Субота, 27.05.2017, 01:33
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Українці – слуги золотого мішка?

  Валерій Михайлович Репало – перший голова Кіровоградської обласної організації Української Народної партії, кандидат економічних наук, один із перших членів та керівників обласної організації Народного руху України, екс-заступник голови Кіровоградської ОДА(1992-1996 роки). Напередодні 20-річчя незалезності України в приміщенні обласного партійного осередку УНП відбулася розмова- спогад про  роки цієї незалежності та боротьбу за неї на терені Кіровоградщині.

 Валерій Михайлович говорив про наболіле, але почав розповідь з історичної ретоспективи свого повернення на рідну Кіровоградщину, бо родом він з Олександрівщини, та  зародження Народного руху України, який став головною фігурою в боротьбі за здобуття незалежності в кінці 80-х – початку 90-х років вже минулого ХХ чтоліття: «Переїхав я до Кіровограда з Маріуполя де певний час мешкав та виклада у вузі.  Місто в порівнянні з поросійщенним південим Маріуполем справило на мене враження, скажу без перебільшення, заповідником страху. Пригніченні люди, стукачество один на одного та якість «опущенні крила» у більшості мешканців краю.  Яскравим променем в житті того часу був культурологічний клуб інтелегенції «Перевесло».  Приблизно після моєї появи на його зібранні в клубі визначились три напрямки роботи: економічний, правовий та культорологічний. Яскравими постаттями та в певній мірі лідерами були  Віктор Шишкін, Володимир Панченко, Валерій Кобзар та ряд інший, серед яких самими яскравими  та помітними були  Мартинюк , Сорокін, Бондар, Матко, Сорока. Останній, до речі, шокував  присутніх у клубі жовто-синім прапором. Найбільший шок був для представників групи, так званої контрпропаганди, яку за певним графіком представляли представники обкому, міському та райкомів КПУ.

 В розмові з Валерій Михайловичем торкнулися подій 1988-1991 років, коли придушене страхом місто несподівано виструнчилося як сильно сжата пружина і завирувало. Організувався Народний рух, були щотижневі інформаційні пікети у цетрі міста біля тодішнього кінотеатру «Комсомолець», почала самвидавчо виходити газета «Думка», «Перевесло» дало поштовх клубові «Оновлення», перші  зібрання та мітинги у міському саду та біля входу вткперішній Ковалівський паррк, а особливо на стадіоні АРЗ, який несподівано для влади був вшент переповненийю Цьому не завадила навідь запопадлива штучна зупинка міського транспорту та робота компетентних органів. Як для когось не дивно, але особливо тепло згадував ветеран Народного руху знайомство та спілкування з тодішнім керівником обласного УМВС майором Юрієм Кравченком, що ходив у цивільному, мабуть через те, що у підпорядкуванні мав більше десятка полковників.  Головного міліціонера області дуже турбувала злочинна  вказівка компартійного керівництва про розгін мітингу. Сам Юрій Кравченко був проти таких методів, і тому звернувся до опозиціонерів з проханням про підтримання громадського порядку, щоб не дати приводу міліції діяти на загострення та бажав уникнути конфронтації  у складній ситуації. Але все обійшлося, не зважаючи на багатотисячне скупчення народу.

 Про початок розпаду СРСР та початок незалежності України Валерій Михайлович  згадує з тверезим баченням та реальним аналізом помилок, з яких деякі важко було уникнути. Таку оцінку він дає, як фаховий науковець та економіст. Про проблеми в СРСР він говорив і більше двадцяти років тому виступаючи з лекціями. І ця твереза і реальна оцінка находила відгук у серцях  слухачів. На його думку ціна слова тоді була висока. Нині ж фальшиві авторитети створили феномен недовіри до слова. Пригадав ветеран Нру і про випадок полвтбою з опонентом від КПУ та фаховим економістом товаришем Пихтіним, який після виступу Валерія Михайловича піднявся і несподівано для всіх, але чесно визнав, що все сказане ним чиста правда. А з лекціями, які читав Валерій Михайлович  було по-різному, а вірніше однаково. Однаково добре вони сприймалися, але іноді була зовсім протилежна за змістом реакція компартійних органів: просили «цього лектора» більше «не присилати»…

 Так у боротьбі та суперечках, з вивішуванням на здиранням прапора української свободи дожили до «славних днів» ДКНС(ГКЧП), а потім і до проголошення Незалекжності. Партія розгубилася та розбіглася, обком «взяли без бою»,  але ті хто поховав партквитки  майже всюди залишилися чимось керувати по суті шкодячі  Україні: чи то невміли чинити інакше, чи то чинили так навмисне.

 Валерію Михайловичу судилося на певний час потрапити у коридори влади, у те  часом не дуже «закамуфльоване під  державництво» антиукраїнське «осинове гніздо». За це його критикували, але по суті і з точки зору здорового глузду невже, здобувши незалежність ,все треба було знову залишати на відкуп тій компартійній сворі?.. От і залишили, а тепер і маємо те, що маємо…

 У спільних спогадах з цікавим  і непересічним співбесідником спливав час, але в житті після тих миттєвостей справжньої, але обікраденої волі сплило не багато  і не мало, а цілих двадцять років. За цей час новоутворен численні і партії та партійки , за словами Валерія Михайловича, а з цим важко не погодитися, просто розтягли РУХ: його кадри і наміри, та спаплюжили ідею побудови нового справедливого українського суспільства. Люди зневірені в політиках, а саму політику, можливо через бідність, а  іноді  і відверті злидні, перетворили у заробітчанство. « Українці – слуги золотого мішка…»- з сумом вирвалося з вуст Валерія Михайловича, того хто боровся за свободу,  якій  народ через бідність  іноді і не дуже радіє. Але свобода є, хоча, на жаль, і  помітно обікрадена…

  Під кінець зустрічі виникає слушне питання: « А чи можуть собі дозволи нині українці займатися політикою добровільно не за гроші ?»  Інтелектуально  народу важко збагнути де брехня, бо свідомість нею давно і вміло приспана. А ще через злидні народ іде здобувати гроші на життя в ту саму політику ( стояти в пікетах та на мітингах, роздавати листівки) вже не замислюючись за … існування правди. Два сплески «безгрошової політи»  1991 і 2004 років позаду, але вони були. А значить потяг до правди та справедливості ще не став розмінною монетою, і не все у цьому світі втрачено, та частина часу першого двацятиріччя згаяна замарно.

 До дня ювілею українці підійшли з змішаними та роздвоєними почуттями. Приємно згадувати, як то було – майже ейфоричноі урочисто та несподівано,  але  трохи сумно від невизначенності  того – як то буде. Так і перші рухівці в розгубленості сприйняття історично свята.


Анатолій Авдєєв
Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.08.2011)
Переглядів: 96 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz