Вівторок, 25.07.2017, 13:29
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Роздуми над фактами З війною зведено рахунки?

Стережіться фальшивих пророків, що приходять до вас ув одежі овечій, а всередині – хижі вовки.

Євангелія від св.Матвія, 7,15

 

 Приводом для написання цього матеріалу послужили події у Львові, що сталися 9 травня, а також прийняття Верховною Радою Закону про червоний прапор, який начебто символізує мужність і героїзм радянських людей у роки Другої світової війни (у сталінській інтерпретації – Великій Вітчизняної). Дивує, що проблема бойового прапора виникла у стінах українського парламенту аж через 66 років після війни, коли більшість нардепів його в очі не бачили. Боляче усвідомлювати, що політичні авантюрники розпалюють нездорові пристрасті між громадянами однієї країни, ділять українську націю на «своїх» і «чужих».



 Таке сталося тому, що події найстрашнішої за час існування людства війни відразу після її закінчення передавалися усьому світові, народом колишнього СРСР, насамперед, у перекрученому, вигідному для кліки Сталіна викладі. Сталінська пропаганда вихлюпнула на людей такий океан брехні, випливти з якого ми не можемо вже протягом шести десятків літ. У цих каламутних водах неосталіністи вудять гнилу рибу, нею труять свідомість окремих громадян, прикриваючись фарисейськими фразами на кшталт «світлої пам’яті загиблих», «згадаємо мертвих і живих» і т.д. і т.п.

Аналіз політичних викрутасів засвідчує, що з війною рахунки ще не зведено і не буде зведено доти, доки суспільство не буде знати ПРАВДУ про війну. І довго ще у такому разі безсовісні ділки від політики спекулюватимуть на людських почуттях. А тим часом свідків тих далеких подій ста все менше, основні документи тієї пори перебувають під контролем Москви, вона видає їх у світ у вигідному для себе ракурсі, озброюючи таким чином неосталіністів новою порцією ідеологічного чаду.

 

Таємниці військових парадів

 

  Останніми роками святкування Перемоги набуло таких гучних масштабів, що інші державні та народні свята тьмяніють перед ним. Організатори торжеств виголошують жалісливі промови, актори натхненно співають «зі сльозами на очах», різного роду благодійники, в основному від влади, зворушливо вручають на велелюдних майданах сивочолим ветеранам ключі від автівок, у які вони без допомоги і сісти не можуть. А щоб ту машину дід отримав, його з віддаленого району доставили до обласного центру – тут і народу більше, і ефект крутіший… для того, хто вручає, звичайно. Цього дня путівку у санаторій інваліду 1-ї групи подарують, і грошову винагороду у розмірі… З кожним роком ветеранів війни стає менше, а колони демонстрантів стають довшими і молодшими, ордени і медалі крокуючих не вміщаються на грудях, а зірки на погонах. Тепер на генеральські лампаси матеріалу не вистачає.

  Серед безмежжя художньої та наукової літератури про війну щось не проглядається тема історії святкування Дня перемоги і проведення військових парадів. А вона, тема, надзвичайно цікава і… загадкова, з неї можна багато дізнатися про трактовку подій Другої світової війни.

 

***

 У ніч на 1 травня 1945 року за наказом командира 756-го стрілецького полку полковника Ф.Зінченка група бійців на чолі із сержантом О.Берестом встановила стяг Перемоги на скульптурній групі, що увінчувала фронтон гітлерівського рейхстагу. Лиш у другій половині наступного дня М.Єгоров та М.Кантарія після капітуляції Берлінського гарнізону підняли прапор над куполом. Росіянин Єгоров і грузин Кантарія стали національними героями в СРСР, а прізвище українця Береста Україна почула аж у роки незалежності, у Російській Федерації воно невідоме й дотепер.

 У той час, як захмеліла від переможних салютів командна верхівка Червоної армії поверталася до Москви (не з порожніми руками – з вагонами награбованого у Німеччині цінного майна), у інших вагонах-телятниках потайки, ночами везли на Далекий Схід чергове гарматне м’ясо – радянські дивізії для розгрому Японії. Далекосхідна група червоних військ нараховувала близько двох мільйонів вояків рядового і офіцерського складу, 30 тисяч гармат і мінометів, понад п’ять тисяч танків і САУ, приблизно стільки ж бойових літаків.

  Умови, у яких доводилося діяти радянським військам у Маньчжурії, були жахливими. Надскладним виявився марш через Великий Хінган – подібного не знає історія Другої світової війни. Для того, щоб провести важкі бойові машини, бійці будували мости й переправи, влаштовували гатки на заболочених ділянках, обладнували броди. Особливо дошкуляли дощі й спека до 40 градусів, жертвами якої щоденно ставали до 60 військовиків на дивізію. Танки з’єднувалися тросами попарно й задня машина гальмувала спуск передньої. За таких умов було здолано за кілька днів відстань у 400 кілометрів.

  А в цей час у Москві Генералісимус Сталін влаштовував черговий політичний спектакль для зарубіжного глядача у вигляді тріумфального параду перемоги. Звичайно, не можна дорікнути учасникам цього дійства, що вони не знають, що таке війна – їх привезли у Москву з фронту. Але для них бої були позаду. А для тих, хто штурмував сопки Маньчжурії, гинув у пісках пустель? Чи не гуманніше було провести парад після офіційного закінчення Другої світової війни? У сталінському розумінні – ні! Бо в такому разі довелося б ділити славу переможця фашизму з союзниками. А такого «геніальний полководець» із своїми придворними маршалами робити аж ніяк не бажав. До того ж, Сталін був диктатором далекоглядним. Він чудово усвідомлював, що попереду у нього війна набагато складніша і триваліша Японської у межах СРСР: не визнали комунізму не значній території України, не скорилися Прибалтика, Західна Білорусія, неспокійно на Північному Кавказі, муляє око Крим. Тому вигадується термін «Велика Вітчизняна війна», у рамки якої не вкладаються події безславної радянсько-фінляндської і Японської, а на всій території Союзу з 9 травня 1945 року оголошується мир.

  Ось для чого був вигаданий парад переможців. А ви, сучасні українські політики, за сутичками між собою не помічаєте розставлених для України «гачків» і клюєте на них уже протягом двох десятиліть. Хтось із українських політиків замислився хоч раз – чому ні Сталін, ні його запеклий супротивник Хрущов, прийшовши після тирана до влади і знищивши все, що Сталіним звалося, не зробили 9 травня «червоним днем календаря». На це пішов Леонід Брежнєв, який у мирні дні став тричі Героєм Радянського Союзу, одержав найвищу з бойових нагород – орден «Перемога» і тільки смерть зашкодила генсеку одягти вже виготовлені для нього мундир і погони Генералісимуса. Відповідь ясна і проста: під виглядом крихітних подачок і пільг, вшанування пам’яті полеглих солдатів, народжували нову генерацію «полководців», «стратегів». (Солдатів, щоправда, теж не забули: встановили пам’ятник невідомим полеглим, раз на рік вшановували живих). Через 40 років після війни додумалися масово нагороджувати одним з найвищих бойових орденів – Вітчизняної війни II ступеня. Хіба це не глумління над пам’яттю бійців і командирів Червоної армії, які «виявляли хоробрість, стійкість і мужність у боях». (Із статуту ордена).

  Можливо, хтось із громадян старшого віку забув, а молодшого не знають, що день перемоги визнано державним святом лише у 1965 році. У військових парадів історія подібна. Після знаменитого 1945 року вони, як і до того, проводилися лиш 1 травня та 7 листопада. З 1969-го відмінили й Першотравневі: занадто часто відбувався «огляд бойової техніки». І ось несподівано у 1985 році проводиться другий в історії  Парад перемоги. Хто його учасники? Яку мету переслідували організатори? Якщо врахувати, що незадовго до того Генеральним секретарем ЦК КПРС став колишній керівник КДБ Юрій Андропов, відповідь на питання ясна. Виникає питання інше – кому подібні паради потрібні на 9 травня в незалежній Україні? Можливо, є сенс проводити їх 24 серпня – в день, коли Україна визволилася від усіх загарбників? Як не міркуй, а Україна – не Росія. Чи не всі ще усвідомили ю глибоку мудрість?..

  Все це лише наслідки згубної сталінської політики. Причини проростають з того тріумфального травня 1945-го, коли переможці фашизму кинули до Мавзолею гітлерівські штандарти, а опісля, ощасливлені подарованою парадною уніформою і випитими на найвищому рівні «сто грамів», роз’їхалися по домівках. Отам вони на собі сповна відчули велич «всенародного подвигу», «єднання партії і народу». Безрукі, безногі їхні однополчани, пересуваючись на саморобних колясках, дерев’янках чи милицях, сліпі з поводирями жебракували на базарах, вокзалах, їздили з гармошками у залізничних вагонах, виклянчуючи у таких самих жебраків крихту хліба. А увечері у клубах без стелі і підлоги переглядали героїчні кінострічки «Сталінградська битва», «Третій удар», «Падіння Берліна», у яких головним персонажем був Верховний, а також патріотично-патетичні «Олександр Матросов», «Зоя Космодем’янська», «Молода гвардія», розважальні типу «Багата наречена», «Кубанські козаки», на яких виховували  радянський патріотизм та пролетарський інтернаціоналізм. Була серед того мотлоху й кінострічка із загадковою назвою Операція «Б».

 

Операція «Б».

 

  Місце дії фільму – Західна Україна. Головні герої - «уславлені» бійці винищувальних батальйонів НКВС з одного боку, запеклі вороги народу – буржуазні націоналісти і бандити-бандерівці – з іншого. Короткий переказ сюжету зрозумілий, тема – теж. Вона не дає спокою сталіністам і тепер. Прояв ненависті колишніх кадебістів до демократичного устрою в Україні яскраво вибухнув 9 травня у Львові. І тільки сліпий та глухий може робити вигляд, що відбулося щось дріб’язкове, такий собі конфлікт між ветеранами і націоналістами. Сталін передбачав подібні «конфлікти» (дві війни навчили і дещо збили пиху диктатора) ще відразу після закінчення Другої світової. Про яке свято перемоги і паради можна було вести мову у країні, де, відразу після вигнання фашистських окупантів з території України, сталінська верхівка свідомо переводила боротьбу з УПА-ОУН у площину громадянської, братовбивчої війни. І зосередила в межах однієї республіки колосальний військовий потенціал. Надзвичайно цікава і загадкова його «розкладка».

Інформація до роздумів. Всього в УРСР було створено 776 винищувальних батальйонів чисельністю до 70 тисяч осіб, і майже 18 тисяч груп сприяння (близько 117 тисяч осіб). З них у Західній Україні сформовано 216 винищувальних батальйонів і понад дві тисячі груп сприяння. Спеціальним рішенням Наркомату оборони СРСР семи західним областям України було надано право на тимчасове звільнення від призову до Червоної армії 30 тисячам юнаків, які мали стати бійцями винищувальних батальйонів. Для «західників» готувалися особливо вишколені війська. Весною на територію областей прибуло кілька стрілецьких дивізій НКВС, 15 бригад, три піхотні та один кавалерійський полки загальною чисельністю понад 26 тисяч військовиків. Невдовзі проти УПА було кинуто додатково танковий батальйон (22 танки) і п’ять бронепоїздів, особовий склад яких становив майже вісім тисяч осіб. Якщо врахувати, що після повоєнної демобілізації у Червоній армії нараховувалося до п’яти мільйонів вояків, то до кінця 1945 року у війні проти Японії та УПА була задіяна майже половина Збройних Сил СРСР. Ту з них, що дислокувалася в середині країни, можна вважати резервною.

  Фактично на території СРСР відбувалася прихована для світу і своїх співгромадян жорстока і кровопролитна громадянська війна, у пеклі якої згоріла неймовірна кількість безвинних людей. Загальні втрати ОУН-УПА остаточно ще не встановлені (та й чи будуть встановлені?!). У різних джерелах кількість загиблих називається до 70 тисяч, полонених і розстріляних – не з’ясовано. Насильницьке переміщення цілих сіл із західноукраїнських земель тривало до 1950 року й охопило понад 50 тисяч сімей. Внаслідок бойових дій та репресій проти національно-визвольного руху в західних областях загинуло понад 25 тисяч радянських військовиків, в основному молодь 1924-го, 1925-го, 1926-го років народження. Всі жертви – громадяни однієї країни, яких комуністична пропаганда називала важким радянським народом. Операція «Б» вимагала від радянського командування більших стратегічних розрахунків, ніж всі окремо взяті військові операції часів Другої світової війни. Адже ті були оборонними або наступальними, а лісові битви не мали ні фронту, ні тилу. До того ж, нерідко стратеги були випускниками однієї школи.

 

Що народу за свободу

 

  Двадцять років знадобилося наступникам Сталіна, щоб насмілитися святкувати перемогу своїх над своїми. А ще через двадцять легалізувати тих, хто «заслужив» нагороди і чини у боротьбі із своїм народом і вивести убивць на парад перемоги при повних регаліях. Та забудьмо про них – то були люди, випестувані тираном. Вони не могли діяти інакше. А як розцінити дії народних депутатів України, які у часи незалежності видають Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Цей документ захищає (цитую) «…Військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов’язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року».

  Прийняття даного Закону я вважаю ганебним рецидивом і реанімацією сталінської людиноненависницької політики щодо українського народу, реабілітацією бандитських дій КДБ. Бо з ким до 1955 року боролися на території СРСР винищувальні(!) батальйони). Нічим іншим як паралічем демократії в Україні цей закон не назвеш. Тепер зрозуміло – чому свого асу ветеранів поділили на «учасників війни» і «учасників бойових дій». Той, кому у 1941-му було 10-12 років, мав на час проведення операції «Б» 18. І він вже «брав безпосередню участь»… А, значить, заслуговує «гарантій».

 

***

  Деяким сучасним політиканам мало наруги над пам’яттю полеглих у кривавій війні. Вони цинічно розправляються над їхніми дітьми і внуками, безсовісно спекулюють на людських почуттях. Іншими словами не можна охарактеризувати так званий Закон України «Про соціальний захист дітей війни», прийнятий Верховною Радою України у 2004 році. Читаєш документ – і замислюєшся: на кого він розрахований? «Дитина війни, - дається визначення термінів, - особа, яка є громадянином України та якій на час закінчення (2 вересня 1945 р.) Другої світової війни було менше 18 років». Тобто, людина, яка народилася після 2 вересня 1927 року у будь-якій точці земної кулі, а на час видання Закону стала громадянином України, може вважатися дитиною війни.

Від вашого визнання і співчуття, панове законотворчі, дітям війни (не всім, звичайно) стало моторошно. Не встигли претенденти на статус відстояти довжелезні черги по кілька днів, щоб зареєструватися, як опинилися заручниками вашого «піклування» про себе. Багато років нас просто дурили у пенсійних фондах, не виплачуючи «соціальних гарантій». І ми знали – чому: бо у державній казні, яку мали б поповнювати «нові українці», насамперед, фінанси співають романси. Щоправда, для найшаленішого у всьому старому і новому світі українського бомонду романси ллються через золоті труби і діамантові прикраси. Діти війни теж оповиті міжнародною турботою – часник споживаємо китайський, картоплю єгипетську, моркву і буряки польські, цитрусові африканські. Все – на штуку, в одну ціну: що українське яблуко, що парагвайський апельсин. І те, й те нам тепер практично недоступне навіть восени.

Коротше, тоді, 2004-го, ви заклали під дітей війни міну сповільненої дії. І ось тепер вона спрацювала. Нещасні вже не діти, а немічні старі, ошукані вами, бігають по судах, пенсійних фондах, банках, вистоюють у спекотливі дні довжелезні багатогодинні черги, вишкрібають із дірявих гаманців останні копійки для оплати «послуги». Елементарної послуги – лавочки, води, не кажучи вже про туалети, жоден чиновник державної установи у своїй конторі обладнати не здогадався. А з нас «деруть» за все: від заяви і судового позову, до зняття копій з документів. І всі ці неподобства чомусь відбуваються під егідою Соціалістичної партії, представників якої немає у виборних органах. «Благодійники» дуже тонко розробили чергову систему одурманення мас: комусь через суд повернули борг за три роки, комусь – за шість місяців. Випадки одиночці, але розголос робить свою справу, злиденна маса «клює» на приманку, черги у дворах Соцпартї, судах, біля банків зростають, гаманці дурисвітів товщають, поточні рахунки майбутніх учасників виборчої кампанії поповнюються. Процес пішов…

Ось такі невеселі роздуми виникли у мене після осмислення усіх наведених тут документів і власних спогадів та у зв’язку з подіями 9 травня у Львові. Примара червоного прапора, під яким у Москві розроблялися операції «Б», може з’явитися 22 червня. І не тільки у Львові. До цього, схоже, йдеться.

Відведи нас, Господи, від лукавого…

 

Юрій Матівос,

дитина війни, що пережила німецьку окупацію

Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.06.2011)
Переглядів: 198 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz