ФЕДІР БЕРЕЖНИЙ І ФЕДІР ПЛОТНІР БІЛЯ КРИНИЦІ,ЩО НА ПОДВІР’Ї ФЕДОРА ПЛОТНІРА, ЗА ТРИ ДНІ ДО ЙОГО 90-РІЧЧЯ.НОВА ПРАГА 29.09.2008р.

ЦЕ ЗАХАРЧЕНКІВСЬКА ХАТА,В ЯКІЙ З ГОЛОДУ ПОМЕРЛО ДВОЄ ДІТЕЙ,ЯКИХ ПОХОВАЛИ НА ГОРОДІ. ВОНА Й ЗАРАЗ СТОЇТЬ ПО ВУЛ.ЛЕНІНА

ОЛЕНА ПЛАТОНІВНА БЕРЕЖНА (1940 р.)

Ф. БЕРЕЖНИЙ ТА І. ПРОСЯНИК — СВІДКИ ГОЛОДОМОРУ. НА ПОДВІР’Ї І. ПРОСЯНИКА. НОВА ПРАГА, 2008 р.

Мені було 9 років, коли весною 1933 року розпочався Голодомор. Жили ми (я, мама і сестричка чотирьох років) в селі Нова Прага по вул. Леніна, 60; це за 18 км від м. Олександрія, що на Кіровоградщині. Поряд жили сусіди — Аврам Сташевський з дружиною і двома дітьми Надією та Любою — нашими однолітками, з якими ми з сестричкою цілими днями влітку купались на річці Бешка, а взимку грались на печі, то в них, то в нас. Та ось настав голод, і спілкування припинилось.

Пам’ятаю — одного дня, весною 1933 р., я був один вдома, забув закрити сінешні двері на засув, про що мене не раз попереджала мама, в хату заходить Надя Сташевська. Стала на порозі, така худенька, ноги пухлі, обличчя набрякле, дивиться на мене голодними очима й мовчить. У хаті з їстівного був тільки один маторженик (суміш сухого берестяного листя з картопляним лушпинням — це на цілий день мама залишила мені їсти). Я не витримав того довгого погляду, дістав маторженик, підійшов до Наді, хотів розломити навпіл, та Надя вихопила його — і в рот, жує швиденько так, закрила рот рукою і з острахом дивиться на мене, адже я розсердився, хотів переділити. А потім мені стало її шкода, і я кажу: «Нічого, нічого, їж, не бійся». Потім я підійшов до ліжка, взяв фуфайку, взяв Надю за руку і вивів її на двір. Було прохолодно, але гріло сонечко. Я простелив під хатою фуфайку і посадив Надю на неї. Дівчинка весь час мовчала. Я сказав, що піду до млина, може, принесу макухи, та побіг. У той 1933 рік біля млина ще з ранку збиралося дуже багато голодного люду, які стояли в тісноті одне біля одного і, не відриваючи погляду, весь час дивились у двері олійниці, що були цілий день відкриті. Звідти періодично, через годину чи дві, виходив робітник працюючої олійниці й, діставши з кишені спецівки маленькі шматочки макухи, кидав їх прямо в натовп людей. Кому пощастило вхопити шматок, швиденько втікали, щоб, бува, не відняли. Я встиг, якраз Йосип Іванович Пащенко — один з робітників, «посівав» макухою. Мені навіть пощастило схопити один шматочок. Я відбіг від натовпу й пішов додому, поділитися із Надею. Їсти дуже хотілося, і дорогою я відгризав малесенькі крихти від того шматочка; приніс зовсім малесенький. Та Наді він був уже не потрібний. Вона лежала мертва. А її маленька сестричка в цей час сиділа на вулиці, плакала, протягувала ручки до людей, що йшли повз неї, просила їсти. Через деякий час померла й Люба. А їхня мама, яка пішла з дому, так більше й не приходила. Не знаю, де вона ділась. А батько їхній, Аврам Сташевський, теж цілими днями стояв біля млина в надії схопити шматочок макухи. Я бачив, як він голодний блукав селом, на базарі, а на своєму городі їв якусь траву.

Мама мені наказувала зачинятись на засув і нікому не відчиняти, бо вже були випадки людоїдства. Так, бабуся Шрамиха, що жила по вул. Срібний Яр, поїла своїх дітей. Інша жителька Нової Праги, Марія Мозгова, вбила сусідську дівчинку, порубала тіло та засолила в макітрі. Про цей випадок писав і новопразький краєзнавець Ф. Плотнір у своїй книжці «Петрівські бувальщини». І бабусю Шрамиху, і Марію Мозгову забрала міліція. Більше їх ніхто ніколи не бачив.

Та якось я забув зачинитись. Лежу собі на теплій печі, хоч і голодний, коли в хату заходить дядько Аврам, уже пухлий, одягнутий в пальто і плащ.

Заглянув у піч, у шафу — та ніде нічого їстівного не було, і говорить мені: «Ходімо до мене, в мене дома є макуха, я дам тобі, злазь, ходімо». І дивиться на мене якось напружено. А потім виліз спочатку на припічок, а потім почав вилазити на піч. Та це йому давалось нелегко. Коли ж виліз на припічок і почав вилазити на піч, говорить мені: «Подай руку, допоможи». Та я, навпаки, відсунувся далі, адже піч була велика, і я навіть почав боятися. Та коли дядько Аврам майже виліз на піч, спираючись обома руками, я в цей час зіскочив з печі. «Ну чого ти, іди сюди, тут так тепло, — говорить дядько Аврам». А згодом і заснув на печі. Мама прийшла з роботи й каже йому: «Аврам, злізь з печі». А він не хоче. Тоді мама йому показує маторженик і говорить: «Я тобі його віддам у твоїй хаті, злазь», — і віддала його мені. Я його понюхав, а дядько Аврам як крикне: «То мені!». За допомогою мами почав злазити на підлогу, а піднятися був не в силі, та ще й сонний.

Мама взяла в мене маторженика, тримає його на відстані, недалеко від лиця дядька Аврама, й помаленьку відступає, а він лізе рачки за нею і говорить: «Дай». Так мама виманила його з хати, віддала мені маторженика, допомогла дядькові підвестися на ноги. Відвела його в його хату, в якій було холодно, а біля печі лежали солома та сухе гілля. Мама дала маторженика дядькові Авраму, а мені сказала, щоб я негайно ішов додому на піч, що я й зробив. Чую, що мама зайшла в хату, стала біля дверей в кочергах і плаче, а потім як крикне на всю хату: «Будьте ви прокляті!». Я визирнув з-за комина, а мама: «Нічого, нічого я не казала, лежи, лежи». Так я і до цього часу не знаю, кого прокляла мама, адже вона соромилась говорити, що ми голодували. Саме соромилась, а не боялась. А коли почали пухнути мій дідусь, мамин тато, і я, мама взяла свої й бабусині золоті обручки, хрестики, персидські хустки та інше і разом з двома дядьками та жінкою, вчотирьох, ночами (бо не випускали з села, а на станції не давали квитків) на товарних поїхали в Росію міняти все це на продукти. Пам’ятаю, що були в Курську. Мама виміняла тоді більше пуда борошна, дві великі сухі рибини й трохи крупи. Росіяни ставилися до таких «мешочников с Украины» дуже добре, попереджали, як пройти повз міліцію, бо там все відбирали. Мама пішла навпростець до вокзалу й вийшла... прямо до будинку міліції. Звідти вийшов міліціонер і говорить: «Вот, вот, заходи, хохлушка, ложи сюда свои мешки». Як не просилася, не допомогло. Тоді мама у великому розпачі зірвала з себе хустку, почала кричати і рвати на собі волосся, а потім кинулася з кулаками на міліціонера. В цей час увійшов начальник і запитав: «Что здесь происходит?». — «Да вот, задержал из Украины» — « Ты что, не видишь, что она ненормальная, отпусти ее». Мама забрала свої клунки й побігла на вулицю, але забула хустку. Повернулась, схопила її, показала міліціонеру кулак і пішла на вокзал. І знову на товарняках ми повернулись додому.

А ще пам’ятаю, як ми зібрались біля великого столу в бабусиній хаті. Бабуся, мамині сестри (мої тьоті), ми з сестричками, дідусь слабкий лежав на ліжку; мама місила з привезеного борошна тісто, а я крадькома відривав маленькі шматочки тіста й тягнув до рота. Яке ж воно було смачне! Зараз, згадуючи ті події, схиляю голову — які ж вони, наші мами, були сміливі й рішучі, коли потрібно було відстояти своє право на життя, свою гідність; і водночас вони були щедрими — ділились останнім шматком хліба. Так, наприклад, жителька Нової Праги по вул. Срібний Яр Гелеверя Ольга Іванівна в 1933 році нашкребла з усіх засіків борошна та висівок і замісила тісто, а в цей час заходять у їхній двір два активісти-комнезамівці. Подивились у сараї, а потім зайшли в хату та й говорять: «У сараї висить хомут і віжки. Здайте до колгоспу». Ольга Іванівна відповіла, що коней при повній збруї вони здали в колгосп. «Якщо хочете, то заберіть цей хомут, а віжки я не віддам, ми ними тягаємо воду з криниці, а вона глибока». Тоді один з них пройшов до середини хати (другий стояв у дверях) і, побачивши, що господиня місить тісто, сказав: «А, так у вас ще й борошно є, тоді ми...». Більше він не встиг нічого сказати — Ольга Іванівна блискавично підскочила до нього і з усієї сили заїхала йому по пиці так, що тісто розлетілось по хаті й навіть на піч, де в цей час лежав її син Федір Гелеверя, 1926 р. народження. Другого ляпасу господиня не встигла дати — обидва вискочили з хати вмить. Звістка про це розлетілася селом швидко, люди схвалювали дії Ольги Іванівни. Та не схвалював її чоловік Павло, який, прийшовши ввечері з роботи з колгоспної кузні, сказав: «Що ж ти, Ольго, наробила, з них сміється все село, тепер мене посадять». «Не бійся, цього не буде, — відповіла дружина. А з того тіста господиня спекла останню хлібинку та й поклала її зверху на миснику, що стояв біля дверей. Аж тут заходить далекий сусіда, багатодітний, і просить хліба, не собі, а дітям. Ольга Іванівна дістала цю останню хлібинку, розрізала навпіл і одну половинку віддала сусідові.

Пам’ятаю також, як моя мама Олена Платонівна Бережна, 1900 р. народження, в тому ж 1933 р. нашкребла в діжці в погребі блюдечко квашеної капусти і половину віднесла сусідам Іванським, в яких помирала від голоду старша дочка Поля, та не врятувала Полю та капуста. А Марія Романівна Подснєжна, що мешкає й зараз в Новій Празі по вул. Калініна, 10, повідомляє, як у 1933 році повз їхню хату йшов голодний, знесилений сусіда Юхим Пантелеєвич Кравцов. Йшов, та й упав біля хвіртки в бузок. «Ми його підвели, — говорить Марія Романівна, — напоїли жиром з їжаків, завдяки яким наша сім’я вижила, і допомогли дійти до дому. Він вижив у голодовку». Марія Романівна також розповідає, як у той же 1933 рік до них у двір зайшов незнайомий чоловік в окулярах і попросив дати хоч маленького шматочка хліба, бо не в силі дійти до станції Шарівка. Його вони теж нагодували. Характерно, що років через 25 той самий чоловік заходив знову і питав, де та «мамаша», що врятувала йому життя. Багато людей померло від голоду в 1933 році, зокрема, і по вул. Леніна, про що може розповісти мій тодішній сусіда Іван Васильович Просяник, який і зараз живе в Новій Празі, по вул. Леніна, 106а. Так, у Захарченків померло двоє дітей, яких поховали на городі. У Максима Неживенка жінка померла з голоду. Померли з голоду бабусі — Гейчиха і Казановська. У Добриднів помер син. З голоду померли Піскові — Палажка та її чоловік. Почморні вимерли всі, лише одна дочка залишилась. Помер з голоду Яків Бугайов. Корсуни вимерли всі. А у Шурка Корсуна, що жив на Яру, померло двоє хлопців. У Домаків помер один хлопець. Іванченки — вимерла вся сім’я. У Халявків померло двоє дівчат. Гейки, що жили на самому краю села, теж всі померли з голоду. Подснєжний Авксентій і двоє його дітей померли з голоду, дружина, теж дуже слаба від голоду, ледве зіпхнула їх у погріб, де й поховала.

Дехто з людей, коли просиш їх пригадати про голод 1933-го, починають плакати, інші просять не говорити про це, а деякі навіть зменшують кількість померлих членів сім’ї, хоча я точно знаю кількість померлих, адже це мої сусіди.

Якось до нас додому зайшов бригадир Павло Пісковий, який добре ставився до людей, і загадав мамі, щоб ішла на роботу, а мама йому сказала, що у колгоспі й так багато людей. На це він відповів: «Хіба то люди, то — мерці». І було то правдою. Адже увесь хліб у людей позабирали, і врожай вивезли в державу, в хлібоздачу весь — до зернини.

Пам’ятаю, ніби сьогодні: до моїх сусідів, що жили через чотири хати від нас, приїхали активісти. Приїхали добротним возом, запряженим двома баскими, темно-гнідої масті, кіньми. Забрали зерно і борошно в мішках, навантажили на віз і виїжджають з двору, а Фрося Рябошапчиха та її сестра плачуть, благають, щоб хоч щось залишили. Вчепилися за воза, а їздовий їх б’є батогом, щоб відчепилися. Одна впала в прямо у дворі, а тьотя Фрося міцно вчепилася й трималася за воза навіть тоді, коли виїхали й на шлях. Побачивши це, їздовий повернув батіг і другим кінцем почав бити її по руках, аж поки вона не впала. Коні рвонули з місця, а тьотя Фрося лежала на шляху і плакала. Тоді ж їхній брат Карпо, голодний, в колгоспі на роботі наївся сирого буряка та помер.

Згадується ще випадок, який стався у 1932 році. Якось наша сусідка, через одну хату, бабуся Калютиха, зайшла за мною, й ми удвох пішли у степ збирати колоски. Пшениця була уже зібрана і складена в копи і полукіпки. Бабуся Калютиха взяла мою торбу і говорить: «Біжи туди (більш високе місце для оглядини степу) і дивись, чи не їде об’їждчик, як побачиш — махай рукою, а сам тікай в балку, прибіжиш, як я тобі помахаю». Та недовго я був спостерігачем. Бабуся швиденько впоралася — колоски пшениці були добірні, вистачило кілька снопів, щоб наповнити наші торби. А ввечері мама мене попередила: «Щоб це було останній раз. У нашім роду ніхто ніколи не крав і не брав чужого».

Все збирався написати великому другу України, а вірніше, великому українцеві американського походження, Людині з великої літери, як ми з бабусею Калютихою «збирали» колоски завдяки доброму врожаю. Одержую газету «День» і кожен день дивлюся на першу сторінку — може, буде надруковано його портрет і його дописи (повторно). Саме завдяки йому, професору Джеймсу Е. Мейсу, я свідчу про Голодомор 1932—1933 років.

Пам’ятаю базарну площу в центрі села. У неділю на базарі було особливо людно. Хто продавав, стояли рядами, а те, що продавали вирощене на городах і в господарстві, лежало завжди на землі; та в 1933 році багато хто з продавців продукти тримали в руках, щоб, бува, хтось з голодуючих не вирвав. Сам бачив, як Петро Р. зайшов зі спини до однієї бабусі й виривав у неї глечик з молоком. Бабуся глечик тримала міцно, і Петро вирвав лише черепок з того глечика й почав тікати — біжить і на ходу облизує той черепок.

Багато людей від голоду врятував Новопразький млин завдяки його директору Трохиму Шаповалу — батькові легендарного партизана Олексія Трохимовича Шаповала, який врятував м. Краків від знищення у Велику Вітчизняну війну. Увічнення в пам’ятнику заслуговує такий директор. Адже знаю, і є свідки, крім мене, того, що він допомагав людям вижити в 1933 році, — і олією, й борошном, і макухою.

А ще був голод і в 1947 році. Моя мама і сестричка з голоду наїлися тоді макухи із свиріпи і ледь вижили. Якось я побачив, що мама занадто слабенька, і запитав: «Мамо, скажіть, коли було краще жити — за царської влади чи за радянської?». Мама не задумуючись відповіла: «Що за царської, що за радянської влади дуже хотілось виспатись». Як же тяжко довелося жити й працювати нашим батькам, дідусям, бабусям, переживати різні голодомори, колективізації, Гулаги і т. п. — і все це заради нас, дітей, заради нашого майбутнього. Не зрадьмо ж їх. Ми повинні знати історію нашого минулого — це минуле наших близьких людей — наших батьків, нашої Батьківщини — України.

Хочу висловитись щодо винуватців Голодомору — геноциду в Україні. Він один — Сталін. А щодо прибічників, то подивіться на численні фото того часу — якими очима дивляться вони на свого вождя, повними страху і тваринної вірності, тоді як їхні дружини відбували заслання в Сибіру. Страх розстрілу, Сибіру, Голодомору — він ще довго буде жити в наших душах. Особливо — Голодомору!

Дехто з сьогоднішніх депутатів Верховної Ради не вірить — можу показати свої запаси сухарів. Дивує мене, коли деякі політики говорять про відповідальність Росії, тим більше — про якусь компенсацію, адже це ляже тягарем і на російський народ, який ділився з голодуючими українцями, що приїжджали в Росію за хлібом в 1933 р. Дехто з росіян і з наших говорять, що в Росії теж був голод. То хай вони вивчають свій голод, опитують своїх свідків. Це ж їхня справа, і ми не маємо нічого проти. Якби ми сказали, що винуватець Голодомору 1932—1933 рр. в Україні Сталін, і тільки Сталін, і ніяких компенсацій не може бути, то Росія і світ давно б визнали і Голодомор, і геноцид українського народу. Якби навіть половина свідків Голодомору 1932—1933 років дали свої свідчення, то і Росія, і весь світ, і ми самі вжахнулися б від такої картини. Особливо ми самі — адже до цього часу навіть ті свідки Голодомору, яких залишились уже одиниці, далеко не всі дали свідчення про ті страшні часи.

Підтвердження тому — я сам.