Аж ніяк не чекав одержати відгук (та ще який!) на свою публікацію в «Кіровоградський правді» «Привиди забутого музею» директора цієї установи Тетяни Ткаченко. Бо добре знаю, що значна частина середньої чиновницької раті, особливо гуманітарної сфери, газет не читає, хіба що ті, які видаються чужою мовою. Тим більше, не чекав такого детального аналізу, причому не загального, а окремо взятих уривків.

Авторка войовничо стала на захист представників колишньої метрополії, яку, на думку п.Тетяни (на величезний жаль – не її одної) з усіх сил стараються сприяти розвитку української культури взагалі і нашої області зокрема. Як можна, обурюється п.Ткаченко, називати «відомого і шанованого в світі народного художника, дійсного члена Академії мистецтв іншої держави бонзою». Це, з погляду директора музею, образливо. А вживати стосовно нехай і невідомого і не шанованого в світі заслуженого журналіста України терміни «хамський тон», «вульгарно», «нахабно» - вияв архіаристократичного виховання? Та я не ображаюся, завжди у таких випадках кажу: хто на що вчився. І – де…

Ось ви, пані Тетяно, пишете: «За логікою Юрія Матівоса, нам не потрібно віддавати належне вихідцям з України, котрі волею долі опинилися в інших краях». Це мене справді ображає. А ще більше ваші сміливі судження про те,  начебто я пропоную забути митців, що творили чи творять сьогодні в діаспорі. (Раджу, п.Тетяно, бути обачнішою у використанні іншомовних слів типу «діаспора», бо поміняти добровільно місце проживання у межах однієї колишньої імперії, та ще провінцію на столицю – не значить бути вигнанцем). Та я не про це. Почитайте, якщо знайдете час, мої краєзнавчі розвідки, починаючи з 1972 року, у яких йдеться про вихідців з нашого краю або тих, хто тут жив, чи книжки «Місто на сивому Інгулі», «Вулицями рідного міста» та інші (вам допоможуть фонди обласної наукової бібліотеки ім.Д.Чижевського або ж державного педагогічного університету ім.В.Винниченка). Там ви знайдете матеріали про одного з фундаторів російської оперної школи уродженця Єлисаветграда Йосипа Петрова, лауреата Нобелівської премії фізика Ігоря Тамма, видатного математика професора Миколу Чеботарьова, винахідника реактивної зброї Георгія Лангемака – усіх не злічити. Я пропонував увічнити пам’ять цих людей у назвах вулиць чи меморіальних дошках. З дошками трохи вийшло, вулиці міста й досі перебувають під контролем пострадянських чиновників, особливо архітекторів. Між іншим, названі мною видатні люди – вихідці з нашого краю, волею долі закинуті на чужину і уславили її. Може, підкажете уродженців сусідніх країн, які старалися щось зробити для нашого міста. Крім генералів загарбницьких армій, звичайно. Я, певне, єдиний в області, хто на сторінках «Кіровоградської правди» розповідав про художника Василя Федорченка (це прізвище вам, мабуть, незнайоме). Виходець із Глодос Новоукраїнського району, студент Московського, пізніше Харківського художніх інститутів, виключений з останнього «як колишній член петлюрівських банд», тобто вояк Армії УНР. Його доля справді закинула в діаспору, інакше він би сконав у архіпелазі Гулаг. Таких художників Україна, на жаль, досі не вшановує, а московські «благодійники» матеріали про них нам не привезуть. Скільки разів я писав у пресі, книжках, розповідав по радіо, телебаченню про одного з найвидатніших художників нашого часу Григорія Синицю. Сирота, вихованець одного з дитячих притулків нашого міста, випускник Зінов’ївського художньо-промислового училища 1933 року, сягнув у мистецтві вершин, підкорити які вдається далеко не всім. Він винайшов незнану до нього монументальну техніку – флоромозаїку, з допомогою якої творив живописні й мозаїчні композиції, подібних яким, за твердженням мистецтвознавців, у світі немає

Якщо керівництво Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» вважає за честь експонувати самобутні твори митця у вигляді галереї, то можете уявити – яка б це була честь для Кіровограда. Я мав щастя бачити галерею Синиці у «політехніці» і змарнував час, оглядаючи Оссовського у вашому музеї. Враження: це коли, приміром, перейти із яскравої музейної кімнати у темний підвал. Скільки разів я звертався через ЗМІ придбати хоч кілька полотен геніального митця, а також присвоїти ім’я Г.Синиці музею, який ви очолюєте… Кому, як не вам, проявити ініціативу? Чи не з того боку вітер дує? (До речі, нашу Олександрію прикрашає незвичайної краси мозаїчний стінопис, виконаний Синицею: художник деякий час жив і працював у містах гірників – Олександрії і Кривому Розі. Не з доброї волі митець-«бойчукіст» залишав столицю і переховувався у глушині, подалі від «зіркого ока» органів. Практично все життя Григорій Іванович ходив у нелегалах).

А ось у захвалюваного вами Олександра Осмьоркіна доля абсолютно протилежна – він з провінції подався до столиць – «на ловлю счастья и чинов». І, наскільки я володію даними, не раз дозволяв собі далеко не коректні випади про місто, у якому він народився. Власне, яке місце у творчості Осмьоркіна посідає Єлисаветград-Кіровоград? Чи існують художні полотна, написані на тему Приінгулля, міста свого дитинства? Натомість всю силу свого художнього обдарування він вклав у створення пейзажів Москви, Ленінграда (Петербурга), підмосковного Загорська. Точно не можу сказати – чи увічнила художника Росія, де він жив і творив. У всякому разі у довідниках Москви, Петербурга топоніміка з прізвищем Осмьоркіна не значиться. Натомість сповна віддано йому шану в Кіровограді: тут його ім’ям названо вулицю, міський художньо-меморіальний музей, дитячу художню школу, обласну мистецьку премію. До речі, музей Осмьоркіна розташований у будинку, який належав і збудований його дядьком художником-архітектором Яковом Панченком – без перебільшення видатним митцем, архітектурні шедеври якого і тепер прикрашають кілька міст і сі області. Пам’ять митця ніде не увічнена, навіть будинок відібрано і передано квартиранту-племіннику.

У зв’язку із сказаним, давайте трохи порозмірковуємо про тему увічнення у Кіровограді особистостей взагалі, без поділу на місце народження, національність, титули і звання. Як ви гадаєте – з чиєї подачі у місті на найвищому рівні розглядається питання про визначення «великих», серед яких бачимо, наприклад, командуючого військовим корпусом Остен-Сакена, бо за його наказом у Єлисаветграді проклали… бруківку і спорудили міст через Інгул?! До речі, за кошти місцевих купців. У той же час на тому ж рівні знати не хочуть про зв’язки з нашим краєм легендарного отамана Петра Калнишевського, захоплюючі розповіді про якого мені доводилося чути на екскурсіях у Петербурзі, Петрозаводську, Вологді, у містах Північного Кавказу та Кубані. Чи відомо вам, що у обласному центрі прізвищами видатних людей, якими пишається вся Україна, зокрема Петра Дорошенка, Семена Палія, Михайла Грушевського, Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського названо вулиці, яких ще не існує або ж на них усього кілька будинків. У Кіровограді, де на увесь світ кричать про корифеїв українського театру, немає вулиці Миколи Садовського. Єдиною згадкою про великого актора і режисера була меморіальна дошка на будинку Громадських зібрань (тепер Ощадбанку) на вулиці Леніна, де, власне, театр і зародився. Та й ту розбили, і саму вулицю, на якій, колись діяло п’ять театрів, всупереч думці громадськості сесія міськради перейменувала на Двірцеву. Хочеться вірити, що здоровий глузд все ж переможе і вулицю назвуть Театральною, а прилеглі до неї одержуть найменування корифеїв театру. То чию ж логіку важко зрозуміти, пані директорко?

Того не усвідомлюючи, ви доповнюєте… мене. Ви начисто відкидаєте визначення картин П.Оссовського як копій і називаєте їх «авторським повторенням». При цьому цитуєте… Оссовського, а він намагається переконати, що «повтор навіть краще оригіналу». Звичайно, так можна вважати, якщо у разі потреби художник перефарбує сіре небо на блакитне або навпаки – залежно від того, на якому меридіані відкривається його виставка ви радите зазирнути в Інтернет та поцікавитися вартістю творів Оссовського на аукціонах. Не треба й зазирати, варто знати: справжній цінитель мистецтва на аукціоні повтор, тобто копію, не купить, якщо вона навіть авторська. Особливо якщо вона виконана на пресованій з опилок дошці. А в казочки про кілька мільйонів гривень, якими невідомо хто оцінив «дарунок» московського земляка, уже ніхто не вірить.

Тепер стосовно вашої тріумфальної статистики, яку ви справно надаєте області і громадськості. Не утримаюсь, щоб не процитувати вас вкотре: «з часу відкриття картинної галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна» відвідувачів музею (різного віку) збільшилося майже в п’ять разів, а сума зароблених музеєм коштів зросла (за цей же період) більш, ніж у вісім разів. На сьогоднішній день обласний художній музей заробляє трохи більше, ніж усі музеї області разом взяті».

Пані Тетяно, не раджу обманювати саму себе – це дуже шкодить здоров’ю. хвала вам, що віднайшли надійний спосіб заробляти гроші з допомогою платних послуг. Але яке відношення до цього має галерея? Ви краще мене знаєте – ніякого. Вона ж розташована на іншому поверсі. То чи варто псувати стосунки зі своїми колегами, виставляючи їх трохи не неробами. Краще поділіться з ними досвідом заробляння грошей.

***

Ви, п.Тетяно, взяли на себе відповідальність звинуватити мене у нахабстві і нісенітницях стосовно оцінки діяльності В.Петракова. Ціню вашу сміливість. Та скажу відверто – я проти особи цього чоловіка нічого не маю, кілька разів робив спроби з ним від душі поговорити. Не склалося, і не з моєї вини. Вам раджу – облиште високу патетику, навчаючи мене «пишатися та бути гордим з того, що для України в цілому і для Кіровоградщини зокрема робить Віктор Васильович». Я особисто знайомий і цим пишаюся, з краєзнавцем, нашим земляком Анатолієм Пивоваром. Він працює не при президенті сусідньої держави, а в апараті Верховної Ради України. Як справжній патріот рідної землі, на якій він народився і живе, Анатолій Васильович, використовуючи свої можливості, у вільний від роботи час розшукував у архівах Києва, Москви, Петербурга рідкісні документи з історії України, усвідомлюючи, що комусь іншому їх виявити буде неможливо. За свій рахунок він видав два унікальні збірники і передав їх у бібліотеки області та окремим краєзнавцям. Для таких, як я, книжки А.Пивовара – невичерпна криниця першоджерел. Зібраний з допомогою сумнівних фактів і з багатьма вигадками «Маленький Париж» В.Петракова, до того ж надзвичайно дорогий, для своєї книгозбірні я придбати не забажав і правильно зробив.

Моє єство бунтує, коли я бачу зверхнє ставлення до себе, принижується моя національна гідність і гідність моєї країни. А хіба, надмірно возвеличуючи чиєсь і не помічаючи своє, близьке і рідне, ми не відчуваємо провини перед минулим, а ще більше майбутнім? Про що розповість наступним поколінням Маловисківського району пам’ятний знак, встановлений на честь російського генерала Самсонова? А з чиєї «подачі» і за чиїх зусиль його встановлено? Хто роздмухує згасле попелище давно забутої усипальні іншого російського воєначальника у Розумівці Олександрівського району? Звичайно ж, не Ю.Матівос. З чиєї ініціативи і на чиї кошти у різний час було відкрито пам’ятний знак Івану Сірку в Торговиці Новоархангельського, козаку Головку у Головків ці Олександрійського районів, зовсім недавно полковнику часів Визвольної війни 1648-1657 років Максиму Кривоносу? Думаю – не В.Петрикова та його прихильників.

Мене гнітить і обурює те, що двадцяти років незалежності багатьом, в основному чиновникам, не вистачило, щоб розігнути шию і хребет та навчитися поважати себе і свою державу, допомогти народу стати нацією, а не історичною спільністю людей. Не можу я пишатися і бути гордим з того, що історію моєї батьківщини знову хочуть писати «в стенах древнего Кремля», а вулицями нашого міста, якими ходили полум’яні патріоти, гордість нації – корифеї українського театру, розгулює сьогодні розпусниця-імператриця держави, яка гнітила наших предків три століття. Чи можна навіть уявити собі, щоб хтось із оточення президента Росії приїздив до нас і ратував за увічнення пам’яті, скажімо, Мазепи, Петлюри, Винниченка? 300-ліття Полтавської катастрофи, яке фактично провела Москва на території сусідньої суверенної держави, добряче промило мізки багатьом українцям. Та чиновництво висновків не зробило. На черзі 200-річчя Вітчизняної війни 1812 року. Москва підготовку до свого ювілею вже розпочала у нашій області. Готуйтеся відкривати виставку у художньому музеї, п.Тетяно. хочете ви того чи ні. Вас і питати ніхто не буде…

Юрій Матівос,

заслужений журналіст України