Чотири брати Досужі та їхня сестра осіли в білоруській Орші ще за радянського часу. Хоча, як по правді, зачепилися там не вони самі, а їхні батьки, після усіх тих голодоморів, репресій, розкуркулень, колективізацій і висилок, що спіткали старше покоління України під час лютощів страшної епохи. Хрущовська відлига повернула з далекого холодного Сибіру в Європу, але до родинних витоків так і не підпустила. Зумисне говоримо про чотирьох братів та сестру п’яту, а не про кожного зокрема, бо сьогодні вижити поодинці просто неможливо.

І ось доля видала щасливий квиток – побувати великою родиною на батьківщині прадідів.

Багато чого чули брати від пращурів про батьківські пороги в селі Бірки Олександрівського району. Зрідка поодинці навідувалися до заповітного краю. А це з вісім останніх років виношували ідею приїхати гуртом до родичів, котрі ще залишилися в Бірках. А Досужих там – ціла вулиця. І ось нарешті мрія набула реальних обрисів – на запрошення київського юриста, колишнього народного депутата і троюрідного брата – вісімнадцятеро оршанців різного віку і статі в середині червня відвідали рідну землю. Сергій Пересунько запросив ще й сибірську гілку роду, але в силу обставин вона не змогла дотягнутися до Інгулу.

Першого дня два містких мікроавтобуси подалися на північ Кіровоградщини. Крім Бірок, відвідали й інші осідки кревняків. І скрізь зустріли радісні гостинні посмішки й посиденьки та віру в непоборність місцевого генотипу. Стало вже звичним дивуватися єврейській солідарності за місцем проживання. Виявляється, українці також здатні до братерської співдружності не тільки на рівні зустрічних застіль, а й з реальною допомогою із закасаними рукавами та матеріальною підтримкою своїх. Там сіна накосили, там до обіду картоплі начистили (вісімнадцять ротів, як не як), там допомогли штахети прибити. Що ж, нехай не гнеться родове дерево!  

Наступного дня дорога привела до Кіровограда, де оршанці перетворилися на туристів, і від фортечних валів до Ковалевського парку знайомилися зі степовою столицею під фаховий і захоплюючий, сказати б, навіть, артистичний супровід екскурсовода – знавця минулого – Олександра Чуднова. І старші, й молодші захоплено й тривожно ловили подробиці того, що давно відшуміло. Дещо в оповіді торкнулося часів, до яких Україна воліла б ніколи не повертатися. Гості розуміли, що йдеться про їхні вирвані корені.

Далі маршрут проліг дещо нетрадиційно. Мимо сучасної і доглянутої приватної лікарні Святого Луки, обминувши захаращену бігбордами парадну авеню, через колишню Сінну площу між теперішніми судом і прокуратурою вибіг до забрудненого Інгулу задвірками спортивної школи. Потім ступили на місточок з навішеними замочками-символами нерозривного кохання. Звісно, цьому «пішоходу» далеко до Карлового мосту в Празі, але й він був частиною міста. Колишні підприємства – старий майданчик агрегатного заводу, панчішна та конфетна фабрики – розвалені: вони шокували екскурсантів своїм сирітством і невлаштованістю, на відміну від нас, що до такого вже звикли. Гід, якому все це болить, умисно вибрав маршрут так, аби не обминути світло й тіні теперішнього Кіровограда.

Дорогою трапилася непередбачена зупинка-сюрприз. Молодь надибала шовковицю, густо обсипану солодкими плодами, і покликала дорослих, щоб вони розтлумачили, що то таке і що з ним робити. Напівзабуте дерево викликало море розчулених спогадів та емоцій у старійшин. Виявляється, в білоруській Орші така екзотика не росте. Отож з півгодини пішло тільки на ближче знайомство з нею. Жаль тільки абрикосів – теж дивина для білорусів – малечі не вдалося скуштувати. Зелені ще…

Відвідини впорядкованого райського куточка у дворі Преображенської церкви із вічнозеленими насадженнями, альтанками, фонтанчиками великого захоплення не викликали. І живописні групки жебраків під її огорожею також не привернули особливої уваги приїжджих – таких позитивів і негативів вистачає і в Білорусі.

Здивувалися наші візаві лише кількості престижних автомобілів на вулицях Кіровограда, архітектурному різноманіттю приватних особняків в околицях та масі банківських вивісок вздовж нинішньої, обмереженої старовинними будинками, вулиці Леніна, зазначивши, що їй найкраще підійшла б назва Банківської. А й справді, чому не скористатися слушною порадою? Адже ніхто не сумнівається, що місто наше, не маючи великої промисловості, переповнене грошима, які, однак, зосереджені між громадою вкрай  нерівномірно. Свіжий погляд сторонніх людей змусив і нас новими очима поглянути на українську «Швейцарію».

У надвечірній час мікроавтобуси взяли напрямок до села Федорівки. Тут Сергій Пересунько, коли приїжджає з Києва, живе у власному дворищі на вулиці Леоніда Кравчука, чи не єдиній в усій Україні. Сюди ж запросив і родичів. На сьогоднішню думку Сергія Івановича, хоча він колись ініціював найменування вулиці, екс-президента на українських грошах не малюватимуть. Не заслужив. Утім, не зображатимуть і його наступників, бо ще не виріс у нас державний діяч, достойний того.

Та мова не про політику і її слуг, а про звичайні людські стосунки, серед яких родинні і дружні чи не найміцніші. Борщ, печеня з картоплею, смажена риба, наловлена гостями в річці, що в городах, під чарку доброї горілки ще більше згуртували. Пішли застільні розмови.

На запитання, як там у Білорусі живеться, гості відповідали стримано. Очевидно, з огляду на багатолітню звичку. Розговорилися пізніше за обіднім столом, коли компанія притерлася, а перші тости змінилися відповідним після того пожвавленням. Місцеві родичі розповідали своє наболіле, приїжджі – про своє. Виявляється, тамтешній президент, як і наш - Чехова, зачисляє білоруського видатного прозаїка Василя Бикова до когорти поетів. То ганяв опозиціонера світами, а коли той помер, виявив йому шану, заявивши, що цілі покоління виховувалися на його віршах. Однак мешканці Орші у заслугу своїй владі ставлять чистоту й порядок на міських тротуарах та в сільських клубах, де не побачиш під ногами й недопалка, не те, що пластикову пляшку. Пишаються гладенькими шляхами. Про ефективність господарювання гості не обмінювалися думками, маючи, певно, якісь особливі міркування. Як не торкалися і різниці суспільно-економічних формацій, що панують у нас і в Білорусі. Урешті прийшли до висновку, що якби вдалося здійснити бартер президентами Лукашенком і Януковичем, то це пішло б на користь обом державам: наш дозволив би білорусам глибше втягнутися у приватну ініціативу, а їхній вкоротив би багато кому «руки шаловливые». Словом, наші брати переконані в українських позитивах більше, ніж ми, тоді, як наші аборигени зовсім не проти дихнути «повітрям диктатури» братньої країни. Зате увесь загал сприйняв на ура анекдот про двох кумів, котрі відмовилися випити за лозунг «Бий когось, рятуй Росію!» Мовляв, привід хороший, але мета нікчемна - для обох сусідів.

Так і минув день, де ні слова не мовилося про політику, а тільки про життя.

…А починалися мандри роду по світах з двох лаконічних записів у тюремній документації: 

«Досужий Яків Степанович, 1898 р.н. с. Бірки Олександрівського р-ну.  

Трійка Київського облуправління НКВС УРСР, протокол № 229 від 28.04.1938. ВМП (розстріл). Переведено з Черкаської тюрми до Київської та розстріляно у м. Києві 16.05.1938 р. (ф.5, спр. 911, арк. 73-77, 85-90)».

«Досужий Макар Степанович, 1891 р.н. с. Бірки Олександрівського р-ну. 

Трійка Київського облуправління НКВС УРСР, протокол № 229 від 28.04.1938. ВМП (розстріл)   Переведено з Черкаської тюрми до Київської та розстріляно у м. Києві 16.05.1938 р. (ф.5, спр. 911, арк. 73-77, 85-90)».

Брати Яків та Макар – родоначальники гілок великого роду. Перша плодоносить у Білорусі, а друга – у Сибіру. Нашого цвіту…

Леонід Багацький