Козак Мамай — чи не найсильніший образ героїчної минувшини українців. У романтичне ХІХ століття заможніші прикрашали його портретами хати. На початку 1920–х під псевдонімом «Мамай» жах на ворогів наводив один із ватажків антирадянського повстанського руху на Черкащині та Єлисаветградщині. Утім був ще один «Мамай». У 1944 році так називали командира одного з куренів УПА–Південь Івана Сала. Навесні його підрозділ вирушив із Волині у бік урочища Холодний Яр із наміром підняти повстання проти радянської влади. Документи, нещодавно віднайдені у Галузевому державному архіві СБУ, дозволили відтворити деякі деталі цього рейду.
На прикладі «Холодного Яру»
Повстанців в УПА виховували, зокрема, на описах боротьби селян Центральної і Східної України у 1920—30–ті роки проти більшовиків. До переліку літератури, рекомендованої для читання воякам Української Повстанської армії, політичні працівники («виховники») включили «Холодний Яр» Юрія Горліса–Горського. Можна сказати, що УПА розглядала себе спадкоємицею задумів, за які боролися отамани–холодноярці. Псевдоніми, криївки, методи підпільної роботи — все це лише дещиця із запозиченого у співвітчизників із Центральної України.
У 1944 році підрозділи УПА–Північ переназвали на зразок поселень Центральної, Північної і Східної України. Так з’явилися загони «Полтавський», «Сумський», «Чернігівський», «Батуринський», «Корсунський». Зміни сталися і в структурі УПА–Південь. Її розділено на два великі військові з’єднання: «Донбас» і «Холодний Яр» — його очолював Іван Свистун (Ясен). Йому підлягав курінь Івана Сала (Мамая) — повстанського ватажка родом із Полтавщини.
В архіві СБУ зберігся протокол допиту начальника штабу з’єднання «Холодний Яр» УПА–Південь Євгена Басюка, від 29 вересня 1944 р. На запитання: «Чому ваше з’єднання було назване «Холодний Яр»?», він відповів: «Назву «Холодний Яр» надали не випадково. Як відомо, район Холодного Яру в період 1920 — 1922 рр. був базою петлюрівських загонів у їхній боротьбі з радянською владою за самостійну Україну. Щоб надихнути людей на боротьбу і зберегти зв’язок з тією боротьбою, яка велася у 1920—1922 рр., з’єднання назвали «Холодний Яр».
Шлях на Київ
Керівництво УПА вирішило скерувати три курені холодноярців у північно–східному напрямку в квітні, незадовго до початку вирішального бою з військами НКВС, що ввійшов у історію як Гурбівський.
«Уже за тиждень до Гурбівського бою з відомостей про ворога відомо було, що більшовики готуються до більшої акції проти УПА. У зв’язку з цим командування УПА вирішило кинути відділи на східноукраїнські землі, північну Кам’янець–Подільщину (славутсько–шепетівські ліси), Вінниччину, південну Київщину і Холодноярщину», — писав у звіті про бій у травні 1944–го невідомий повстанець. Підрозділи мусили добиратися до урочища Холодний Яр трьома різними шляхами. Шлях куреня Мамая пролягав через Кам’янець–Подільську (зараз — Хмельницька) та Житомирську області. Підрозділ Панька мав іти через Київщину, а курінь Котика–Докса — територією Вінницької області. Мамаївці мали прибути до місця призначення першими.
«Для нас сьогодні відступати нема куди, за нами велика прірва, і коли крок зробимо назад, то загинемо... Об’єднані ідеєю безпощадної боротьби з лютим ворогом та зціплені кров’ю найкращих синів України в сталевих лавах УПА, ідіть вперід назустріч сонцю, до нашого золотоверхого Києва — на здобуття Української Самостійної Соборної Держави», — таким був наказ номер один командира з’єднання «Холодний Яр» УПА–Південь від 8 травня 1944–го.
«Перед з’єднанням УПА «Холодний Яр» було поставлене завдання передислокуватися на Київщину, розійтися, зв’язатися з місцевою підпільною мережею ОУН, разом вести агітаційно–пропагандистську роботу, готувати збройне повстання і чекати наказу. Тим часом командир з’єднання генерал–хорунжий Ясен мав організувати Київську генеральну округу УПА», — йдеться у протоколі допиту Євгена Басюка.
Танки проти партизанів
На початку травня, під час пошуку німецьких диверсантів у Шепетівському районі Кам’янець–Подільської області, співробітники радянської контррозвідки затримали жителя села Червоний Цвіт Василя Нероду. Чоловік зізнався, що на висілку надибав на відділ УПА і вказав йому напрямок до Конотопа. Жителі Городнявки це підтвердили, тому керівник опергрупи смершівців Білозуб розпочав підготовку «антитерористичної» операції. Підготовчий етап затягнувся. По–перше, були проблеми з дисципліною в гарнізоні райцентру. По–друге, перевезти загони «чекістів» від місця дислокації виявилося складним завданням: вони розміщувалися за декілька десятків кілометрів від Шепетівки.
Час сплинув, тому облава, здійснена–таки згодом, нічого не дала. Неушкоджені бандерівці подалися далі на схід. Смершівці ще не знали, що на Хмельниччину зайшов курінь Івана Сала (Мамая) у складі сотень Гутича, Великана та Яструба. Підрозділ прибув із Тернопілля, де поповнився новобранцями 1925—1927 років народження. Подальші події змусили відслідковувати рейд куреня ледве не щодня.
У ніч на 12 травня неподалік села Стригани Славутського району сталася резонансна сутичка між радянським партизанським з’єднанням ім. Михайлова і групою мамаївців. Оскільки курінь УПА був озброєний «до зубів» — ручними кулеметами, автоматами і гвинтівками, опоненти звернулися по допомогу до СМЕРШу. Поповнення швидко підвезли на автомобілях, і воно допомогло переламати результат бою. Партизанам вдалося відрізати сотню Гутича від сил Великана. Загинуло 83 бандерівці (за іншими даними — 102 чи 127), 20 потрапило у полон, декілька втекли до лісу. Полонених відвезли до штабу з’єднання Одухи на допит. Втрати радянських учасників бою, якщо вірити спецповідомленню начальника відділу контррозвідки Радька, становили всього чотири особи.
Через три доби неподалік села Кам’янка, що у тому ж районі, понад сотня бандерівців напала на червоноармійців — на 11–у батарею 4–го дивізіону 251–ї окремої артбригади. Відтак «військовослужбовці біля батареї усі розбіглися». Втім, завдяки танкам та артилерії прихильники радянської влади бій виграли. Цікаво, що серед «націоналістів», які потрапили у полон, виявився чоловік, який назвався Ясеном. Вірогідність того, що Свистун–Ясен потрапив до радянського полону, надто мала, адже його бачили на волі наприкінці літа. 25 серпня він сподівався дістатися «транзитом» через Кам’янець–Подільську область на Вінниччину.
На допиті бранець засвідчив, що його підрозділ нараховує до 200 осіб і рухається з районів Рівненської області у «напрямку міста Києва». Про те, що курінь просувався до урочища Холодний Яр для підготовки збройного повстання, вказував ще один затриманий бандерівець — Д.Миколайчук. А пропагандист сотні «Великана» на псевдо «Смерека» стверджував, що там передбачається «агітувати населення за самостійну Україну, а тоді буде революція».
Мамай — це назавжди
Функціонер червоної розвідки Білозуб, допитавши винуватців інциденту під Кам’янкою, зрозумів, із ким має справу. У цьому переконують його донесення. У документах, складених «по гарячих слідах», автор навіть перебільшив чисельний склад куреня Мамая. Він нарахував там не три, а п’ять сотень. Увечері 16 травня, пише Білозуб, жителі Рудні–Новенької (Шепетівський район) повідомили про те, що «банда УПА» пройшла у північно–західному напрямку. Логічно припустити, розмірковував автор, що це були залишки розгромленого куреня Мамая, які вціліли у нещодавніх боях. Наступного дня мамаївців бачили на північ від Славути. Їм удалося відірватися від переслідування внутрішніх військ НКВС. Коли через три дні радянські війська ретельно обстежили лісові масиви на півночі Кам’янець–Подільської області, воїнів УПА там не виявили.
Таким чином, пошарпаний у боях курінь на чолі з Іваном Салом — носієм легендарного псевдоніму «Мамай», — відступив на північний захід і розсіявся по лісах Рівненщини. Але у Кам’янець–Подільській області на вихідців та втікачів як із куреня Мамая, так і зі з’єднання Ясена радянські спецпідрозділи натрапляли ще довго після того. 30—40 осіб мамаївців у вересні 1944 року затримали на межі Хмельниччини і Вінниччини, між Летичівським і Літинським районами відповідно. «Бандити» мали на озброєнні кулемети, автомати, гвинтівки і гранати. Вони були одягнені у форму військовослужбовців Червоної армії з погонами зі знаками розрізнення від молодшого лейтенанта до капітана.
На початку того ж місяця з району міста Дубно (Рівненщина) якісь прибічники Ясена знову вирушили на Холодноярщину. Групами по 40—50 чоловік вони сподівалися прибути в район Холодного Яру і підняти збройне повстання проти радянської влади. Повстанці несли з собою пропагандистську літературу. Радянським спецслужбам не вдалося напасти на слід цього підрозділу. Туди, де його помітили, виїхало 240 осіб. Та пошуки нічого не дали.
Куреню Івана Сала (Мамая) добратися до Холодноярщини не вдалося. Курені з’єднання не змогли синхронно, як планувалося, прибути туди з Рівненщини. Натомість малими групами розосередилися по лісах. Ні Мамай, ні його зверхники — начальник штабу з’єднання «Холодний Яр» Басюк–Чорноморець та командир Свистун–Ясен — свідками Холодноярського повстання так і не стали. Мамай загинув у вересні, Чорноморець тоді ж пішов на співпрацю з радянською владою, ставши «спецбойовиком» МДБ, а Ясен загинув 8 грудня.
