- Змінилася наша Фундукліївка.., - зауважив він.

  - А чому не Олександрівка? – запитала.

  - Олександрівок в Україні багато, а  Фундукліївка – одна! – філософськи відзначив він і додав, що його колеги і друзі в Америці знають, що він родом саме з Фундукліївки. Він навіть  розповів їм ту романтичну легенду про історію будівництва нашої залізничної станції.

  - Яку? – зацікавилася я.

  - Київський губернатор Іван Фундуклій часто приїжджав у наш край, бо мав тут маєток. А ще… кохання. Але з Києва сюди шлях кіньми довгий. А щоб швидше діставатися до коханої,  вирішив він прокласти тут новий і модернізований на той час вид транспорту - залізницю та звести станцію. А згодом станції дали ім’я цього щедрого і закоханого добродія.

  Легенда, звичайно, красива, сповнена романтики. Та чула я її вперше. Але не висловила сумніву у  правдивості почутого, а розкрила співбесіднику свій «секрет»:

  -  Коли навчалася у Київському університеті, то всі мої однокурсники та викладачі знали, що я з Фундукліївки. Мені чомусь ця назва звучала приємніше і мелодійніше, ніж Олександрівка. Навіть вже на розподілі декан факультету журналістики, шанована і поважна людина Анатолій Захарович Москаленко, почитавши запрошення на роботу, адресоване мені, перепитав: «У Фундукліївку?». „У Фундукліївку!” – не без гордості відповіла я.

    Дійсно, наша залізнична станція Фундукліївка – це близька історія кожного жителя Олександрівки і нашого району. Адже саме з її перону ми вирушали, а зараз молоде покоління вирушає за знаннями і  щастям чи у Київ, чи у Харків, чи у Донецьк, чи в інше місто. Хтось повертався до рідного дому і тут залишався. Хтось оселявся в інших краях – близьких чи далеких, але обов’язково приїжджав сюди до рідних. А маленька станція, що стоїть у центрі, між заходом і сходом України, завжди радо зустрічає всіх пасажирів і з сумом проводжає в дорогу.

  Й ім’я у неї таки красиве! І людина, на честь якої станція названа, була прекрасна! У цьому переконалася, вкотре ознайомившись з біографією Івана Івановича Фундуклія. А деякі її епізоди хочу нагадати і читачам.

  У нашому краї на гроші цього поміщика була збудована не лише залізнична станція в Олександрівці, а й ще церква у Янівці (нині Іванівка), цукрові заводи у Старій Осоті нашого та Мельниках і  Медведівці Чигиринського районів, скляний завод під Чигирином. Мені дуже сподобалася легенда, яку розповів Василь Васько, я б навіть хотіла у неї вірити, але... Залізниця поряд з власними підприємствами Івану Фундуклію, мабуть, потрібна була для здійснення торгових операцій.  До того ж, він був людиною прогресивних поглядів, тому й не дивно, що він потурбувався про прокладення тут залізничних колій. Та це моя особиста думка.

   Для Києва ж Іван Фундуклій  - колишній цивільний губернатор-мільйонер і ...  дивак. Хоча життя його встелене трояндами не було, а свій капітал він нажив завдякинаполегливій праці та розуму. І за свої мільйони він ніколи не червонів.

Залізнична станція. Знімок зроблено до революції.

   Але аристократичне товариство мало цікавило багатого відкупника. „Це була, - згадував один з його сучасників, - величезної повноти  людина, добряк, хлібосол, але він ніколи не обідав з гостями, а їв просту їжу шинкаря. У його кабінеті на видному місці висіли: червона сорочка, строкаті штани, чумарці і простий сіряк з дьогтьовими чобітьми, шапка і рукавиці селянські. Старий не соромився колишньої свого одягу і, показуючи всім, казав: „Не треба забувати, ким людина народжена і ким була”.

   Звичайно, у Фундуклея-сина була можливість уникнути тяганини батьківській життя. До того ж ясновельможний князь Воронцов неодноразово висловлював бажання зайнятися долею юнака. Але старий одеський відкупник уперто відмовлявся прийняти милість з рук ясновельможного. Син, вважав він, повинен пройти батьківський шлях і загартувати свою волю в жорстокій боротьбі за виживання.

   Бажаючи синові добра, батько тримав його на напівголодному пайку, із семи років визначив в роботу. Спадкоємець мільйонів служив дрібним чиновником на одеській пошті, потім - у канцелярії Кабінету міністрів у Петербурзі. Бідоласі стукнуло майже 30, а він все ще протирав штани за писанням канцелярських паперів. Не відомо, чим би завершився жорстокий педагогічний експеримент, якби батько-мільйонер не змилувався над своїм сином.

Залізнична станція. Знімок зроблено до революції.

   До того часу старий Фундуклій помер. Син виявився володарем величезних коштів, які зумів примножити. До батьківським володінь він приєднав скляний завод під Чигирином, цукрові заводи та куплену в графа Воронцова частину маєтку в Гурзуфі, яка давала сім тисяч відер виноградного вина щорічно.

   Небайдужий до чужих грошей київський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков провідав, що в Житомирі з'явився чиновник-мільйонер, і тут же почав клопотатися про його нове призначення. У 1839 році Фундуклій зайняв почесне місце київського цивільного губернатора.

   Зрозуміло, Дмитра Гавриловича цікавили не ділові якості Фундуклія, а можливість користуватися його гаманцем. Ніякої близькості між ними не було. Фундуклій «не кланявсяперед Бібіковим, жодного разу не принизився як губернатор, навіть відстоював твердо свої права проти капризів генерал-губернатора». Так пише один з мемуаристів. За всі роки свого перебування в Києві Бібіков жодного разу не переступив порога губернського правління. Всіма справами займався Фундуклій. І досить успішно.

    А що стосується грошових «позичань», то робилося це  «найблагопристойнішим» і «найделікатнішим» чином. Мемуарист згадує про хитромудрі витівки генерал-губернатора так: «Зобов'язаний давати у високоторжествені дні обіди або бали, які обходилися в 500 рублів, Бібіков дня за два до свята сам, або через мене, попросить Фундуклія дати замість нього обід або бал, і Фундуклій, старанно нюхаючи тютюн, відповість: «Добре-с». І обов’язково дає прекрасний обід або бал, причому у вбиральні дамам надавалися рукавички, черевики, парфуми та інше. Всі дивляться на Івана Івановича, як на гостя, забуваюючи, що він господар. Таким чином Фундуклій дарував Бібікову кілька тисяч на рік».

   Фундуклій перевершив усі очікування генерала й виявився просто казково щедрим. Щоб у керуючого його канцелярії не було необхідності брати хабарі, він щорічно виплачував йому із власних коштів 12 тисяч рублів. За свій рахунок відремонтував губернаторський будинок, виписав чудові меблі з Парижа й подарував місту. За заведеним звичаєм, кожен день починався з «ранкового з'їзду» чиновників в будинку губернатора, де обговорювалися всі нагальні справи. Для кожного, хто приходив вранці з доповіддю, був відкритий буфет і давали сніданок ... У той час існувала й така практика: заможні землевласники призначали поліцейським чиновникам річні оклади. «Якщо багаті поміщики не платитимуть поліції, то вона стане одержувати кошти від злодіїв», - говорив Фундуклій.

   Щедрістю Фундуклія користувався багато хто, всі цікавилися його гаманцем, і лише лічені люди в Києві знали, яким губернатор був людиною. Дивовижна доля наклала на його характер свій дивний друк.

   Він жив холостяком, самотньо, нікого не посвячуючи в деталі свого побуту. І тому йому не раз траплялося вражати городян незрозумілими вчинками, потаєними даруваннями і здібностями. Якось під час службової поїздки його коляска застрягла в ковбані. Ніхто не міг зрушити її з місця. Хотіли вже йти в найближче село за волами. Але тут Іван Іванович прокинувся, подивився, взявся рукою за вісь переднього колеса і ... підняв екіпаж з ями! Тільки тоді всі впевнилися, що губернатор - справжній богатир.

   Якщо Фундуклій допомагав комусь грішми, то робив це непомітно для сторонніх очей, не вимагаючи подяки. До речі, частенько справа стосувалася досить великих сум. Про неповторну манеру Фундуклія тихенько пхати в руки прохачів великі асигнації один з його сучасників згадував так: «Він багато робив добра, багато допомагав бідним, але якось так, що це було непомітно. Бібіков давав три копійки з шумом, з ефектом, а Фундуклій, здавалося, нікому не давав, але я сам раз бачив, як до нього підійшла бідна благородна вдова, старенька, і показала йому вимогу сплатити 300 рублів боргу. Фундуклій, проходячи мимо, засунув їй у руку 2000 рублів, і ніхто не помітив крім мене, а старенька прийняла їх без здивування, мабуть, не в перший раз». (Для довідки: у той час річна платня, наприклад, покоївки становила 36 рублів на рік).

Залізнична станція Фундукліївка. Сучасний вигляд.

   Про губернатора ходило безліч чуток. Городяни вважали його великим диваком. І переконливим доказом того були його щоденні прогулянки по місту з дотриманням дивного ритуалу: незважаючи на пору року, в холод і спеку, губернатор з'являвся на людях, щільно закутавшись у ватяне пальто, і, обійшовши пішки кілька вулиць, так само несподівано зникав. Що це означало, ніхто не знав.

   І тільки чиновникам з найближчого кола губернатора було відомо, що в дивному одязі ніякого дивацтва не було. Фундуклій страждав від невиліковного мокрого лишаю, жоден лікар не брався його зцілити. Лише якийсь знахар пообіцяв йому позбавлення від напасті, якщо він зважиться на лікування «випотіванням» і погодиться ходити в ватному пальто навіть у літню спеку. Вічно заглиблений у свої думки Фундуклій блукав у цьому пальті вулицями, не помічаючи, яке враження справляє його вбрання на здивованих городян.

   Цей замкнутий і далекий від свого чиновницького середовища чоловік був, як це не дивно, діяльним і розумним адміністратором. Для Києва він зробив чимало доброго. Налагодив службу збору мита, поліпшив утримання ув'язнених у в'язницях. Після рекордно високої повені 1845 року заснував традицію дієвої допомоги постраждалим від стихії: з того часу губернське правління виділяло значні кошти для відновлення зруйнованих садиб на Оболоні, а їх господарі в період лиха розміщувалися в просторих приміщеннях Контрактового будинку. За його рахунок вперше вимостили каменем Андріївський узвіз та створили один з фонтанів нової водопровідної системи на Хрещатику. Цю споруду з мармуровою чашею й басейном кияни назвали на честь губернатора «Іваном» або «Фундукліївською».

   За участю Фундуклія та на його кошти були створені і видані перші фундаментальні дослідження з історичної топографії та статистики Києва. «Статистичний опис Київської губернії» у трьох томах з'явився у 1862 році в Петербурзі без зазначення імені автора на титульній сторінці. Фундуклій згаданий тут лише як видавець. Те ж саме бачимо і на титульній сторінці «Огляду Києва ...», виданого в 1847 році. Шкода, що сучасні києвознавці рідко заглядають у Фундуклеївську статистику. Це наукове досягнення не тільки для свого часу, але і на багато десятиліть вперед ...

    Ім'я Фундуклія увійшло і в історію київської освіти. Правда, дещо незвичним чином.

«У Фундуклія у канцелярії, - пише мемуарист, - завідував поліцейською частиною і паспортами вельми здібний чиновник Попов. Це була крихітна людина, лисий, із загнутим догори носом, але розумний і здібний. Ми прозвали його Сократом. Сократ почав будувати великий кам'яний будинок і вже підвів під нього дах. Раптом виявляється, що у Сократа недолік казенних грошей 20 тисяч. Фундуклій, знаючи, що Попов не п'є, не грає, запитав: «Де гроші?» Сократ зізнався, що збудував на них будинок, сподіваючись виручити більше і поповнити.  Фундуклій визнав його вчинок тільки необережним, вніс за Попова гроші, залишивши його на службі, а будинок узяв собі».

   Придбаний тоді будинок (зрозуміло, перебудований) можна і тепер бачити на розі вулиць Богдана Хмельницького та Пушкінської. Довгий час ця садиба в центрі міста залишалася незаселеною, оскільки губернатор жив у службовому приміщенні на Липках. І тільки за часів генерал-губернаторства князя Васильчикова, коли Київ шукав приміщення для першої загальноміської жіночої гімназії нового типу (відкритої для всіх верств населення), Фундуклій безоплатно передав будинок у власність навчальному закладу. Це сталося через кілька років після його переїзду на нове місце служби до Варшави.

   Але кияни ніколи не забували  доброго «дивака" Фундуклія», якого вони полюбили. Відкриту в його будинку жіночу гімназію назвали Фундукліївською (свого часу тут навчалася Анна Ахматова). У 1869 році під час упорядкування назв міських вулиць Кадетська була також перейменована в Фундукліївську (нині - вулиця Б. Хмельницького). У 1872 році вдячні городяни обрали Івана Івановича почесним громадянином Києва. Подібної прижиттєвої слави адміністратори удостоювалися дуже рідко.

  На нашій же станції не так давно з’явилася меморіальна дошка, яка повідомляє, що названа вона на честь Івана Фундуклія. І на олександрівській землі гордяться цим іменем.