Субота, 19.08.2017, 14:04
Український Новокозачин
Головна Реєстрація Вхід
Вітаю Вас, Гість · RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Мої статті [1131]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 180
Статистика
Форма входу
 Каталог статей
Головна » Статті » Мої статті

Таке Раєвським і не снилося
Cьогодні задовольняємося вже не високою літературою, а чимось на зразок Стівена Кінга, Мікі Спіллейна, Бориса Акуніна тощо. Але ж, коли вже так хочеться «адреналіну», чи не звернутися до своїх авторів, висвітлюючи постаті наших штучно забутих за радянської доби попередників. Скажімо, до «Чорного ворона» Василя Шкляра або до «Холодного яру» Юрія Горліса-Горського, де дія розгортається не десь там, а в Єлисаветграді, Новомиргороді, Розумівці, Чигирині, Кам'янці, ближніх і дальніх селах, у Чорному лісі, Круглику, Чутянському.
Хто він, автор роману, написаного в далекі 1935-37 роки, але такого сучасного? Принагідно згадаємо, що йому належать ще й книги «Ауе сіісіаіог!» (1933), «Отаман Хмара» (1934) – про нашого земляка, незакінчений твір «Між живими трупами».
Справжнє прізвище уродженця полтавського села Демидівки - Городянин-Лісовський, і народився він 14 січня 1898 року, судячи із подвійного прізвища, у дворянській або священицькій родині. Закінчив гімназію, став учасником Першої світової. Був між воїнів Зимового походу армії УНР, з чого, власне, він і починає свій знаменитий роман.
На початку лютого 1920 року при надзвичайно піднесеному і суперважкому марші Дієвої армії генерала Омеляновича-Павленка від західного кордону через Холодний Яр на Лівобережжя старшина-кіннотник Юрій Городянин захворів. Залишився лікуватися в Мотронинському монастирі серед місцевих повстанців. На нього покладалося створення в цих районах підпільної розвідувально-диверсійної мережі. Командування хотіло мати тут своїх людей, а товариський, енергійний, розумний молодик якнайкраще підходив для такої ролі. Отож, одужавши, Городянин-Лісовський став ланкою задуманого ланцюга.
Молодий повстанець активно включився у жорстокий двобій, що вівся між службою безпеки Холодного Яру та ЧК у Чигирині, Кам'янці, Олександрівці. До акцій залучався і олександрійський чекіст Ілько Діброва з підлеглими йому співробітниками. В усякому разі, книга Максима Пушкаря «Їх кликала совість» підтверджує те, хоч і з наївними, в дусі соцреалізму спрощеннями. У безкомпромісній боротьбі холодноярців траплялися здобутки і втрати. Повстанський район і далі залишався неприступною цитаделлю і не схилився перед переважаючою червоною силою. Навіть Перша кінна не ризикнула вклинитися в партизанський край, хоч добряче поплюндрувала перед цим Мліївську республіку.
На цьому шляху у Городянина сталася й особиста трагедія: він закохався у симпатичну дівчину, але вона виявилася ворожим агентом. І рука закоханого юнака не здригнулася.
Улітку 1921 року на завданні розвідник припустився непоправної і невиправданої помилки – гуманно обійшовся з полоненим міліціонером, а той вивів на повстанський загін полк червоної кінноти з Єлисаветграда. Побратимів побито, частково забрано в полон. Між ними і Юрія. Так довелося звідати похмурих підвалів на Двірцевій вулиці. Визріло розуміння, що вилилося на сторінки роману, — «ворог лише мертвий перестає бути ворогом».
Потрапивши на «бесіди» до «хлопців у шкірянках», котрі доволі точно розібралися в ситуації, Залізняк (так тепер називали молодого повстанця) зрозумів, що його вже «пасли». То й не плекав ілюзій на благополучне закінчення сюжету. Проте бажання вижити гніздилося в найпотаємніших куточках свідомості. Інстинкт не мирився з дійсністю. Надії додала втеча одного арештанта, коли нашого героя переводили до в'язниці. Гарячкові пошуки контакту із зовнішнім світом звели його із таємним прихильником української ідеї серед персоналу тюрми. Юнак наважується на відчайдушний крок. Розумів, рано чи пізно його все одно чекає розстріл. І ось цей день настав. Дорогою на Фортечні вали, де його мали стратити, напав на переднього конвоїра, затулився ним від кулі того, що конвоював позаду, збив того з ніг. Сам кидається з кручі і, мов заєць, петляючи, біжить подалі від смерті. Безладна стрілянина в сутінках... Утікач перестрибує через паркани приміських садиб, виривається із зубів сторожових собацюг і, врешті-решт, ховається у якомусь льоху. Доля прихильна до відчайдушних.
Через низку смішних і драматичних ситуацій недавній арештант вийшов на свого тюремного доброзичливця й опинився в Чорному лісі серед повстанців. До Холодного Яру не потикався. Мабуть, боявся, що звинуватять у загибелі побратимів через той клятий гуманізм. У нових обставинах вдалося знешкодити більшовицького сексота, познайомитися із місцевими шибайголовами. Пізньої осені зустрівся із холодноярцями, котрі за нього вже й коржики поїли. Взимку із загоном отамана Хмари пішов на захід і став свідком примітного бою між Капітанівкою та Оситняжкою, але пізніше ні словом ні півсловом не згадав про загибель тоді червоного командира високого рангу Олександра Пархоменка та про захоплення великого скарбу, награбованого будьоннівцями. Схильний до гіперболи, Горліс-Горський як письменник не обминув би такого благодатного епізоду. Ось і є сумнів, чи був він там. Чи, може, якісь інші серйозні причини зумовили мовчанку. Якщо це так – то які?
Узимку 1920-21 роках. на бойовиків Холодного Яру чекісти влаштували серйозне полювання. Повсякденно затіваючи перестрілки, відволікали увагу від таємної операції. З Києва була викликана спеціально тренована, оснащена і укомплектована група матросів, яка, ретельно законспірувавшись у малодоступних лісових нетрях, ведучи методичну розвідку, готувала блискавичний нищівний удар. Холодний Яр відповів створенням власного «спецназу», який виявився удатнішим і професійнішим. Небезпеку ліквідували. Горліс-Горський у цьому брав найактивнішу участь.
На початку 1921 року між інтернованого в Польщі воїнства УНР зріє задум нового визвольного походу в Україну. Навесні, після лютневої зустрічі генералів Тютюнника і Гулого-Гуленка, їхнього спільного звернення до Петлюри і, як результату, переговорів останнього з поляками у березні, плани почали набирати реальних обрисів. Паралельно зі створенням партизансько-повстанського штабу та формуванням ударних одиниць відновлювалася розвідувальна мережа. Тут згадали і про Городянина-Лісовського. Приблизно у квітні його викликали у штаб, щоб тут, у Львові, ознайомитися із ситуацією, що склалася, дати відповідні завдання та інструкції. Зустріч із Тютюнником визначила нове амплуа молодого, але бувалого.
Якраз у цей період до рук Подільської ГубЧК потрапляє український розвідник із підпільним ім'ям «Мамонтов». Повстанський штаб залишається без своїх очей та вух у цьому важливому районі. Городянин-Лісовський склав повноцінну заміну проваленому агенту. Якщо накласти одна на одну схеми розташування червоних військ і руху повстанців під час Листопадового рейду, то видно, як точно повстанці обминають небезпеку, прямуючи на Київ. Отже, розвідка, до якої приклався і наш герой, спрацювала блискуче. Увесь 1921 рік Юрій Городянин-Лісовський, котрий взяв замість псевдо Горлиця та Залізняк нове – Горський, заповнив активними розвідувальними операціями та творенням резидентури на Поділлі (уже в 1922 році).
Геніально задуманий, але бездарно проведений Листопадовий рейд важким обухом ударив по українських надіях. У Горського також мало не опустилися руки, однак нового поштовху активізації агентурної мережі надав наш земляк Гулий-Гуленко, провівши у травні 1922 року ряд інспекторсько-організаційних нелегальних поїздок по Україні.
Близько трьох з половиною років (квітень 1921 — серпень 1924) Горліс-Горський займався агентурною діяльністю в Україні. І саме в цей час куратором губернського ЧК по Єлисаветграду числився В.Горожанін. Чи не тоді Городянин-Лісовський проник у святая святих більшовиків, перетворившись у Горожаніна-Горського?
Але відразу відкинемо спокусу до неймовірності закрутити сюжет. Валерій Михайлович Горожанін (Кудельський) був зовсім іншою людиною, але шляхи його і нашого Городянина, безсумнівно, перетиналися після арешту останнього у квітні 1923 року. Про чекіста скажемо, що в 1927 році його нагороджено орденом Червоного Прапора. В 1929 він був закулісним режисером судового процесу над СВУ. В 1937 році Сталін визнав його подальше існування недоцільним. Так принаймні твердить Сергій Білокінь у роботі «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР».
Але до тридцять сьомого ще далеко, і член колегії губернського ЧК (Єлисавет входив тоді до Миколаївської губернії) звертає увагу на одного арештанта, якого вже вісім місяців возять по більш-менш значних містах України, шукаючи сліди його діяльності. Не обминули, певна річ, і Єлисаветград, де його уже тримали при першому арешті, і наївно було б думати, що тоді на нього не завели досьє з описом усіх «опізнавальних знаків». Чи не там, у Єлисаветграді, його й звільнили 16 грудня 1923 року за недоведеною виною? Пізніше Горліс писав, що, виконуючи волю українського під-пілля, згодився працювати в агентурному апараті ГПУ, чим і займався до серпня 1924 року. Тобто до третього арешту. У життєпису розвідника цей період недостатньо з'ясований. Втрачений у воєнній веремії рукопис «Між живими трупами» значно звузив би «білі плями». Важливо знати: безпосередні керівники військової розвідки УНР генерали Гулий-Гуленко і Тютюнник у уже арештовані. Хто тоді опікувався резидентурою і дав добро на проникнення у вороже кубло? Відомо, що почала набирати сили Українська військова організація (УВО), яка згодом переоформилася в ОУН. А там не останню скрипку вели, як розвідники, вихідці із села Глодоси брати Недайкаші та Фотій Мелешко.
Низка прикрих провалів у повстанському русі та його згортання призвели до пошуку причин цього та винуватців. Ось на такі закиди і не зміг незаперечно відповісти Юрій Городянин, що, очевидно, й стало сумною крапкою у його житті 1946 року, коли його знайшли мертвим.
Повертаючись до третього арешту, скажемо, що Горліс-Горського чекав п'ятнадцятирічний термін ув'язнення у радянській тюрмі, аж поки він його не скоротив до восьми років, імітувавши психічне захворювання і втікши з лікарні. Втеча ця також викликала підозру за кордоном. Хоч хрестоматійний приклад з відомим експропріатором Камо Тер-Петросяном, коли він силою волі затамував біль від тортур, увійшов у підручники чи не всіх розвідок світу і між ними української на вигнанні та радянської. Отже, повернувшись на круги свої в 1932 році, Горлісу довелося багато чого по¬яснювати.
Така ось історія небуденного розвідника, популярного письменника, українського патріота. Історія, яка ще багато в чому недописана.
Нагадаємо епізод з роману «Холодний яр», де описано загибель отамана Чорного Ворона–Скляра. Горліс-Горський згадав, як хтось невідомий на могилу тільки-но забитого поклав тайкома скромний букетик осінніх квітів. Автор припускає, що те зробила кохана жінка нещасливця.
І ось уже в наш час до редакції завітав похилого віку чоловік. Представився: Голинський, лікар. На початку минулої війни він, п’ятирічний хлопчак, був свідком події, що закарбувалася в його пам’яті. Тоді до їхнього села Розумівки приїхав легковик і кілька вантажівок з людьми на чолі з красивою жінкою. Мешканців запросили до так званого лісу Раєвського, де на безіменній могилі встановлено великого дубового хреста і справлено поминки за убієнного Миколу. Коли малий розпитав бабусю, то почув, що так пошановано Чорного Ворона, котрий там загинув. Чи не приїздив туди і Юрій Горліс-Горський? Адже відомо, що на початку сорокових він відвідав місця своєї юності. Може побував і в Кіровограді, з яким також тоді спізнався?
Після війни хрест то зникав, то знову поставав на тому ж місці. Хто прикладався до того – мешканці не прагнули дізнатися. Такий був час.

Леонід БАГАЦЬКИЙ
Категорія: Мої статті | Додав: graf (23.10.2011)
Переглядів: 113 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Copyright MyCorp © 2017
Пошук
Друзі сайту
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz