Відвідуючи тепер Городище, гості не побачать звичного міста на звичному місці. Зруйнований, наприклад, цукровий завод. Інфраструктура біля нього також виявилася не жильцем на цьому світі. Пропав і пишний колись парк, що обрамлював виробничі площі.

Малося колись у парку біля цукрозаводу кілька алей, лавочок для відпочинку, літня сцена з місцями для глядачів, пам’ятник Шевченкові; що повторював перший канівський пам’ятник. Річ у тім, що обидва погруддя відливалися на Городищенському цукрозаводі за авторською моделлю скульптора Каленика Терещенка, але в різний час. Канівський пам’ятник постав на Тарасовій горі у 1923 році замість великого залізного попередника-хреста і протримався там до 1939 року. А городищенський з’явився під час німецької окупації. Фашисти тоді демонтували пам’ятник Марксу з Енгельсом й дивилися крізь пальці на потуги місцевих ентузіастів, котрі, знайшовши дерев’яну модель, відлили бюст великого українського поета та й установили його в заводському парку.

Цей Терещенко походив з роду Терещенків, з якого Грицько Шевченко взяв собі за другу дружину Оксану Бойко, у першому заміжжі Терещенко. Це й була мачуха, котру так нелюбо згадував Тарас. Її та зведеного брата Степана, нащадок, якого Каленик став відомим скульптором і все своє життя спокутував провину прапрабаби перед Кобзарем.

Вікіпедія пише про цю людину: Каленик Терещенко (1879-1969 – український скульптор, родом з села Попівка на Черкащині, учився в Петербурзькому училищі технічного малювання і в майстерні Беклемішева (1908-1914).

Твори: погруддя Т.Шевченка на могилі в Каневі (1923, тепер у Канівському музеї), пам'ятники Шевченкові в місті Шполі (1924), селах Моринцях (1927) і Кирилівці (1930).

Усього Каленикова Шевченкіана включає тридцять скульптурних робіт.

Сумна доля судилася цьому митцеві. Йому увесь час «шили» націоналізм, важко прилаштовував створені зразки. Доживав у притулку для старих і одиноких людей; клав людям печі, а коли осліп, плів з лози кошики. Помер 1969 року дев’яностолітнім.

Ось і зараз вам не вдасться виявити в занедбаному городищенському паркові Шевченка. Невелике дослідження приведе до районної лікарні, куди перенесено багатостраждальний пам’ятник.

Переповімо одісею пам'ятника Шевченкові в Шполі, оскільки вона краєм зачепила Кіровоградщину.

До 110-річчя з дня народження Тараса Шевченка у мешканців Шполи визріла ідея спорудити в себе пам’ятник поету. Ініціативний гурток, до складу якого увійшли голова кредитового товариства Іван Шурубалко, директори шкіл №1 та №3 Туровський і Степовий, учителі, селяни, зібрав добровільні кошти – хто скільки дасть. Із Звенигородки запросили Каленя Терещенка, який і приступив до роботи. Відкриття відбулося 10 травня 1926 року. Прибули п’ять родичів Тараса Григоровича, співав хор, усі колективно сфотографувалися. Відкриття переросло у народне свято. Але пізніше, коли українізація згорнулася, за тими фото учасників арештовано із звинуваченням у націоналізмі.

Пам’ятник височів у Шполі до 1964-го року, аж поки комусь із тодішнього районного керівництва не заманулося поставити на тому місці щось інше. Коли чутка про те пішла між люди, то громада занепокоїлася. Аби позбавитися ускладнень влада провела операцію глупої ночі та сховала монумент на глухих задвірках.

Головний інженер шляхово-експлуатаційної дільниці №722 у Новомиргороді Степан Кожум’яка дізнався про такий самосуд і запропонував перевезти пам’ятник (спомник – називав Степан Демидович) до Новомиргорода. Голова райвиконкому Григорій Гуліда, голова міськвиконкому Василь Стороженко інші районні чини підтримали ініціативу і знайшли 100 карбованців, щоб викупити скульптуру у шполян.

Аж тут раптом чомусь  закомизився перший секретар райкому партії Захар Присяжний:

– Поки я в Новомиргороді, Шевченко тут не стоятиме.

І ніякі комісії з Кіровограда, Канівського музею, з Києва, куди зверталися шанувальники національного поета, не схитнули «першого» з його позиції. Степан Кожум’яка хотів після того встановити монумент на власному подвір’ї, але йому, колишньому довголітньому мешканцю сталінських гулагів, не радили дратувати можновладців.

Зрештою, спомник забрали музейні працівники з Канева і де він тепер – невідомо.

Усі злигодні, що впали на голови Шевченків, Бойків, Терещенків ,записав з розповідей родичів один з перших біографів Кобзаря Олександр Кониський.

За ними недобре зробив дід Тараса по матері Яким Бойко, коли зайняв хату й землю сусіда Колесника (по вуличному – Копій) та поселив там дочку Катерину із зятем Грицьком. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли той чумакував, помічник управителя у Моринцях погнав його жінку на останньому місяці вагітності на жнива. Там вона й померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Напився він з горя і добряче побив нелюда-управителя та й загримів після пригоди в москалі.

Почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той чоловік десь на чужині. Думав так і дід Яким, селячи молодих в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівчину, свиней та овець, мали волів з возом, і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним.

Та недовго було те раювання. Тарас народився у1814, а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулася до Росії армія. А з нею і Колесник. Втікши, прийшов додому, а там живуть ненависні сусіди. Прокляв чоловік зайд та й подався неборака в гайдамаки. Назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, осів з ними десь у лісі. З того кубла Копій набігав на людей та грабував з ножем за халявою. Нападав він і на Шевченків, за те, що взяли його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Грицько відчепить квартирку і питає: «Хто і чого треба?» – а той відповідає: «Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки», – і додавав: «Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!».

Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того Копія. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака...

Так було чи не так, але народна мораль раз назавжди визнала, що чужим добром рад не будеш.

Леонід Багацький