Кіровоград, Кіроград чи Лелегівград?

В ці дні ми не тільки вручаємо й отримуємо премії імені Євгена Маланюка, а й згадуємо цього видатного поета, якому завтра виповнюється 115 років з дня народження. Розпочну і я уривком з його поеми «Голоси землі»:

Любий Діду,

Незамолимий маю гріх:

Жива історія, скарбниця

Оповідань, байок, бувальщин, –

Та так я вірив в вічність Вашу,

Що нічого не записав…

Так Євген Маланюк висловлює жаль, що не записав від свого 90-річного діда Василя те, що той зберігав у пам'яті.

Працюючи над історією свого села, району, мені не раз доводилося стикатися з подібним "гріхом" нащадків. О, скільки знали мої дід чи баба! - говорили мої співрозмовники, - На жаль, не здогадався (чи полінувався) записати. А тепер вже немає в кого узнати, як насправді було.

1130 років тому вчитель і волхв Ілар Хоругин на дерев'яних дощечках записав основні віхи історії України-Русі. Вже з перших рядків Влескниги, переклад якої відзначено премією імені Є. Маланюка, надає особливого значення минувшині. "Даремно забуваємо доблесні старі часи наші та йдемо куди не відаючи", - з жалем говорить він і закликає: "Повчимося старому, зануримо душі наші в нього, бо то є наше, що прийшло з Колом і творить Божу силу".

Справді, не знаючи своїх основ, не відаючи, в що вірили, як будували і відстоювали своє життя наші праотці, ми позбуваємося Божої опіки і ризикуємо бути завжди під чужоземними впливами, а отже перегноєм для інших держав. "Старі часи то наше благо, - наголошує автор і закликає: - Дістанемо від них твердості й кріпості, аби ворогам відповідати як належить".

1130 років тому руський (український) народ зіткнувся із знайомою і нам проблемою – тотальним оббріхуванням та перекрученням історії. Мовляв, ми не маємо ані своєї історії, ані віри. Ілар Хоругин стверджує інше: „ краще не кажіть, що не маємо віри. Старанно повчімося тому, що тут сказано, аби ми не забували цього” (д. 38А). Він детально описує богів та релігійну систему давніх русів, згадує на наших теренах державу, яка проіснувала 1500 років! Вдумаймося лишень – 1500 років! А дехто з нас донині розповідає байки, що ми недержавотворча нація.

Влескнига – це також прямий доказ того, що український народ мав власну писемність, власну світоглядну філософію, свою абетку й літературу задовго до запровадження на Русі християнства, яке нібито нас просвітило. Більше того, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються в писемних джерелах лише ХІІ ст., то за допомогою Влескниги ми бачимо себе вже в ІХ ст. під іменем "окри” (укри), причому як діди русів (д. 7Є).

 

Офіційна наука не поспішає визнавати Влескнигу, підозрюючи, що це чиясь талановита підробка. Однак журі літературної премії імені Євгена Маланюка одне за одним виносить, на мою думку, епохальні рішення. Спочатку в 2004 році воно визнає переможцем літературознавче дослідження Григорія Клочека "Світ "Велесової книги", а у 2011-му вже й саму Влескнигу. Дуже приємно, що саме Кіровоградська область прискорює процес визнання цієї, як сказав видатний український філософ Володимир Шаян, " Наймодернішої ідеалістичної філософії", де "Платон і Аристотель залишаються позаду основної космічної концепції нашого Віщуна”. І приємно, що зроблено це у 1130-ту річницю Влескниги, бо написана вона не пізніше 882 року.

Користуючись нагодою, як дослідник давньоукраїснької історії та мови, не можу не висловити своєї думки, щодо однієї місцевої проблеми, зокрема надання нашому обласному центру гідної назви. Досліджуючи древні тексти, в т. ч. праці Геродота, Гомера, Гесіода, Біблію, я переконався, що не тільки " Всі божеські писання українською мовою писані, всі українською мовою прикрашені”, як писав сербський учений XIV ст. Костянтин Граматик, а й чимало праць так званих давньогрецьких поетів та істориків.

Ті, хто був змушений підлаштовувати, наприклад "Історію" Геродота під грецьку мову, вірили, що це не навічно, і залишили нам підказки, як встановити справжнє походження тих чи інших речей. Це особливо помітно на прикладі річок, у басейні яких знаходиться Кіровоградська область. На слух це важко сприймати і все ж послухайте. "Греки", – беру їх в лапки, бо насправді це шифрували ті, хто знав українську мову, – назвали Дніпро Бористеном. Зверніть увагу на першу складову назви "бори", її ми також бачимо в слові Гіперборея, проте у Влескнизі Дніпро називається Ніпером, тобто оте "Гіпер" є нічим іншим як "Ніпер".

Компонент "гіп" у назвах річок Гіппаніс (Південний Буг) та Гіпакіріс (Інгул), вказує на те, що, впадаючи в один і той самий лиман, вони рідняться з Гіпером-Ніпером. Друга складова Гіппаніса – "пан", тобто Бог – саме так в давнину називався Буг. Ще одна річка, нібито із грецькою назвою Пантікап, – це річка Синюха, і в ній немає нічого грецького, бо до "Пана те капає", тобто впадає в річку Буг. Тепер розглянемо другу складову древньої назви річки, на якій стоїть Кіровоград, Гіпакіріс. "Кір", найвірогідніше, це кори-корці-курети, - за часів Діонісія Галікарнаського саме так називалися локри-окри. Локрів, між іншим, згадують і Гомер, і Геродот. А Аристотель називав їх лелегами. Своєю чергою, корці й лелеги – це давні назви окрів-українців. Тобто компонент "кір" в певній мірі міг би бути закономірним у назві нашого обласного центру – Кіроград, на честь давньої назви річки Інгул. Однак за ним приховується справжня назва – Лелеги, про що свідчить назва прадавнього села Лелеківка, яке нині знаходиться у складі Кіровограда. Тому до всіх тих версій назв, якими пропонується перейменувати Кіровоград, гадаю, справедливо було б додати Лелегівград чи просто Лелегів.

С. Піддубний, Кіровоград, 1.01.12.