В облдержадміністрації створено організаційний комітет з підготовки та відзначення 650-ї річниці битви на Синіх Водах. Про це йдеться у відповідному розпорядженні голови ОДА. Що ж то за подія, яка відбулася в далекому 1362 році на теренах нашої теперішньої адміністративної одиниці? Чи вповні ми усвідомлюємо її значення?

Якщо починати розповідь про Синьоводську битву, то обминути село Торговицю неможливо. Річ у тім, що селом вона є сьогодні, а раніше тут було квітуче багатолюдне місто з розвиненою, як тепер прийнято говорити, інфраструктурою. Перша згадка про Торговицю зафіксована в 1331 році. Отже, виникла вона ще раніше, ніж стала об’єктом інтересу того, хто першим про неї згадав. Систематичні археологічні розкопки, які тут ведуться кіровоградськими науковцями останнім часом, стверджують про густу заселеність території, про велику кількість кам’яних споруд золотоординського часу, про матеріальну культуру і генотип давніх мешканців. Біля Торговиці досліджено великі поховання давніх мешканців, що склалися впродовж досить тривалого часу.  

Старе місто із фортецею, маючи численні кам’яні палаци й культові споруди, здебільшого церкви, бруковані вулиці, громадські лазні, міський водогін, знаходилося на високому правому березі річки-красуні Синюхи. Назвою завдячує великому товарообороту, що обумовився поставками зі сходу й заходу знаменитим Чорним шляхом та Синюхою з півночі й півдня. На початку XIV століття навколо міста консолідувалася людність і достатня територія для створення князівства, а за татарською термінологією – ханства. Крім матеріально-економічного розвитку велика увага приділялася ідеологічно-духовній сфері. Релігійні свободи, наприклад, торкалися різних сповідань. Православ’я тут знайшло найбільший розвиток. Пошлемося на трохи пізнішу так звану «Подорож Митяя». Суть її в тому, що любимець московського Дмитрія, майбутнього  Донського, придворний піп Митяй, не канонічно, але за потуранням великого князя, в 1378 році одягнув білий митрополичий клобук. Він відправився в Константинополь за патріаршим помазанням. Дорога пролягала через Центральну Україну. При зустрічі з Мамаєм і ханом Тюляком, Мамаєвим племінником,  москалеві запропоновано обійняти православну катедру одночасно і в їхній державі. Митяй радо погодився, побачивши багаті церкви, і численних прихожан в Замику – столиці «гнізда безбожництва». Правлячи службу, зобов’язався ставити ім'я хана попереду імені великого князя Московського, бо мріяв пожити у комфортабельному місті, до якого тодішня Москва не йшла в ніяке порівняння. Але коли з корабля відкрився вид Константинополя, могутньої статури Митяй, будучи в розквіті сил, чомусь раптово помер.

Деталь свідчить, що ще до Мамаєвого побоїща Середнє Подніпров’я було майже всуціль православним. Можна припустити, що й знамените Єлисаветградське Євангеліє походить з цих країв і має значно глибше коріння, ніж вважається, оскільки тодішня влада шукала ідеологічне підґрунтя для свого правління.

З 1963 року над рукописом працювала славіст і палеограф Державного історичного музею СРСР Марія Щепкіна, котра суттєво доповнила попередню роботу Покровського щодо часу походження Єлисаветградського Євангелія. Вона додала, ніби цей розкішний лицьовий рукопис виконаний на пергаміні книжниками молдавського митрополита Анастасія Кримковича між XVI-XVIІ ст. Болгарська дослідниця Марія Спасова недавно перенесла появу книги на основі лінгвістичного и палеографічного аналізу вже ближче до рубежу XV-XVI століть. Тобто, до періоду, що цікавить нас. Тут уже не йдеться про молдавське походження фоліанту. Важливо було б пояснити, чому єлисаветградські старовіри так поштивно кілька століть берегли його аж до революції 1917 року.

У 1362 році на наших теренах правив хан Дмитро, котрий лише номінально підлягав золотоординській адміністрації.

У старовинному (1627 рік) московському географічному документі «Книга Большому Чертежу» згадується: «А вверх по реке Бокгу 50 верст, пала в Бокг речка Синяя Вода, а на речке Синей Воде, 70 верст от Бокга, город Синяя вода». Координати, як бачимо, збігаються з Торговицею.

Слід сказати, що Золота Орда на той час розпалася на орди Білу і Синю, переживала свій занепад, нескінченну зміну верховних правителів і не являла сталої адміністративної влади й сили. Треба думати, місто концентрувало економічний, духовний, культурний, людський потенціали нового  державоподібного утворення в цьому краї.    

І, як завжди у подібних випадках, на землі, що «погано лежать» стали накидати оком сильніші конкуренти.

Їм було на що зазіхати. Земля обітована – називали ці обшири пізніші козаки, про яких так колоритно розповідав Дмитро Яворницький. Багаті води Орелі, Самари, Ворскли, Інгулу, Інгульця, Синюхи та Південного Бугу, не кажучи вже про Дніпро, дарували в надлишку рибу, водоплавну птицю. Самарські ліси та пущі Холодного Яру й Чорнолісся – звіра, будівельну і паливну деревину, борть. А численні балки – розкішні пасовища та грунти, які лише чекали дбайливих людських рук. Той же Яворницький гіперболізував: «Увіткни сьогодні в землю дишло – завтра гілля пустить».

Територію заселяли половці або, як вони самоназивалися, кипчаки. З давніх-давен контактували, торгували, воювали, шлюбилися з уличами, полянами, волинянами. На час литовської колонізації кипчаки ще з епохи Київської Русі склали етнотип, густо замішаний на русинському елементі. За татаро-монгольського завоювання додалося трохи монголоїдної крові. Документи засвідчують, що чужинці «змішалися і поріднилися з ними (кипчаками) і земля взяла верх над природними та расовими якостями татар, і всі вони стали ніби кипчаки» («Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды», М-Л, 1941, т.1). Орда хана Дмитра обжилася не лише на Синюсі. Їй підпорядковувалися частини общин теперішніх Черкаської, Вінницької, Полтавської, Миколаївської та Кіровоградської областей.

Тому влітку 1362 року, залагодивши конфлікти на Заході, особливо з Польщею, на степ посунув великий князь Литовський Ольгерд. Деякі історики (Стрийковський) твердять, ніби литовці рухалися від Києва і Канева. Такий погляд непереконливий уже тому, що Київ підкорився Ольгерду після Синьводської битви. Отже ворожою землею великий князь Литовський просуватися не ризикнув би. Супроти війська, що підходило з Волині тим самим Чорним шляхом, один Дмитро не міг протистояти. Звернувся за допомогою до сусідніх ханів: причорноморського Хаджибея та Кутлубуги, який обсів територію навколо Дніпровських порогів. Обидва вони правили малими ханствами, подібними Дмитровому, часто ворогували. Але загальна небезпека змусила їх об’єднатися. Доки збиралася достатня сила, доки царки узгоджували спірні питання,  Ольгерд постукав у браму Торговиці. Місцеві, покинувши столицю, відступили на лівий берег Синюхи, де й зустріли наспілу підмогу. І вже безпосередньо на полі майбутньої баталії військова рада вирішила дати бій войовничому пришельцю-князю.   

Литовське військо перебралося, сповідуючи Цезареву воєнну традицію («Рубікон перейдено!»), перебралися через водну перепону біля старовинного містечка. Чужоземні войовники розташувалися, маючи за спиною Синюху, ліворуч – Вись, з правого боку – річечку Кагарлик. Таким чином забезпечили тил і фланги від оточення. Крім того, відрізали шляхи відступу, бо при зворотному форсуванні Синюхи під ворожими ударами наражали загони на поголовне винищення. Стали чекати противника, який дещо забарився. Це дозволило Ольгерду якісно підготуватися до битви. Підійшовши Чорним шляхом зі сходу основні сили кипчаків з ходу атакували ворожі позиції.

Ось як описує хід битви на Синюсі польський хроніст Мацей Стрийковський: «Ольгерд, уклавши на два роки угоду про мир з прусськими і ліфляндськими хрестоносцями, виправився у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата – княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз з шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм рух півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів з стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі як йти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь по полях і в ріках лежало повно татарських трупів».
Перебіг битви не залишив інших описів у джерелах, однак з великою вірогідністю його можна відтворити, опираючись на пам'ятки, присвячені пізнішому Мамаєвому побоїщу, що відбулося через вісімнадцять років після Синьої Води і Білобережжя. Адже на полі Куликовому стратегію і тактику визначали сини Ольгерда Андрій та Дмитро, а також його, як вважає історик Сергій Заремба, племінник Дмитро Боброк-Волинський, бо вони також пройшли школу воєнної кампанії між Бугом і Дніпром за Ольгерда.

Тактичні побудови говорять самі за себе. Тут і багатошаровий фронт розгортання у вигляді передового полку, великого полку і резерву, і флангові охоплюючи маневри полків правої та лівої руки, і засадний полк – відповідник новогрудівської дружини Коріатовичів при Синіх Водах. Так само тил і фланги московського війська прикривали річки Дон, Непрядва і Дубяк. І знову ж таки, Куликовська битва, як і Синьоводська, була експансійною, бо відбулася на ворожій території.

На Синюху три хани привели три орди, а за дослідженнями Яворницького, орда могла виставити понад тридцять тисяч воїнів. Значить, литвинам протистояла стотисячна місцева армія. Відповідно і в Ольгерда рать  була не меншою. І в ній теж основу утворив слов’янсько-кипчацький елемент. Безперечно, що маси з обох боків не складалися виключно з литовців і татар. Та й християнське ім'я хана Дмитра, як і назва столиці – Торговиця, – не суперечить такій думці. Вважатимемо, що виступ аборигенів проти Литви мав патріотичне підгрунтя, бо захищали свої землі й інтереси, але в силу обставин набрав рис громадянської війни.

Якщо утвердитися на такому тлумаченні, то вся низка великих битв навколо Центральної України і дійові особи того періоду постають у новому світлі.

Тогочасні скупі повідомлення розповідають, ніби після Синюхи Ольгерд у тому ж році погромив татар на так званому Білобережжі. Це найменування в старовину носила місцевість на правому березі Дніпра навпроти теперішнього Кременчука. Словом, район нинішнього Світловодська. Обминаючи питання локалізації нової масштабної битви, хоча б і варто було це зробити, зазначимо, що литовський князь після неї вторгнувся у Крим, далі переправився на Кавказ. Заохотив до переселення горян, і осадивши на Дніпрі та заснувавши міста Черкаси і Чигирин, повернувся, аби підкорити й утвердитися в Києві.

Обивателі спочатку після розгрому тікали світ за очі подалі від напасті. Та Ольгерд обійшовся без  переслідувань місцевого люду, справедливо розміркувавши, що лояльне ставлення до нього дає куди більші вигод для сюзерена. Повернення великого князя Литовського з Кавказу також минулося без зачіпок із тутешніми мешканцями. Очевидно, було знайдено порозуміння між Литвою і кимсь із тутешніх вождів, не виключено, що з Мамаєм. У всякому разі всі майбутні і військові, і дипломатичні акції обох зверхників прозвучали синхронно.

Торговицьке життя увійшло в звичне русло, а Мамай на вісімнадцять років опанував верховенство у великій орді, яка почала прозиватися Мамаєвою. Осів у місті Замик на Дніпрі, який також вважався Мамаєвим. Та ж сама давня пам'ятка «Книга Большому Чертежу», повідомляє, ніби біля гирла притоки Дніпра Московки знаходиться «городок Мамаев Сарай. А ниже Мамаева Сарая 50 верст на Днепре Усламовы городки». В 1681 році московський гонець доносить у Посольський приказ: «На Конских водах видели мы капище бусурманское, каменное строение старожитного поселения... те капища бывали в старину при Мамае хане...» (Н.Мазуркевич «Статейный список – ЗООИД», т.2, отд.2). Згадку про Мамаєву резиденцію в гирлі Конки подає князь Мишецький: «На оной же Конской реке у самого Днепра имелся издревле город, называемый Замык, где была тута прежних татарских владельцев столица, и во оном городе имелось 700 мечетей» (С.Мышецкий «История о казаках запорожских». М. 1847). Якраз до цього міста на Дніпрі перебазувалася торговицька еліта й адміністрація.

У 1953 році під час спорудження Каховської ГЕС столицю Мамая вивчала експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В.Й.Довженка. На жаль, дослідження проводилися скоробіжно і негрунтовно. Але навіть такі куці, вони зафіксували великі кам'яні споруди: палац, культові і жилі будівлі, бані, цитадель з баштами, водогін, бруківку і т.п. У 1972 проводилися підводні дослідження загадкових руїн, про які писав Г.Шаповал в «Индустриальном Запорожье», 1979, 2-3 червня. Розгадка багатьох питань, як бачимо, схована на дні Каховського водосховища.

Чи помітив читач в Замику ті ж зовнішні міські ознаки, що і в Торговиці? Отож, є надія, що наші сучасні археологи й історики уже сьогодні суттєво заповнять великі прогалини у знаннях про надзвичайно динамічний період у розвитку нашого краю і всієї України.

У межах Торговицьких володінь знаходилися, крім уже згаданого Чорного шляху, ще кілька, як от: Кучманський, відомий із старокиївських часів Грецький та Залізний шляхи. Жвавими комунікаціями виступають Дніпро, Південний Буг, Синюха, Донець, Дон. Ожили й древні міста, закладені ще київськими князями, Торговиця, Крилів. Широку програму колонізації Степу проводила литовська верхівка. Зведено ряд опорних замків у Сокольці, Звенигороді, Хаджибеї, Гебердієвому Розі. Останній, до речі, спинався на крутому Дніпровому березі побіля теперішнього села Деріївки. Звідси відкривається панорама задніпровської рівнини, де у 1399 році відбулася ще одна, стотисячна з кожного боку, битва. У самому серці українського землеволодіння тоді билися чужі цій землі люди. Литвини Вітовтові та Едигеєві прикаспійські кочовики. Якраз тоді остаточно розвалилося державне утворення, плекане місцевою людністю. Перенесення столиці у Замик та низка серйозних конфліктів у Центральній Україні привели до занепаду Торговиці. Вона стає все меншою, непомітнішою, провінційною, опускається аж до сьогоднішнього стану.

Ось такий фактаж виплив при знайомстві з часом і перебігом битви на Синіх Водах, ювілей якої відзначатимемо через рік.

Леонід Багацький