Понеділок, 25.09.2017, 12:51
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Три Марії, три сестри

Літо року 1891-го. Під легеньким лагідним вітерцем веселкою виграють на сонці обмиті дощиком візерунчаті листочки розкішних кленів. Кілька з них упало на гладеньку відшліфовану мармурову надмогильну плиту. Золотом вигаптований текст повідомляє, що під нею спить вічним сном акторка Марія Карпівна Садовська-Барілотті – улюблениця публіки, сестра братів Тобілевичів. Кілька місяців тому, 27 березня, серце актриси зупинилося на сцені Одеського театру при виконанні Марією ролі Софії у спектаклі «Безталанна». Покійницю привезли у Єлисаветград і поховали на Биківському кладовищі…

Над могилою у зажурі схилили пов’язані чорними вуалевими хустинами дві молоді тендітні жінки. Ставши на коліна, вони припали до припиленого каменя губами. Поклали на могилу два букетики яскравих троянд. Втерли сльози, перехрестились, поволі пішли з кладовища.

Поминали акторку дві Марії – Заньковецька і Вітрова.

 

Червоне – то журба

8 січня 1880 року у залі клубу Громадських зібрань італійська оперна трупа Йосифа Кротті показувала оперу Верді «Трубадур». Виконавський рівень мандрівних акторів не дуже захопив вишукану єлисаветградську публіку – вона бачила спектаклі вищого ґатунку. Та й місцеві аматори під орудою Марка Кропивницького та Івана Тобілевича дарували глядачам цікаві вистави.

Але гуртківці прийшли на спектакль у повному складі: як-не-як – опера у виконанні самих італійців. Марія Садовська відверто нудьгувала. Та увагу дівчини привернув молодий виконавець головної ролі. Високий, ставний, з палаючими очима, одягнений у модну червону сорочку-гарібальдійку, він вихопив своїм променистим поглядом із публіки Марію і у подальшому співав неначе тільки для неї. А в антракті біля буфету немов з-під землі вирів перед дівчиною з фруктовим морозивом в одній руці і букетом яскравих троянд у другій.

- Salve, senorita! – вклонився співак Марії, промовляючи італійською. А далі промовив ламаною російською.

- Вітаю сеньйориту. Відчуваю, що ви шанувальниця великого Верді. Це є добре. Прошу – моя візитка буде вам перепусткою на всі наші вистави.

Після кількох зустрічей з Джовані Барілотті Марія згодилася на шлюб: дуже вже зачарував дівчину цей голосистий італієць-красень. Заради нього вона відмовила руку і серце Йосипу Шевченку – небожу Кобзаря – хоча знала його давно і добре: юнак навчався у місцевому кавалерійському училищі, грав на аматорській сцені разом з Марією, дружив з її братами Іваном, Миколою. Панасом, частенько бував у них вдома на Знаменській. Та кохання – штука некерована, серце наказам не піддається.

Сімейне життя у подружжя Барілотті не склалося. Джо мав не лише чарівний голос, але й жагучу пристрасть до зеленого змія. Пияцтво втягувало його у свою небезпечну трясовину все більше, вдома він з’являвся все рідше, одного дня не повернувся взагалі після гастролей в Одесі. Осиротіло двоє діток, одинокою лишилася ще молода їхня неня. Залишила за собою лиш прізвище непутящого чоловіка і відтоді у документах і театральних афішах значилося подвійне прізвище акторки – Садовська-Барілотті.

…21 березня 1891 року. У Одеському театрі йде спектакль за драмою Карпенка-Карого «Безталанна». Дія п’ята, ява восьма, остання. Наближається заключна сцена. Дійові особи: Софія – Садовська-Барілотті, Гнат – Панас Саксаганський. Останні хвилини вистави, за мить настане розв’язка.

Софія (істерично плаче й захищається руками)ю Ой! Не бий же мене, не вбивай же мене, живи собі з Варкою, а я піду, піду від тебе… з батьком піду…

Гнат (через зуби). Що ти сказала? Га? Що ти сказ…

Марія тихо шепоче на вухо братові:

- Панасочку, я вмираю… Роль до кінця доведу…

Гнат (з палицею кидається на Софію).

Софія. Ай! Рятуйте. (Падає).

У залі тиша, жінки вмиваються сльозами, чоловіки потирають щоки долонями. Акторка гіпнотизує глядача натуралістичністю, неймовірним перевтіленням у героїню. Ніхто ні в залі, ні на сцені не усвідомлює, що відбулося. І коли Саксаганський вніс сестру на руках за лаштунки, акторів охопив жах: Марія була мертва. Прожила на світі Марія Садовська-Барілотті неповних 36 років. Не витримало серце жінки скривдженого кохання і щоденної надмірної сценічної праці.

…Труну з тілом покійної везли у Єлисаветград. На глухій вулиці одеської Молдаванки здригалася від гучних оплесків та тупотіння кованих башмаків биндюжників дерев’яна корчма. Густий цигарковий дим з турецького тютюну виїдав очі захмелілих лахмітників, горло перехоплював сморід перекислого вина і смердючого пива. На помості стояв розтовстілий, зарослий вже сивіючими кучерями чоловік у пожмаканих лисніючих штанях і давно непрасованій червоній сорочці. Він тримав у одній руці переповненого вином келиха, другу театрально простирав у напівтемряву зали.

- Хай знають всі, що італійський співак Барілотті знайшов притулок у цій корчмі! Злі язики мелють, що Барілотті пропив голос, став п’яницею. То нехай знають усі, що Барілотті дарує любителям музики неперевершене високе мистецтво великого Паганіні і уславленого Ла Скала! Буду служити публіці до віку…

- Браво, Барі! Слава, Джоні! Хай живе твій могутній голос і червона гарібальдійська сорочка…

…За повідомленнями місцевих газет, італійський співак Джовані Барілотті помер від отруєння етиловим спиртом в одному з психологічних притулків Одеси.

 

Палало серце смолоскипом

У ніч на 13 лютого 1897 року за кронверком Петропавлівської фортеці Петербурга спускали у яму, викопану у промерзлій землі Російської столиці, загорнуте у вітрильне полотно тіло. Окрім жандарма та двох трунарів при похованні не було нікого. Ледь над холодною гладінню Неви засірів світанок, похоронники ретельно зарівняли могилу, встелили зверху дерном, присипали снігом. Запалили цигарки, тихою ходою пішли з фортеці.

Лиш на початку березня у столичних газетах з’явилося коротке повідомлення про те, що у казематі Трубецького бастіону «у стані душевної депресії здійснила самоспалення ув’язнена бунтівниця, член групи народовольців Марія Федосіївна Вітрова». 4 березня відбулася велелюдна демонстрація студентів петербурзьких вузів та інших громадян у пам’ять Вітрової. На Двірцевій площі зібралися тисячі людей, масовими колонами вийшли на Невський проспект, живими потоками розливалися прилеглими вулицями. У повітрі свистіли поліцейські нагаї, найбільш активних демонстрантів відправили у каземати фортеці.

«Вітровські демонстрації» пройшли у Москві, Києві. Їх відгомін докотився до Єлисаветграда. Організаторами місцевої молоді, які хоч і не у значній кількості вийшли на вулиці міста, стала нелегальна група членів «Південноросійської групи робітників». До них залучилися актори трупи Миколи Садовського. Серед демонстрантів йшла, пов’язана чорною хусткою жалоби названа сестра Вітрової Марія Заньковецька.

***

3 січня (ст.ст.) у родині повітового нотаріуса Федосія Вітрова народилася донька, яку назвали Марією. Батьки у церковному шлюбі не перебували, тому дівчинка відносилася до міщанського стану – її мама була потомственою козачкою. У ранньому віці Марійка залишилася круглою сиротою і виховувалася у дідуся з бабусею, потім її віддали до сирітського притулку. З чотирнадцяти років довелося дівчинці самостійною працею заробляти собі на прожиток.

Хоча доля обділила Марійку батьківським теплом, зате щедро обдарувала іншим скарбом: вродою, доброю пам’яттю, співучим голосом, а головне – потягом до знань. Це й привело до Чернігівської жіночої гімназії, яку Марія закінчила із званням домашньої вчительки. З січня 1889 року Марія Вітрова працювала вчителькою у Любечі. Тут і розкрилися на повну силу її акторські здібності. Юна співачка згуртувала навколо себе аматорів і невдовзі шкільних хористів і танцюристів почула волость, а далі й повіт. Одного разу самодіяльні актори приїхали у село Заньки. Після концерту до голосистої співачки підійшла невисока худорлява жінка.

- Твій спів зачарував мене, Марійко. У тебе привабливі дані, можеш стати великою акторкою. Це тобі пророчу я – теж Марія і теж акторка. Прізвище моє Заньковецька. Родом я, як і ти, з Чернігівщини…

- Як же, - почервоніла Вітрова. – Чула про вас багато, і про Марка Кропивницького, Миколу Садовського, Карпенка-Карого.

- Ти можеш потрапити у наше товариство, поповнити акторську сім’ю.

- Вважайте, що вже поповнила.

У квітні 1889 року в Одесі Марія Заньковецька представила режисеру трупи Івану Карпенку-Карому дев’ятнадцятилітню Марію Вітрову. Незабаром вона готувалася вийти на сцену у ролі Марисі з «Мартина Борулі», замінивши Садовську-Барілотті, яка була надто перевантажена у різних спектаклях. Та як актриса Марія Вітрова не відбулася, незважаючи на всі старання Заньковецької. Серцем і розумом дівчини заволодів народоволець Григорій Шапошников, а він з головою поринув у примарливі ідеї утопічного соціалізму, який у ті часи набув небувалого поширення у Європі й Америці. Водночас Марія захопилася толстовством, вела гостру полеміку з самим Львом Толстим. Щоб нести вчення соціалістів у маси, Марія закінчила Вищі жіночі курси у Петербурзі і пішла навчати робітників у недільній школі Обухівського заводу. У грудні 1896 року у конспіративній друкарні народовольці готувалися випустити перший номер газети «Рабочее дело». На слід підпільників напала поліція. За Марією Вітровою прийшли о шостій ранку 22 грудня, наступного дня її перевели з арештантської кімнати у Трубецький бастіон страшної Петропавлівської фортеці.

Допитував Марію жандармський підполковник Шмаков. Не добившись показань звичними перевіреними методами, жандарм вдався до шантажу.

- Ти така молода, вродлива і аж занадто приваблива. З тобою хіба у такому казенному приміщенні треба розмовляти? Ні, зіронько, ти створена не для терору і прокламацій. – Підполковник покликав жандарма. – Проведи панночку у мої покої, створи всі умови… Зрозумів?

Марія теж все зрозуміла. Кров прилинула в голову, обпалила мозок… Ледь увійшовши до розкішної кімнати з ліжком і завішеними вікнами, вона прийняла рішення. Інакше вона не може. Перед очима пропливло бридке спите обличчя жандарма, слиняві губи… Грицю, рідний, коханий. Ти зрозумієш і простиш… На столі помітила гасову лампу, біля неї аркуш паперу і олівець. Ага! Ім’я соратника і коханого видавати не можна… Названа сестра Марія Заньковецька. Через неї друзі дізнаються… Тремтячою рукою виводить слова. «Сьогодні я спалюю свої крила. Спалюю разом зі своїм життям. Живи, велика Маріє, і надихай людей на подвиг, на боротьбу. Прощай… У цю хвилину більше, ніж коли-небудь твоя Маруся».

Марія вихлюпнула на себе гас, фітіль лампи піднесла до тіла. Коли Шмаков увійшов до спальні, над дівчиною спалахнули рожеві язики полум’я… П’ять днів в’язничні лікарі боролися за життя заарештованої. Та опіки виявилися надто сильними: 12 лютого 1897 року о 7 годині 30 хвилин ранку революціонерка Марія Вітрова померла. Артисткою вона так і не стала – доля простелила їй іншу доріжку.

 

Післямова

Золотої осені 1897 року велика родина Тобілевичів – Іван Карпенко-Карий з дружиною Софією, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, а з ними Ганна Затиркевич-Карпинська, Любов Ліницька зібралися на Знаменській вулиці Єлисаветграда. Заньковецька одягнена у чорну сукню, такого ж кольору вуалева хустина покриває її голову, а ще виразніше окреслюючи зблідле обличчя. Всі присутні розділяють тугу акторки за недавно померлим братом Євтихієм. А ще серце Марії крає жалоба від трагічної загибелі молодшої подруги Марусі Вітрової. Не гоїться болюча рана від смерті названої сестри Марії Садовської-Барілотті. Обох вона любила, обох не може забути.

Сьогодні зранку, ледь прибувши до міста, вони відвідали Биківське кладовище, могилу незабутньої Мані. А завтра Іван Карпович запрошує всіх на хутір Надії. Звідти 25 років тому розпочалася театральна діяльність аматорів, гучна слава про яких лине сьогодні по всій безмежній імперії. Там вони висадили у родинному гнізді Карпенка-Карого перші дубки – живі свідки їхнього театрального шляху. Ростуть, могутніють, розправляють крислаті віти дуби Іванів, Миколин, Панасів, Заньковецької дуб.

Трохи осторонь ронять барвисті листки стрункі білобокі осички. Вони ще зовсім молоді. Їх Марія Заньковецька висадила зовсім недавно на спомин про своїх подруг.

- Здрастуйте, сестри, вітаю вас, рідні. Ви так любили життя, людей… Ми пам’ятатимемо вас вічно…

- Хай буде так завжди!

Марія підвела голову, відірвала від очей зволожену хустину. Навколо осик стояла уся театральна сім’я…

 

Юрій Матівос

Категорія: Мої статті | Додав: graf (21.07.2011)
Переглядів: 625 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz