Кіровоградська міська топонімічна комісія прагне перейменувати частину вулиці Леніна на «Дворцовую». Насправді ж ця назва має порівняно невеликий хронологічний відрізок, і колись поширювалася лише на меншу частину вулиці. Як пише міський голова О. Пашутін, ще наприкінці ХVІІІ століття існувала Піховська – Донська вулиця. Згодом вона стала Верхньою Донською. І тільки в середині ХІХ століття менша частина сучасної вулиці Леніна (від Ковалівського парку до теперішнього майдану Кірова) стала «Дворцовой» (тобто вже третя назва на сучасній вул. Леніна, більша ж її частина – від сучасної К. Маркса і до закінчення залишилася В. Донською.) Так було увічнено появу на її початку «дворца», закладеного царем аракчеєвсько-кріпацької Росії Миколою І (у народі – Микола «Палкін») для того, щоб зупинятися тут під час приїздів із свитою свого петербурзького «дворца». Крім вінценосного «дарителя» нашому місту статусу військово-казарменого поселення та герба з двоголовим орлом, обрисами імперської фортеці й вензелем імператриці Єлисавети чиє ім’я тоді носив наш град, у «дворці» котрий дав назву вулиці фактично з кількох кварталів, зупинялися і його наступники (інші поневолювачі України) – три Олександри та Микола Романови.

  Радянська влада замінила головний топонімічний царський символ міста на свій – вулиця Леніна, якому до наших днів безперервно проіснувати не вдалося. За білогвардійців і фашистів вона знову ставала Дворцовою (а Карла Маркса при останніх – Великою). Тож повертати сьогодні місту в центрі незалежної України «дворцовую» назву часів романівської імперії, денікінської і гітлерівської окупації є образливим для національної гідності, пам’яті Кирило-Мефодіївців, Т. Шевченка, П. Куліша, О. Пушкіна, декабристів, котрих переслідував режим Миколи І за його активної особистої участі. Микола «Палкін» потопив у крові національне повстання поляків, став одним з організаторів придушення Угорської революції 1848 – 1849 років, за нього скасували магдебурзьке право й Литовський статут, а в нашому краї ним було знищено козацьку назву Петриківка та інші автохтонні історичні топоніми. Пропоноване перейменування стало б ганьбою для міста, де з’явилися на світ В. Винниченко і театр корифеїв, яке дало путівку в життя Є. Маланюку, В. Шульгину, Ю. Яновському. До цього ж, «дворцовой» в українській мові немає, а отже, це означатиме порушення її законодавчо захищеного державного статусу. А «двірцева» походить від слова «двірець» – «залізничний вокзал».

  Навряд чи топонімічна комісія мала повноваження (навіть, рекомендаційні) розділити вулицю Леніна на дві, а її мешканців – на три категорії. Жителі будинків від її початку до майдану Кірова мусять, як і їхні предки за царів, денікінців, фашистів, стати мешканцями «Дворцовой»; від К. Маркса до М. Кропивницького – теж, хоча ця частина ніколи так не називалася, і «Дворцова» не є для неї історичною чи першою, а новою, бо була вона В. Донською на честь полку, який ліквідував Запорозьку Січ. І, зрештою, мешканці «непрезентабельних» одноповерхівок залишаться ленінцями, хоча все одно, прописку, адреси їм, як і «презентабельним» «дворцовикам» змінювати прийдеться, адже їх перший номер має бути… на розі Кропивницького.

І ще. Ніхто з депутатів міської ради, в т. ч. членів теперішньої топонімічної комісії, не обіцяв у пресі минулої осені так «ощасливити» мешканців і фірми цієї вулиці. Особливо у 20-річний ювілей незалежності України, незалежної від «дворцов», «Николая Первого», а з ними й Второго – Кровавого, «Александров І–ІІІ», «Елисавет» Романових.

Через півтора десятиліття після спорудження «дворца» поруч з’явилося приміщення театру, у якому 1882 року постане у якості професійного трупа Кропивницького, Тобілевичів, Заньковецької, явивши нації і світу український театр. За майже 130 років наступники корифеїв підтвердили свій високий статус. Звідтоді саме це культурне вогнище стало головним символом цієї вулиці, та й міста загалом. Тож, якщо міська влада вирішить, що час головного ідеологічного символу радянської влади і Комуністичної партії закінчився, логічним буде перейменувати вулицю на Театральну, яка не містить ідеологічного забарвлення, меншовартісних комплексів сучасних кіровоградських монархістів перед імперською минувшиною, чужими царями. У цьому символі буде повага до своєї національної історії, славних традицій рідного степового міста, глибокі культурні традиції якого не зламали ні царі, ні денікінці, ні рейхсфюрери.

Сергій ШЕВЧЕНКО, кандидат історичних наук.