До 31 грудня 1919 р. Українська армія пересунулась у район Умані.

2 січня 1920 р. ми затрималися в с. Небелівка. Надворі - відлига і боло­то. Зі штабу армії я отримав наказ, щоб з найближчих цукроварень взяти 500 пудів цукру та виміняти на гроші. Частину цукру, до 100 пудів, прода­но в м. Торговиці, а решта лишилась при полку. З того часу полк годував коней і людей за цукор. Селяни охоче брали цукор, але полк вже не мав свободи рухів, бо табір збільшився на 50 возів. Кінні сотні з дієвих пере­творились у конвой свого табору.

На світанку 6 січня полк вийшов з гостинної Небелівки. Під вечір піді­йшли ми до Голованівська. День перед нами тут гостювала денікінська кін­нота, яка пограбувала місцевих та вчинила погром Жидів.

Зустріч Різдва

Завтра Різдво! Про це балакають старшини і козаки. Я наказав поклика­ти до штабу жидівського старосту, а також голову аматорського гуртка, за­пропонував старості приготувати вечерю для старшин, а другому - виставу для старшин і козаків. Обидва погодилися. Витрати покриємо цукром.

Перший день Різдвяних свят. Кращого місця для свят не треба було шу­кати. За два кілометри село Межирічка, а в ньому ґуральня з десятками ти­сяч відер спирту. Призначені старшини розвезли запрошення до місцевої інтелігенції, щоб ті відвідали виставу "Жидівка-вихрестка". Справді, вечо­ром перші ряди були заповнені місцевими родинами вперемішку з нашими старшинами. Про неспокійний час пригадували важкі кулемети при вході та вартова сотня в повній готовності.

Після вистави старшини запросили деякі родини та артисток до спіль­ної вечері. Гості з цікавістю та й недовірою дивилися на нас, але розігріли горілка і гостинність господаря і загальні веселощі швидко запанували.

Вечеря скінчилась над ранок.

Вранці я вислав гарматну сотню до с. Межирічки, щоб спирт ґуральні продавала селянам за гроші, міняла на кожушки, фураж, набої і т. п. Пізні­ше за вторговані гроші наказав виплатити за чотири місяці платню старинам і козакам. Того ж таки дня наказав командирам сотень прислати до штабу полку на добрих конях 50 козаків, які знали міру в питті. Взявши 5 легких кулеметів, під моєю командою рушили в Богопіль.

У с. Капітанка, за яких 20 км від Голованівська, патруль наскочив на ворожий роз'їзд і атакував його, змусивши до втечі. Хорунжий Р. зарубав ворожого офіцера, з документів якого довідалися, що він теж Дяченко... Прискакав козак з тими паперами і доповів, що "мабуть, вашого брата за­рубали, а ось і його папери... "

У той час я вже знав, що мій рідний брат і батько відходили разом з Денікіним, і був певний, що сталося нещастя. В дорозі розглянув папери і з них уже побачив, що цей офіцер з Умані.

Наша здобич - 12 верхових коней із сідлами і троє полонених, решту порубали. Роз'їзд був зі Збірного козачого полку полковника Попова.

Шлях на Богопіль являв страшну картину. Здається, шлях відступу Наполеона не мав більш грізних і трагічних картин. Безліч возів з поламаними колесами, розторощеними передками засіяли, мов велетенський цвинтар, увесь шлях. Круглі кухні з димарями стояли осторонь, покинуті своїми ка­шоварами. Чорні пащі гармат без замків тупо дивилися вдалечінь. Майже на кожнім кроці лежали задубілі трупи коней. Весь шлях був засіяний по­ламаними рушницями, набоями, порізаними сідлами, мішками та іншим лахміттям. Чорні зграї вороння надавали цій картині ще більшого виразу руїни. Так представлявся шлях відступу Добровольчої армії.

Заночувала сотня в с. Капітанка, де до нас прилучилося з десяток пов­станців, яких наказав я посадити на здобутих коней.

9 січня вранці вирушили на Богопіль. Дійшовши до Болеславчика, що за 4 км від Богополя, я вислав хорунжого Нестеренка з патрулем уздовж річки Синюхи, аби пошукав броду, яким сотня могла б заїхати на тили Бо­гополя. В той час із Богополя показалась перша лава силою до 200 шабель, за нею друга, ще більшої сили. Сотня відкрила вогонь, але в тому часі на наших тилах показалась кіннота невизначеної кількості. Сотня оточена, треба пробиватись.

Ми атакували кінноту, що з'явилася ззаду, але та не прийняла удару на шаблі й почала тікати, розділившись на дві групи. Одна частина тікала по­над річкою Синюхою, і за нею погналися Чорні. Майже по 3 кілометрах скажених перегонів наздогнали ворожих їздців. Першими дійшли до во­рога я з хорунжими Богаєвським і Редькою, бо мали чи не найкращих ко­ней у полку, а може, й у всій Українській армії, та почали хрестити направо і наліво. В цей же час ворог наткнувся на хорунжого Нестеренка, який атакував із чола. Після короткої рубанини ми взяли 17 коней із сідлами і 9 полонених, а решту із штаб-ротмістром на чолі порубали.

Смеркало. Сотня рушила на с. Капітанку. Після довгого маршу підійшли до села. Наперед вислав козака довідатися, що за село, бо на Капітанку не­подібне. Селянин, якого покликали на розмову, почувши українську мову, весь затрусився і тільки запитав:

- Ви петлюрівці? Почувши наше "так", сказав:

- Та це Болеславчик, у кожній хаті повно денікінців.

Сотня зрозуміла, що стає непереливки, і як один, мов по команді, зняли рушниці, щоб бути готовими до відсічі. Селянин виявився нашим, бо одра­зу запропонував послуги - вивести сотню на правильний шлях. Це вперше мені зрадив нюх. Перший раз збився зі шляху. Змучену сотню десь по пів­ночі допровадив до Капітанки, де й заночували.

10 січня сотня повернулася до полку. Мороз доходив до 16°. За час по­стою в Голованівську нам вдалося поповнити запас набоїв та одягнути де­які сотні.

15 січня полк отримав наказ зі штабу армії виступити на м. Гайворон, де в цей час стояли галицькі курені, повести з ними переговори, щоб вони приєдналися до Наддніпрянської армії.

16 січня у вечірніх годинах увійшли у м. Гайворон. Зайнявши місто та станцію і виставивши варту, полк розташувався. Тут була невелика час­тина Галичан, а властиво, постачання 3-го корпусу, яке за день до нашо­го приходу селяни розграбували. Вести переговори не було з ким. Увечері одержано відомості від селян, що штаб армії і частини пішли в невідомо­му напрямі. Від них же довідалися, що до Голованівська прибула червона кіннота. Полк відрізаний від армії.

18 січня полк вирушив на Хащувате з метою пробратися денікінськими тилами і догнати своїх. Перейшовши Буг біля Хащуватого, полк став на нічліг у с. Казавчин.

Добровольці так швидко відійшли на південь, що між большевиками і ними постала широчезна ніби порожня смуга, без якої-будь влади.

["Білі закрилися на лінії Бірзула - Ольвіопіль - Знам'янка, - писав Борис Монкевич, - а червоні затримались на лінії Фастів - Козятин, ніби чека­ли, що повстане в нейтральній полосі. На терені в 266 верст широчини та 356 верств довжини існували тільки органи громадської самооборони"]. В цій смузі й опинився Чорний полк.

19 січня. Водохреща. Полк залишився на спочинок. З усіх боків чути стрілянину - це селяни, святкуючи, стріляють із рушниць та кидають грана ти. Молодь уся озброєна добрими рушницями, а у війську недостача зброї, набоїв, людей... [Борис Монкевич додає: "Недобре почуття захоплювало душу, глядячи на цих темних, покалічених революцією людей"]. Від селян маємо відомості, що у Гайворон прийшли червоні.

22 січня у вечірніх годинах полк прибув до Голованівська (Саврані? - Ред.). Мав я на меті тут перейти річку Буг, але міст спалений ще червони­ми. Два дні спочинку.

Починаючи від 10 січня, Українська армія фактично припинила бороть­бу проти добровольців, які вже не становили жодної сили, а котилися до берегів Чорного моря.

На нараді в командувача армією було вирішено припинити боротьбу з білими й усім дивізіям зосереджуватись у районах Канів, Черкаси, Чиги­рин і там увійти в оперативний зв'язок. Визначений район у той час уже зайняли червоні. Таким чином, відновлювалася боротьба з ними.

Відновлення боротьби з червоними

23 січня вранці ми вирушили вздовж по Бугові до с. Тернувате, де по­ромом переправилися на лівий берег. Ночували в с. Капітанка. Червоні посувались із боку Голованівська, а білі тримали фронт по залізниці Гол-та - Новоукраїнка. Полк мусів поспішати, щоб не опинитись між молотом та ковадлом.

Селяни Капітанки охоче розповідали про своє повстання проти білих. До полку приєдналося ще дванадцять хлопців.

24 січня полк рушив на Ольшанку. День був соняшний. Сніжок поскри­пував під ногами коней, але вже було не так холодно, як у минулі дні. Над­вечір Чорні підійшли до річки Синюхи, яку треба було перейти по льоду товщиною десять сантиметрів.

Спуск до річки крутий та кам'янистий. Кінні сотні, кулемети, обоз, роз­тягнувшись вужем, без усяких перешкод перейшли річку, але з гарматою сталася пригода - хоч і були прийняті всі заходи безпеки. При спуску зло­мився дишель, довелося спускати гармату на руках. Відділивши передок від гармати, перетягли його на другий бік. За передком потягли гармату. Спочатку все було добре. Козаки весело бралися за працю. На середині річ­ки лід тріснув і гармата провалилась, уперлась у дно дулом, а сотник за­чепився за обламаний лід. Поки возились із гарматою, стемніло, а тому я наказав залишити її до ранку, виставивши варту.

Вночі прибула делегація від Добрармії з умовами миру та спільної бо­ротьби проти червоних. Признавались відверто, що не мають прихильності населення, але мають багато зброї, якою хочуть з нами поділитися. Ще перед світанком я скерував делегацію в напрямку Канева, додавши конвой у 20 козаків з хорунжим [Олександром] Богаєвським, щоб дога­няли штаб армії.

25 січня. Тільки почало світати, а вже кінні сотні та гарматники висипа­лись на річку рятувати гармату. Прорубавши лід від самого берега, разом із селянами притягнули гармату по дну річки до берега.

По обіді полк рушив далі. Ночували в селі Станкувате. Мороз до 20°.

26 січня. Тільки почало світати, а полк уже вирушив у напрямку Добровеличківки. Козаки один одному труть лиця та носи снігом. Десятки з об­мерзлим обличчям. По дорозі отримали вісті, що Добровеличківку зайняли большевики. Висланий роз'їзд після перестрілки відійшов. Звернули ми з великого шляху і заночували в с. Липняжка…

Повернення до Голованівська і виступ у бік Богополя

13 березня полк рушив у напрямку Голованівська. Болото густе, як ле­мішка. Гармати з великим трудом слідували за полком. Надвечір піднявся вітер зі снігом. Полк став на ніч у с. Юзефівка (тепер с. Йосипівка Улянівського р-ну Кіровоградської обл. -Ред.).

14 березня рано вирушили і прибули до м. Голованівська о 3-й годині дня. Роз'їзд, надісланий уперед, піймав перевдягнутого комісара з дуже важливими паперами, серед яких був і шифр. Після допиту у штабі полку комісара віддали козакам.

О 5-й вечора - сполох. Застава з молодих козаків у бік Умані, побачивши підводи, що тягайся до міста, відкрила вогонь. Полк став до бою, але надісланий роз'їзд доповів, що за ворога прийняли підводи уманської кооперативи. Лаючись, розійшлися. Заставу збільшили старими козаками. Ніч пройшла спокійно, хоч і були відомості, що в Умані, Балті та Ольвіополі гуртуються червоні, щоб покінчити з нами.

15 березня - денний спочинок.

Перед полуднем із застави примчав козак із донесенням, що з Ольвіополя посувається колона, і то дуже велика. Сурмач заграв "сполох". Полк став до бою. Гармати вкопано. Роз'їзд, висланий у тому напрямі, доніс, що іде селянський обоз, підвод із 300, який від київської кооперативи возив в Одесу сало. Знову даремна тривога.

16 березня, о 8-й ранку, вийшли з Голованівська. Шлях неможливий. Болото непролазне. Під вечір розташувались у с. Пушкове. За день із ве­ликим трудом пройшли 15 кілометрів.

Вранці вирушили в напрямку Богополя, який згідно з наказом полк мав зайняти 18 березня. По дорозі отримано додатковий наказ, аби полк негайно зайняв Богопіль, тому що 2-й Запорозький кінний полк у той час бився з червоними під Голтою і треба відтягнути на себе ворожі сили. За­лишивши пластунів, одну гармату і тяжкі кулемети, полк на рисях пішов на Богопіль. По дорозі зустрілися три вози, які їхали з Богополя. Під час допиту виявилося, що це перевдягнуті чекісти. Зробили трус і у возах зна­йшли рушниці, набої і т. п. Звичайно, порубали.

Надійшовши до міста, полк розвернувся в лаву і пішов в атаку. Приперті до Бугу та боячись попасти в наші руки, [червоні] кидались у річку, а бага­тьом допомагали козаки (шаблями та кулями. -Ред.).

Полонених не було.

Полк заночував у Богополі. Тоді ж різні дивізії [української армії] захо­пили Гайсин, Умань, Ольвіопіль та залізничний пункт Христинівку. У Він­ниці та в інших районах Правобережжя заворушились повстанці.

18 березня - денний спочинок. Селяни (страшенно, - додає Борис Монкевич. -Ред.) незадоволені жидівським населенням, яке бере широку участь у комуністичному рухові. Ненависть селян передавалась і козакам, і тільки залізна дисципліна утримувала від погрому.

19 березня перейшли в село Болеславчик, у якому вже стояв наш обоз. Ввечері - загальна перевірка, молитва і гімн. Із піснями сотні розійшлися по своїх помешканнях.

Вранці 20 березня рушили на с. Катеринівку. Дощ холодний, наполо­вину зі снігом. Заночували. Денний спочинок. Маємо відомості від селян, що Богопіль зайняли червоні, які прибули з Одеси. Вислав я донесення до штабу дивізії, а сам на чолі 1-го куреня о годині 7-й вечора рушив на Бого­піль, аби особисто перевірити ці відомості.

22 березня о годині 6-й ранку повернувся курінь, зробивши за ніч біль­ше 50 кілометрів. Добравшись до Богополя, курінь був обстріляний воро­жою заставою, яка стояла на краю міста. Курінь спішився і в пішому ладі почав наступати. Збили заставу і захопили половину міста, але ворог за-грозив обходом.

Довелося повернутися до коноводних і відійти з Богополя.

Від полоненого довідалися, що в місто прибуло до 1500 багнетів і 200 шабель. Того ж таки дня повідомив я штаб дивізії про прибуття сві­жих сил ворога.

Бій під Наливайками

23 березня, отримавши наказ штабу дивізії, Чорні запорожці перейшли в с. Шепилове, що за 6 верст від Голованівська. Штаб полку мав відомос­ті, що ворог прямує за нами. Полк у готовності. Дві сотні мають посідла­ні коні.

Наступ у пішому ладі в Богополі не минув мені: маю температуру 40°. В 11-й годині ночі - тривога. Чути було з боку розташування Запорозької дивізії гарматну, кулеметну та рушничну стрілянину. Всі сотні виїхали за село і стали в бойову готовність. Висланий роз'їзд доповів, що с. Ємилівка, де стояв штаб дивізії, 2-й кінний полк [Івана] Литвиненка і два курені пі­хоти, несподівано захоплено ворогом. Більшість коней потрапило до рук ворога. Штаб дивізії утік завдяки темряві. Полк Чорних запорожців не міг прийти на допомогу, бо не знав, де ворог, а де свої.

Привівши декількох козаків з полку "мами Литвиненка", патрулі нареш­ті з'ясували, в чому справа. Виявилося, що большевики силою до 1000 баг­нетів розігнали половину дивізії. Забезпечення постою було в руках кінно­го полку, [козаки і старшини якого випивши] по добрій чарці спирту (аби не хворіти на тиф), поснули і всі загинули.

Не обійшлося й без веселих моментів: полковник [Микола] Яшниченко, помічник командира дивізії, втікаючи городами, перелазив через досить високий тин і своєю чумаркою зачепився на кілок, на якому і завісився. Був певний, що то большевик тримає його ззаду, почав стріляти зі свого пістоля, а як то не допомогло, почав кричати:

- Пусти, сукин син!

Свідками стали два козаки нашого полку, зв'язкові при штабі дивізії, вони ж і відчепили його, аби не мучився...

Наші патрулі повідомили, що штаб дивізії відійшов у с. Наливай­ки. Підтягнувши табори, кулеметну сотню та пластунів, полк пішов на з'єднання зі штабом дивізії. Патруль із 1-ї сотні, висланий на Ємилівку, в темноті наткнувся на ворожу піхоту, обстріляний, лишив забитими двох козаків: Королькова і Слюнька - обидва старі козаки, ще Болбочанівці.

На світанку 25 березня полк добрався до піхоти Запорожців і розташу­вався в с. Наливайках. У мене й далі температура 40°, але я все на коні. ["Всі дивувалися його витривалості", - додає Борис Монкевич].

На нараді у штабі дивізії отаман [Андрій] Гулий вирішив перейти в на­ступ - як видно, хотів відібрати те, що покинули в Ємилівці. Я один був про­ти наступу, бо знав можливості нашої піхоти. Командири піших частин ви­словилися за наступ. Запорозька піхота вийшла із села і зайняла горби по­між селами Наливайки і Ємилівка. Невідомо з якої причини Чорний полк із наказу Гулого розкинули по цілому фронті: 2-га сотня пішла на прикриття правого крила піхоти, 3-тя - охороняла міст через Синюху, 4-та - охороняла табори, які пішли на с. Вербове. Лишилися 1-ша сотня та батарея.

Тільки піхота зайняла горби, як з Ємилівки показалися густі ворожі ла­ви. Замість наступу наша піхота перейшла до оборони. Батарея Чорного полку стала на позицію і відкрила вогонь.

Більше півгодини ворог засипав лави Запорожців кулеметним вогнем, а наші не мали чим відповідати, бо забракло набоїв. Ворожа піхота шику­валася до удару на багнети. Запорожці почали відходити. Спочатку в по­рядку, а далі й до паніки дійшло.

Батарея Чорних била на картачі, але і це не виправило ситуації, бо во­рожа піхота вже доходила до нашої. Поскакав я до батареї і наказав става­ти на передки і галопом перейти на другий бік села. В цей момент приско­чив і отаман Гулий із наказом батареї стріляти до останнього набою, аби врятувати піхоту. Дійшло до суперечки поміж мною та Гулим. У той час батарея знялась і галопом пішла через село. Якраз ворожа кіннота виїхала з Ємилівки і шикувалась до атаки. На мій наказ 1-ша сотня розвернулась у лаву, аби на себе прийняти ворожу кінноту та врятувати нашу піхоту, що втікала. Показалися ворожі їздці. Наші кулемети зустріли їх вогнем. У цей час на допомогу підійшли недобитки кінного полку Литвиненка, до яких поскакав і я.

Ворожа кіннота не наважилась атакувати, а повернула назад, а за нею повів кінний полк чужий командир. Повернувшись до своїх кулеметів, був я дуже здивований, побачивши свою сотню на місці. Як з'ясувалося, в гарячці і майже без пам'яті чужі сотні прийняв за свої та й водив їх на во­рога, а свою 1-шу сотню лишив, не подавши команди. [Борис Монкевич доповнив: "До гармат вдалось його довести, притримуючи з обох боків, а там вже при гарматі була зроблена колиска, яку виклали сіном і поклали хворого команданта"].

Завдяки контратаці кінноти піхота майже вся відійшла на с. Вербове. Бій скінчився перемогою ворога. Всі частини відійшли на с. Вербове. Мене зовсім розвезло. При гарматі зробили колиску, яку вистелили сіном і по­клали там як малу дитину.

Із с. Вербове полк перейшов до Перегонівки, де і стали ми на спочинок. Нарешті я погодився на лікування, яке мав провести наш "полковий лікар", до речі тільки санітар, звали його Теща, бо завше щось бурмотів під носом. Намочивши простирадло у крижаній воді, поставив умову, аби двоє коза­ків тримали командира, бо може скалічити. Роздягнутого, обернув про­стирадлом, а потім усім, що було під рукою, прикрив.

26 березня вирушили ми на с. Скалева. "Лікування" допомогло, бо я вже на коні, а Тещу авансував на особистого лікаря командира полку.

Під час маршу в с. Нерубайка зчинив тривогу п'яний козак гарматно­го дивізіону [Олекси] Алмазова, відкривши вогонь із кулемета. Збив його шаблею до півсмерті, аби не плутався по чужій осі маршу.

  Петро Дяченко

http://www.yatran.com.ua/articles/401.html