У відгуках на одну з своїх статей прочитав: «Не ставити пам’ятників нікому – ні Кутузову, ні Винниченкові…» Дивна думка. Автору здавалося, що від цього люди нібито перестануть сваритися та заживуть мирно. Та коли дивлячись телевізор вони побачать монументи в інших містах – їм теж і знову засвербить. Що робити тоді?

По ходу думок замислився про те, кому і що монументально побудували в Кіровограді. порозмислив, здивувався і трохи жахнувся. Крім Леніна і Кірова з більшовиками Кіровограду не поталанило. Не було їх ніколи в нашому місті, але любов до них на прищеплювали. А далі ціла низка узагальнених героїв: робітники-фронтовики заводу «Червона зірка», узагальнена комсомолка, з якої до речі мастаки вже знімали чоботи. Крім цього знімали чоботи і з узагальнених воїнів-афганців. Потім крім невідомих воїнів в місті є дві матері у жалю - чорнобильська і фронтова та погруддя присвячене міліціонерам і чекістам і ще пам’ятник знову двом узагальненим комсомольцям.

А що з персоналіями? Є два місцевих погруддя Карпенку-Карому та Кропивницькому, а всі інші як Ленін з Кіровим… Павлик Морозов, Олександр Пушкін, що відмічав відрядження на місцевому постоялому дворі та пам’ятник англійцям братам Ельворті, заснувавши у місті завод по виробництву сівалок. Серед вшанованих українців ще двоє з нелегкою» монументальною долею», бо пам’ятники їм з’являлися, загадково зникали, а потім кому загадково тихцем, а кому урочисто поверталися. Це мова йде про наших Тараса та Богдана, що бували в наших краях та навіть родичів залишили.

А ще до ювілею зведення російської фортеці проти місцевих козаків-запорожців місту подарували стовп з ангелом-хранителем, яких раніше ми зустрічами лише на місцевих цвинтарях, де все тихо.

Отака неукраїнська монументалістика навкруги. Ні,не народжувалися ніби тут і не ходили по цій землі Винниченко, Маланюк, Шимановський, Нейгауз, Микитенко, Тамм, Олеша, Яновський, Дем’ян Бєдний, Кибальчич, Степняк-Кравчинський та десятки інших письменників, композиторів, живописців, вчених та інших відомих по всіх світах людей, яких перелічувати можна довгенько. Багато з названих не були етнічними українцями, та немає в тому нікому великої біди.

Гетьмана Мазепу, Петра Калнишевського, Івана Сірка, що ходили цією землею і навіть бували у фортеці, сором'язливо замовчують, а завойовника Кутузова згадали, потім згадають і вже почали менших генеральчиків. Що за люди ми такі ? Пришли люди, забрали землю, зробили вільних кріпаками, почали тогрувати людьми, як бидлом, а ми їх вдячно згадуємо. Невже чисто по-козацьки: «Дякуємо, вам вороженьки за «науку»!» Невже вчорашнє рабство, це приємний спомин? А сьогодні за «європейськими стандартами» згадувати погане не годиться? Хтось, на його думку, слушно натякає: «Кто старое помянет, тому глаз – вон!» Але чому б не згадати другу частину тієї ж російської приказки – « А кто забудет – оба!»

Сваритися і дійсно погано, і цього мало хто бажає до тієї пори, поки не залазять у душу з метою не вперше нагадити.

Пам'ять нам нівечили раніше, але здавалося, що цьому настав кінець… Та не так сталося, як гадалося. Здається росіяни готують нашу землю, а для цього знову обробляють наші мізки, для нового свого нашестя, яке мабуть не за горами. У нас вони будуть ховатися від своїх східних сусідів китайців, що в один з чорних днів для росіян дійдуть до Уралу та підуть далі. Двісті мільйонів безробітних у тій країні сьогодні, це набагато більше ніж населення в Росії.

Та повертаючись до історичної пам’яті, дивуєшся що комусь вона дуже муляє, коли вона по суті є українською. А якою вона повинна бути у українця? Невже папуаською чи на замовлення російською ? Народ живий до тих пір поки жива його пам'ять в мові, культурі та в осмислені власної історії, у відчутті власної землі, що дала життя всьому вище переліченому. На рідну землю тягне з мандрів, на ній завжди захоплююче добре і спокійно живеться, але на жаль, лише до тих пір доки на прийде чужинець господарювати, навчати «історії та життю». А чого цього вони не діють у себе вдома? Питання не лише риторичне, але і практичне. Відчуття скромності, поважності з стриманістю прикрашає всіх людей, представників різних націй. Дай Боже, щоб і у всіх росіян були такі риси та переважували все протилежне і дике.

Нам закидають іноді на нашу «неправильну» та «злу» пам’ять… Пам’ять, як пісня, і з неї нічого не зітреш. Пам’ятаю своє дитинство в центральній Україні. В селі розмовляєш рідною мовою, а заїхавши за три-чотири десятки кілометрів у місто, і на тебе вже вирячають очі, як на релікт, і всі базікають «по-городському». Так і йшла «переналадка» з мови на мову, і ставали ми українці людьми подвійно, бо вчили і знали дві мови. Але робити це часом було незручно. В місті не було майже українських шкіл, а простіше – не всім вистачало «рідного щастя». Йшли в російські школи, де рідну мову вчити доводилось якось напівсерйозно, де дехто з товаришів «по-городському» її зневажав, не вчись, самоусувався та звільнявся від тої науки під різні довідки. Життя за довідками – просто якась химера, яку нам разом з мовою сусідів привезли для нашого повсякденного буття. Наші почуття нам притупляли чужим, видаючи його ніби за краще та «більше і корисніше». А робили б це з росіянами ? Цікаво, щоб з того вийшло? Думаю, що теж нічого путнього… Але путнього вимагають від нас. Великої поваги до всього «великого і російського», хоча за повагу до справді великого не треба нікого агітувати. Велике саме себе покаже.

Повертаючись до пам’ятників, недавно зробив ще одне дивне відкриття. Недалеко від Кіровограда, селищний голова Олександрівки (цілого райцентру), за державний кошт вирішив «поновити історичну пам'ять та замість зламаного часом монумента Леніну придбати такий самісінький, але знятий з постаменту у Чернігові. Про це з погордою написали до обласної газети. Хороша в чоловіка пам'ять та апетит до не своїх грошей. Рік тому під патронатом «екс-коаліції» з державними грішми можна робити і таке, і який там благоустрій чи дороги, коли без Леніна чоловікові при посаді та в гарному кабінеті «дихати важко»? Людина теж має пам'ять, але між іншим, їй обтяженою посадою на думку та пам'ять інших, хто поруч, якось м’яко кажучи начхати. Ну й народ у нас… Сумуємо по ковбасних часах, забуваємо голодомори, обираємо часом нібито безголових голів. Хіба їм до пам’яті про щось власне, коли їм «хвігура вождя» світ Божий затуляє. Одна понівечена пам'ять плодить другу, третю… І стає їх разом чималий гурт «перекособочених», забудькуватих і до болю вражених іржею незбагненого безпам’ятства ніяких людей, які забули про рід власний і про землю рідну, хоча поглядом в неї втуплені. Для них це лише грунт, що їх носить і терпить, і не більше, а про небо над головою і казати годі…