«І була держава, і світ визнавав!»

Донька Гетьмана України, Олена,

1993рік, Київ, Перший Конгрес українців.

(від Збруча по Терек,ред.)

  Отаманщина 20-х років минулого століття погубила Гетьманат Павла  Скоропадського, призвела до втрати Україною державності, що посприяла появі імперії зла, комуністичної Російської Федерації, котра без України не могла на той час існувати. А його другові генералові Манергейму поталанило,  бо  у Фіннляндії у 20-і роки минулого століття не було отаманів, як, наприклад, сьогодні у Литві немає мільярдерів,  а тому і немає кримінальної окупації Литви.

  Про період Другого Гетьманату,  кожен хто цікавиться  істрією, можна прочитати на сайті онука Павла Скоропадського, що проживає на цей час в Україні. Ми ж тут лише процитуємо короткий витяг із його вниги: «...Та завіса із брехні і звинувачень, за якою приховано справжню історію Другого Гетьманату України, пояснюється просто: справжній злет самодостатньої Української держави,  із власною армією, економікою і самостійною політикою всерйоз перелякала більшовицьку Росію, Західну Європу і проросійську п’яту колону в самій Україні...»  Борис Скоропадський «Міфи та уроки Другого Гетьманату». 2007 рік, Україна.

  Обраний Гетьманом України на з’їзді  козаків-хліборобів генерал Павло Скоропадський, що своїм корпусом захищав ЦР і уряд УНР, не був підтриманий нею, а його корпус ЦР розпустила. Павло Скоропадський, не маючи підтримки ЦР та  не маючи підтримки і серед амбітних полковників УНР, окрім Болбочана, вимушений був звернутися по допомогу до української буржуазії, що не сподобалося націонал-соціал-націоналісту  полковникові Євгену Конвальцю,        і той визволяє з тюрми журналіста соціал-демократа Симона Петлюру, масона Симона Петлюру, котрий вів серед армії пацифістську агітацію, маючи потужне фінансування з-поза меж Украни. (Володимир Сватенко «Антинаціональна політика Симона Петлюри», м. Харків 2008 рік).

 Керуючи дежавою в межах від Збруча до Треку, згідно Берестейської угоди, Гетьман почав з того, що на Кубані, Ставропільському краї  і на теренах центральної України, будучи сам російськомовним, почав відкривати вищі україномовні школи, тощо. Повстання проти Гетьмана перервало його державницьку діяльність, дало час оговтатися комуно-юдеям Росії,  привело до втрати значних територій Україною і, і  зрештою, втратою нею  державності. Чи могло бути інакше на той час?  Ні,  не могло.  Що з призвело до таких трагічних наслідків?

  По-перше, як писав свого часу історик Осип Бойдуник у своїй книзі «Український національний солідаризм»:  «… пообіцяти більше,  ніж обіцяли більшовики було просто неможливо. Землю – селянам, фабрики і заводи  – робітникам».  І винниченки і петлюри та інші соціалісти  це пропагували через листівки серед населення і солдатів, котрим надоїло було скніти в окопах першої світової війни. А тут їдь до дому, і бери землю про  яку стільки років мріялося! Інша річ, що незабаром тої землі давали лише два метри квадратні, і то мертвим…

  По-друге,  як стверджує поет, поручик, ад’ютант начальника штабу УНР Євген Маланюк  у своїй прації «Крути народили нового українця», що вийшла здруку у Празі 1941 року : «Центральна Рада України не була справжнім  Проводом української нації. Вона думала і приймала рішення зі швидкістю вола, в той час,  як події в Україні галопували зі швидкістю рисака. Свій четвертий універсал вона прийняла примусом під дулами гвинтівок полтавського полку Полуботківців, яким командував полковник .Болбочан».

  По-третє, професор Михайло Грушевський, був соціалістом-автономістом за переконням  і членом масонської єврейської ложі, як і Симон Петлюра. Прем’єр-міністр  Володимир Винниченко був пацифістом, що розпустив півторамільйонну армію, бо в України немає ворогів, як він стверджував.

  І  по-четверте,  що найголовніше,  безліч хутірських отаманів, не бажали підтримувати ні ЦР, ні Гетьмана, ні згодом Головного отамана Симона Петлюру, бо кожен  на своєму хуторі, Холодному Яру, Гуляй-полі, в Черняхові,  що на Житомирщині і так далі, творили свої хутірські «республіки». Вони часто воювали один з одним, підтримували то УНР, то Денікіна, а  і то більшовиків, доки їх московитсько-чекістська голота врешті-решт поодинці не перестріляла. Вони не мали ніякого державницького мислення, не усвідомлювали, що протистояти Москві можна лише єдиним кулаком, національною всеукраїнською потугою, але для цього необхідно було вгамувати власні амбіції, відірватися від спідниці і власного хутора. Не змогли,  не зуміли,  не захотіли, і  на інтереси України вони дивилися через лише інтереси власного хутора.

  Інша річ, що простих селян, задурених селян можна зрозуміти, і  їхню антибільшовицьку боротьбу можна назвати героїзмом. Але то був героїзм навздогін потягу,  що промчав мимо. Зрадливий «провід», відсутність національного солідаризму і державницького мислення у «дітей козачих» призвів до того,  що нині через 90  рокв у козацькому краї проживають «діти собачі». Нині там швендяють ряжені череваті козачки з бутафорськими шабельками та нагаями при тлустому заді. Край той справедливо –сентиментально оспівують хитрі письменники та досліджують псевдо історики. І  якщо письменники пишуть романи,  де істина переплетена частково з красивими міфами, то дослідники історії мають розставляти акценти і робити висновки для нашого сьогодення. На жаль,  псевдоісторики штампують теж романи, за прикладом Жоржа Сименона, на котрого працювало  400 клерків, вставляючи в готовий давно нашкрябаний роман, нові прізвища і дати, видаючи цей витвір уяви за дійсний шедевр.

  Якось одному такому «досліднику» із Донеччини, ми запропонували: йдіть до нас в Товариство, ви молодий політик, згодом могли б послужити Україні в нашому ВГО ТВУН. Але він закопилив губу: «Я на маргінеси не опускаюся!» Добродію, на маргінеси ти опустився коли до кінця підтримував кандидата в Президенти Євгена Марчука,  зі своєю політичною структурою, і котра після цього щезла з політичного життя України.  «На маргінеси» ти опустився, коли просвітництво перетворив у прибуткову справу,  а Холодний Яр у пасовисько для отих баранів, що пруть туди замість того шоб робити історичні і політичні  висновки. От і їдуть туди псевдо історики, комсомольці з Хоружівки,  Білої Церкви,  тощо. І їдуть нині до Холодного Яру сучасні отаманчики,  різні катеринчуки, кириленки та безліч інших вождів і вождиків диванних партій, щоби вкотре оплакати Берестечки, Холодні Яри, Гуляй-Поля, і знову кожен сам собі, як і 90 років тому  отаман. Причому не простий, а найголовніший.

  А спритні письменники та історичні дослідники писатимуть про них історичні романи,  і… заробляти на цьому гроші, торгуючи своїми псевдо-шедеврами з конвейєра.

  В історичному плані, якшо проаналізувати ситуацію у часі та просторі, то є від чого схопитися за голову та вживати, за словами одного з винуватців українських невдач Володимира Винниченка, не «вживати брому». В часі трохи більще трьох років навколо центральноукраїнської козацької пуповини Холодного Яру на півночі існувала «зона впливу отамана Зеленого»,  південніше Степової Девізії Костя Блакитного, а там же поруч трьохмісячний спалах на терені майже в шосту чи сьому частину України «революція отамана Григор’єва»,  крапку в існуванні якої поставив разом з червоними та диникінцями легендарний Нестор Махно,  який  час від часу то червонів, то по-анархцістському чорнів.

 А були ще інші «республіки», а саме  - Баштанська, Донецько-Криворіжська, Бойківська та багато інших, з  різними політичними орієнтаціями та часом існування від п’яти днів і більше. Всі ці явища просто шматували неньку Україну на лахміття та смужки,  і  допомогали,  по суті, її численним ворогам позбавити  її довго очікуваної  і омріяної незалежності. Тому і мали ми, що мали…  Україна на деякий час через згадані чвари зникла з політичної мапи світу. Українська земля не пережила того  різноманіття влад та багатовекторність політичних орієнтацій. В підсумку постраждав від цього найменший – простий маленький українець, людина від плуга, від пасіки чи від верстата.  Він не отримав у підсумку ні обіцяної більшовиками землі, ні заводів, ні зайвого кусня хліба, втрачаючи навіть той, що час від часу мав тримати в своїх долонях. Йому влаштували продразвьорстки, колективізації,  безробіття,  голодомори і репресії, виселки у Сибіри та вигнання у чужі землі.

 Нині в умовах розгалуженої української багатопартійності той  історичний жах знову починає повторюватися. Майдан 2004 року так і не навчив амбітних українських політиків  національної єдності,  що тоді дозволила згуртувати народ та отримати хоча  і тимчасову, але перемогу. Вчорашня влада не зробила  ніяких висновків з минулорічної поразки, і досі грається в багатолідерну опозицію та навесні мандрує до Холодного Яру, зовсім  не враховуючи його наслідки. А варто було  б, бо  інакше вік успіху не бачити, а декому можливо і волі. Та воля окремого отаманчика, в підсумку ніщо в порівнянні з волею України, до втрати  якої  її нині підштовхують різношерстні,  різновекторні, але єдині в здирстві та загребущості україхнські, а по суті, умовно українські політики. Не таланить Україні на вождів, бо її виснажені черноземи та порушена історичними зрадами карма народжує лише отаманчиків-покручів, яким байдужа доля України та її народу.