Четвер, 19.10.2017, 01:01
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Раєвський – друг, та істина дорожча

 

«Усе моє життя пройшло в атмосфері нафти і газу» – казав колишній посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін. І як у воду дивився, бо сьогоднішній представник Росії пан Зурабов діє у такому ж самому ключі, але за інших обставин.

На тлі теперішніх газових різночитань між нашими країнами російський дипломат навіть не приїхав на заздалегідь анонсований захід, що проводиться на Кіровоградщині. Це - міжнародна науково-практична конференція «Сім’я Раєвських в історико-культурному просторі слов’янського світу». Як відомо, ця родина тримала під своєю управою територію, що дорівнювала цілій області. Разом із закріпаченим тутешнім людом. 

У Бовтишці та Розумівці, що в Олександрівському районі, проживало кілька поколінь цього дворянського роду, про який збереглося багато історичних, часом міфічних, епізодів, що зображують їх взірцевими борцями за народне благо. З’явилися ці гравці на тутешньому історичному полі, коли маловідомий і збіднілий дворянин, пияк, гульвіса і картяр  підполковник Микола Семенович Раєвський одружився з дванадцятирічною Катериною Самойловою. Доля цієї дівчини-дитини склалася нетривіально. Її ще змалечку взяв до свого похідного гарему Григорій Потьомкін. Двоюрідні сестри Сашенька Енгельгардт і Катєнька Самойлова, рідні племінниці світлійшого князя, несли тяжку службу у вигадливого на такі жарти дядечка. Коли юна одаліска завагітніла, вінценосна пасія Потьомкіна Катерина ІІ не захотіла ділити ложе із ще однією Катериною і зобов’язала фаворита знайти вихід із двозначної, навіть для того розпусного «бабського століття», ситуації. Відомий генерал Олексій Єрмолов, жорстокий підкорювач Кавказу, у спогадах прямо називав Потьмкіна предком майбутнього героя «війни дванадцятого року». Ось тут і підвернувся під руку неперебірливий підполковник. А коли за племінницею Грицько Нечеса, як називали Потьомкіна на козацький лад, дав ще й царський посаг, до якого потрапили Чигиринське та Смілянське воєводства із Кам’янкою та згаданими селами, щастю Раєвського не було меж. Самі ж землі Потьомкін свого часу викупив у польського магната Любомирського.

Після шлюбу молода дружина ще довго гралася ляльками, яких поспішно ховала, зачувши дзвіночки тройки чоловіка, котрий повертався зі своїх вояжів і бралася за виконання своїх подружніх обов’язків. Про подробиці такого штибу писав паризький мемуарист Олександр Давидов, син Катерини Миколаївни Самойлової-Раєвської-Давидової від другого шлюбу. Цей потомок і сам був досить помітним представником вельможного роду. Він мав дуже колоритну статуру, про яку згадував навіть Пушкін. Щоб, наприклад, пообідати, він замовляв у ресторанах, не кажучи вже про домашні умови, спеціальні столи, аби об’ємне черево не заважало гурману дотягатися до різних вишуканих страв на них.

Однак повернемося до Самойлової. Десь через рік після весілля Микола Семенович помер від ран, одержаних під Шумлою в Болгарії. А ще через рік молода вдова вийшла заміж за генерал-майора Льва Давидова.

І ось тепер ми святкуємо 240-у річницю з дня народження Миколи Миколайовича Раєвського. Того самого, що народився у перший же рік заміжжя Самойлової з підполковником Раєвським.  

Ювіляр виказав себе добрим військовиком, особливо під час наполеонівських воєн. Показав себе з найкращого боку при обороні Смоленська та при вступі без єдиного пострілу в Париж під кінець кампанії 1812-14 років і заслужив поетичне визначення «Він був в Смоленську щит, в Парижі – меч Росії».

У тій же битві під Смоленськом, як вслід за газетами писали тодішні мемуаристи, «Микола Миколайович взяв с собою в армію своїх малолітніх дітей. Старшому Олександру, тільки минуло шістнадцять років, а молодшому, Миколі, не було ще й одинадцяти. В день під Дашківкою вони були при батькові. В момент рішучої атаки Раєвський вів їх за собою на чолі колони Смоленського полку. Миколу він тримав за руку, а Олександр, схопивши прапор, що лежав біля убитого в попередній атаці прапорщика, поніс його попереду війська». Коли Костянтин Батюшков, офіцер штабу частини, якою командував знаменитий генерал, показав цю писанину Раєвському, той, здивовано звівши брови, зауважив: «Невже я такий дурень, щоб зробити це?» Лев Толстой при написанні «Війни і миру» глибоко занурився в різного роду матеріали про війну 1812 року – він

також скептично поставився до цього епізоду, як явної вигадки.

Викликає певний моральний дискомфорт й таке. Донька генерала Марія, вийшла заміж за князя Сергія Волконського за батьківською вимогою, а поїхала до Сибіру з власної ініціативи. Оскільки сімейне життя Волконських не склалося, бо заміжжя без кохання не могло бути щасливим, Марія Миколаївна шукала розраду, як кажуть, на стороні. І подалася «у глибину сибірських руд» вслід за декабристами братами Поджіо, теж нашими земляками, а не за законним чоловіком. Утім, не станемо переповідати неофіційних бесід на останній науковій конференції, адже з трибуни такі деталі не пролунали. Київський науковець доктор історичних наук Григорій Казьмирчук лише натякнув, що час кинути свіжий погляд на усталені основи декабристознавства, пушкінознавства, а відтак і на вітчизняну війну 1812 року, ювілей якої не за горами. Відповідно, і на Раєвських, як носіїв застарілої концепції. Кіровоградські колеги також були близькі до такої думки. Російські вчені наголос зробили ж на ювілей, що гряде в наступному році. Вони закликали відмітити його у загальнослов’янському руслі. Проте не йшлося, що та війна обминула Україну стороною. І навіть пропозиція Івана Котляревського, автора «Енеїди» і «Наталки Полтавки», сформувати український кавалерійський корпус на підмогу захисникам вітчизни, не знайшла відгуку. Очевидно з осторогою появи нового Мазепи. А сербські гості активно розробляли найближчу їм тему про Миколу Миколайовича Раєвського-внука, героя визвольної війни сербів проти турків.   

 

Науково-практична конференція з університетських аудиторій органічно з наукової перетворилася в практичну в селі Розумівці, куди переїхали її учасники. Тут збереглася церква-усипальниця, що стала останнім притулком багатьох представників російської дворянської родини Раєвських.

Область давно має намір привабити туристичним іміджем гостей, які відвідують наші терени. Але поки що те краще вдається сусідам-черкащанам, які останнім часом везуть до нас своїх клієнтів, експлуатуючи кіровоградський потенціал. Ми ж робимо відчайдушні спроби подолати диспропорцію – взято курс на створення туристичної галузі. Обширні задуми вперлися в нестачу капіталовкладень. Реальну допомогу обіцяв свого часу російський посол в Україні Віктор Черномирдін, розповідає учасник процесу Микола Сухомлин. То був добрий партнер, котрий сприяв залученню російського капіталу, присутнього в області. Найбільшим таким меценатом мислився Побузький феронікелевий комбінат. Але ті кошти так і не прийшли, а своїх виявилося замало. Їх вистачило лише для зовнішньої реставрації культової споруди.  

Про перспективи розповів перший заступник голови обласної ради Олександр Шаталов, котрий добре орієнтується в рекреаційній сфері:

– Нам не варто марити п’ятизірковими готелями, ресторанно-розважальними комплексами тощо. Ми – реалісти і розуміємо, що сюди, у загумінкове село не наїдуть юрби гостей, як, скажімо, до Умані на хасидське свято. Але подбаємо, аби цікаві побачили повністю функціонуючий храм, познайомилися з експозицією тутешнього музею, що розповів би не тільки про Раєвських, а й перегорнув би славну і трагічну сторінку становлення Української держави у 20-і роки ХХ століття. У музеї знайдеться місце й для знайомства з часами останньої німецько-радянської війни. А ще – це козачий край, край хмельниччини і гайдамаччини. Віднайдемо кошти на ремонт місцевого будинку культури, де музей знаходиться. Стимулюватимемо розвиток народних промислів. Ну і створимо відповідну реаліям інфраструктуру. А краєвиди такі, що інших ще пошукати! Ось так влада бачить майбутнє цього чарівного куточка Кіровоградщини.     

А ми вже додамо, що хотілося б, аби тут присутній був дух і колорит титульної нації, а не лише тих, кого приймаємо, як гостя. І ще скажемо: не треба придумувати нові міфи. Один досить близький до пам’яті Раєвських чоловік з коліс раптом видав версію, ніби в мальовничому урочищі, де завершувалося  неофіційне частина конференції, знаходилася, якщо не садиба, то дачний будиночок вельмож Раєвських.

Скажемо на це відомим афоризмом: «Платон нам друг, але істина дорожча».

 

Леонід БАГАЦЬКИЙ

Категорія: Мої статті | Додав: graf (11.09.2011)
Переглядів: 194 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz