Мрія
–Надія - Ейфорія – Гіподинамія. Таким мені зараз здається
історико-психологічний шлях Народного Руху України, що спочатку мав
приставку «за перебудову», здається для комуністів. Час коли я став
рухівцем від слідкувати важко, бо вважати дату формального прийому за
заявою у 1989 році важко. Для мене, як для багатьох націоналістів
існував інший етап. В ньому була мрія про незалежну Україну,
переконання про необхідність цього мого рідного батька, який до
останнього не розповідав про одну із сторінок своєї юності –
перебування в УПА. Остання новина мене просто сенсаційно вразила, хоча
ані стілечки не здивувала. Тоді я чітко зрозумів
чому батько відхиляв пропозиції про вступ до КПРС і ніколи не одягав
радянських орденів і медалей, не ходив по школам розповідати
учнів про минулу війну, бо їх в його житті було дві. Першою була війна
за незалежну Україну, а друга за виживання в неприродному ворожому його
сутності радянському середовищі. Ще він не розповідав про рідного дядька петлюрівця в Польщі і дуже пізно розповів про своє і моє соціальне і національне походження.
Ще до того, як Рух збурив Україну
остаточно у 1989 році, мені випала нагода у липні 1988 року бути у
Литві і у місті Шяуляй на власні очі побачити у дії «Саюдіс». А на
початку 1989 вже в Україні гучно постав Народний Рух України. В цеху на
заводі радіо виробив, де я працював транслювали збори Народного руху, і
весь цех під час роботи замість пісеньок або вульгарного шансону слухав
правду про життя-буття. Це було несподівано, але
від почутого у робітників майже не було незгоди. Думки в голос мало хто
висловлював, але в очах читалося: «От як би ж…»
А з першого квітня я вже не був на інженерній посаді дільничного майстра, а став муляром на будівництві МЖК, потрапивши
в число кращих на позачергове отримання свого власного житла. Рух
набирав сили, а мені поталанило через знайомих знайти перших рухівців
та написати заяву. Тоді це був сміливий вчинок. Одна справа
підтримувати на словах, а інша свідомо за переконання наражатися на
неприємності. З МЖК я не вилетів, але в його середовищі поклав край
соціалістичному змаганню. Я переконав «старших»,
що треба не слідкувати один за одним, а треба просто вміло і якісно
працювати. Я, можливо, через переконання був внизу того змагального
рейтингу. Щоб не бути демагогом, я викликав на робітничий професійний
герць «лідера». Він охоче прийняв виклик, бо не вважав мене за
достойного суперника. Він не знав, що школа життя «прогнала» мене через студбудзагони та армійські будівельні загони. Ми
стали на цегляну кладку з кельмою в руці та баддею розчина кожний і
почали по команді суддів. Підсумок здивував всіх і встановив справжній
рейтинг. Я беззаперечно з відривом виграв робітниче парі. Соцзмагання
закінчилося і молодь, а я був найстаршим після досвідченого бригадира,
почала гуртуватися в справжній колектив без слідкування та доносів.
Почали разом святкувати, дружити сім’ями, разом віншувати імениників.
На перших зборах РУХу, які проходили у БК товариства глухонімих, і де мені випало навіть виступити, я був робітником і виглядав росіянином через своє прізвище. Та в свідоцтві про моє народження обоє батьків значилися українцями. Частину мого виступу про українську національну символіку навіть навела газета «Літературна Україна» в статті про наші збори в Кіровограді «Подорож у завтрашній день». Але крім зборів були що недільні інформаційні пікети, мітинги та тиск за місцем роботи.
На завод я повернувся рухівцем, моє робоче місце дільничного майстра було зайняте.
Переді мною вибачилися і запропонували підвищення - посаду заступника
начальника цеху, давши на роздуми добу. Але роздумав підвищуватися не
я, а заводське начальство… Наступного ранку мені про це повідомили. Але
за законом мене не могли залишити на вулиці, і працевлаштували
начальником бюро у одному з відділів заводу, що займався постачанням.
Там мене «виїдали», але при нагоді намагалися спритно використати моє становище
рухівця, даючи завдання та відряджаючи у західні райони України, де у
керма влади був уже Народний Рух. Мені пропонувалися відрядження до
Львова та Івано-Франківська, де все вирішувалося через рухівські
важелі. Та крім цього запам’яталися два відрядження до Москви та Баку.
В Москві я зустрів місцевих українських рухівців і приєднався до їх
акцій. Мені випало у день 26 квітня 1990 року
пікетувати в Москві Міністерство ядерної енергетики, яке, до речі,
знаходилося в одному будинку з нашим. Як би ж то був просто пікет! Ми
тримали у центрі Москви гасло українською мовою – «Хай живе КПРС –
Чорнобильській АЕС!». Для влади та простих московських перехожих то був
шок.
В
Баку ж я потрапив, випадково під крило Народного Фронту Азербайджану.
Побачивши у мене на тенісці значок – жовто-синій прапор, до мене
підійшли три незнайомці і запитали: «Ти з України?» Я відповів, що так.
Другим запитання було, а чи не член я Народного Руху? Почувши друге
«так», азербайджанці подали мені руку і сказали: «Ми з Народного Фронту
Азербайджану! Ти наш гість, і ми тобі допоможемо.» Далі
була поїздка на центральний офіс, представлення голові Фронту і
майбутньому Президенту Азербайджана Альчи-бею. А далі, і насправді
допомогли з вирішенням питання по відрядженню, житлом і всім іншим, бо
національно-визвольні рухи насправді і без будь-якого перебільшення
ставилися один до одного про-братськи.
Під
час роботи на заводі після повернення з МЖК, я з’ясував, що на
підприємстві в глибокому підпіллі є ще аж два рухівця, але створювати
осередок вони боялися. А я був «засвіченим», і тому до мене підходили
знайомі робітники, і ніби кепкуючи, запитували: « Коли Ваші прийдуть?»
на це я відповідав: «Тоді, коли Ви з кущів повилазите.» За час роботи
на заводі, я один раз виступив по заводському
радіо, працював спостерігачем на виборах та членом комісії на
позачергових виборах до міської ради на тій дільниці де за депутатський
мандат сперечалися секретар міському КПУ Валерій Мішура та голова РУХу
Юрій Матко. Вибори сфальсифікували підкинувши 86 бюлетенів у мене та ще
у двох членів виборчої комісії на очах. Ми пішли свідчити. Цей мій
вчинок і переповнив чашу терпіння заводського керівництва. Кілька
місяців, я боровся, навіть при підтримці, як це не дивно, радянської
прокуратури, а потім знайшовши іншу роботу звільнився з заводу за
власним бажанням, хоча проти мене намагалися інспірувати прогули та «перегадити» трудову книжку.
Окремо
хочеться згадати пікети, на які з метою врозумити «заболукавших овечок»
за графіком приходили комуністи: інструктори різних комітетів,
секретарі парткомів та їх активісти. Одного разу прийшов і колишній
директор школи, де я вчися. Ми впізнали один одного, але не зважаючи на
партквиток в кишені він мене не переагітовував. Були і дуже кумедні
сцени.
Уявіть: стоїть серед рухівців-пікетувальників інструктор райкому у
шкіряному пальто і розповідає про продовольчу програму партії, а в цей
час, проходячи мимо зупиняється чоловік у фуфайці та картузику на
голові, і слухає його уважно. У нього у авосьці половинка сіро рої
хлібинки, пляшка молока, а з паперового згортка виглядає кільце
кров’яної ковбаси. В кінці абзацу палкої промови, чоловік у фуфайці ,
що стоїть збоку, легенько стукає по плечу і шкірі і запитує: «Мужик,
скажи мені чого кров’янка подорожчала ?..». Райкомівець повертається та
ловить ротом повітря від несподіваного запитання та зовнішності людини
з народу.
Партія
не знала відповіді на багато запитань, а ті що були , то були майже
суцільною брехнею, а довго брехати,як показав час – шкідливо. Пройшов
час, прийшла незалежність, перефарбувалися райкомівці, ставши БЮТівцями
та регіоналами, а ми пришелепувато запитуємо про відсутність позитивних
змін у нашому житті. Я не нарікаю на роки незалежності, як інші, хоча
мені, як і багатьом іншим було дуже важко ростити дітей, шукати роботу,
бачити нові сторони несправедливості. Над Україною вирує повітря волі,
і тим кому воно на користь, у тих не опускаються
руки, не настає розпач, ті борються далі за українську Україну,
помітивши ворожий наступ на її незалежність. З часом поменшало нас
перших рухівців, під перше членство хтось став у чергу, як до «колоди
Ілліча», але то вже від корисливості, бо нині бути першим рухівцем
корисно і безпечно. Вдивляючись у старі фото багатьох на них не
знайти,бо випадкові попутники, наздоганяючи після паузи нерішучості
рухівський потяг не потрапили у кадр. Багатьом «рухівцям другого плану»
вдалося зробити кар’єру, а багато з перших, що боролися не за посади
залишилися і надалі борцями, іноді не дуже помітними. Та головне перші
не зрадили ні Україні, ні національній ідеї. Більшість з нас не була в
КПРС і боротьба була для таких небезпечним, невдячним, але природним
явищем. Рух рухнув, але зробив велику справу – зробив Україну вільною і
незалежною. Все це треба берегти та утримувати, але на жаль не всі це
ясно усвідомлюють.
|