід роботи над життєписом відомої мліївської родини Симиренків. Дуже вже колоритний той край Городищина і люди в нім. Тут тобі і Гулаки, котрі Артемовські, і їхній далекий родич генерал-хорунжий Армії УНР Гулий-Гуленко. А чого варті брати Блажевські або Устим Жук. Та в Городищі – Жуків, як мурашні. Навіть куток цілий Жуківкою називається.

Можливо, знайдеться місце й для кондових апологетів марксо-енгельсівщини, ленінщини і сталінщини братів П’ятакових, Івана Ле, Миколи Артеменка. Якщо так, то не обійдеться без їхніх природних антагоністів – всіляких графів Воронових, поміщиць Балашових, батька згаданих П’ятакових.

То чи не поселити автора хронік спочатку в Городище? А що – це  думка!

Отже, вирішено – мій герой проживе шкільний відтинок в Городищі на Жуківці. До того ж, один мій знайомий заякорився з дитинства на цьому кутку; знає від «А» до «Я» тамтешню абетку, бо краєзнавець. У іншого – колись городищанина, а тепер кіровоградця – рот не закривається, коли йдеться про шістдесятництво під Кочержаною горою над річкою Вільшанкою.

Виходить, що є всі підстави прислухатися до закликів Микити Хрущова, котрий дещо раніше, перед проїздом через Городище на Шевченківські ювілейні торжества, проголосив у дусі того часу: «Наші цілі ясні, завдання визначені – за роботу, товариші!»

…Ось приблизно так розповів про літературні плани стосовно щоденників, які волею випадку потрапили у письменницьку чорнильницю на його столі, наш земляк Григорій Гусейнов. Він уже кілька разів відвідав вибране для опису містечко, то падаючи, мов сніг на голови офіційних осіб, то залишаючись невпізнаним широким загалом, але щоразу вивозячи масу городищенських вражень, що відіб’ються на папері. Цього разу було так само.  Творчих успіхів!

 

Леонід Багацький

Городище-Кіровоград 

Категорія: Мої статті | Додав: graf (08.06.2011)
Переглядів: 133 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz