|
|
 |
Каталог статей |
 |
Свобода слова: регіональна трансформація
Як би хтось сказав
революціонерам-романтикам на початку дев’яностих років, що через
двадцять років незалежності свобода слова звузиться до неймовірно
обмежених розмірів, що її не бажатиме як влада, так і суспільство, йому б
не повірили, більше того, покрутили б пальцем біля скроні, бо хіба таке
можливе, адже свобода слова – це головна ознака демократії, яка при
компартійному режимі була вкрай спотворена. Але ті хто пам’ятають,
знають, що та система в абсолютній більшості випадків підтримувала
журналіста, примушувала реагувати на його критику. Так, він служив
партії, єдиній і «найправильнішій», однак він щиро вірив, що це потрібно
країні, потрібно людям.
Я далекий від того, щоб проливати зараз
сльози за минулим, однак і сьогоднішній стан свободи слова мене не
тішить, якщо не сказати більше. Просто дивно, що справедливість потрібна
тільки журналістам, та й то далеко не всім. Вони ризикують життям
(згадайте скільки журналістів загинуло за роки незалежності при
виконанні своїх службових обов’язків), своєю скромною посадою, платнею,
аби тільки роздобути й оприлюднити важливу для суспільства інформацію, а
у відповідь мають не запевнення, що недоліки буде виправлено, й не
подяку, а погрози фізичної розправи і виклики до суду. Та й хіба може
бути інакше, коли гарант Конституції, президент Янукович в присутності
сотень журналістів, під прицілом десятків телекамер відкрито сказав
журналісту «Української правди» Мустафі Наєму, що той пожалкує за своє
запитання, чому життя рядових людей погіршується, а його, глави держави,
поліпшується. До речі, ми, журналісти, цей випад проковтнули, не
врахувавши, що погроза президента – то прямий сигнал його підлеглим на
місцях, а вони вже постараються ввімкнути свою фантазію і придумати, як
закрити рота занадто принциповим журналюгам.
Наступ на свободу слова
триває. Сигнали щодо цього приходять майже щодня, ось і днями львівська
газета «Експрес», одна з найпопулярніших і найоб’єктиніших в Україні,
вийшла з чистою першою сторінкою на знак протесту проти дій влади,
спрямованих на закриття видання. З телеканалу "1+1″ звільнено ведучого
програми «Гроші», котрий не побоявся поставити під сумнів законність
діяльності одного з губернаторів. Представники олександрійської міської
влади відкрито погрожують журналістам.
Журналістика – це не
заборонена професія, у декого навіть прирівняна до держслужби, але
спробуйте задати незручне запитання чиновнику і ви переконаєтеся, що для
нього ви не існуєте, а надруковане вами в газеті чи передане з екрана
телевізора – не що інше, як дзявоління карликової собаки, на яке
каравану не потрібно зважати. Журналісти заважають людям при владі жити,
тому їх часто не пускають на поріг установи, їм не дають коментарі по
гарячих слідах і, що найголовніше, не реагують на викриті злочини. Щодо
останнього, то тут, мабуть, є що сказати працівникам кожного ЗМІ.
Зупинюся лише на практиці «Народного слова», яке очолював протягом
двадцяти років. На початку двотисячних років газета опублікувала листа
зниклого підприємця, адресованого прокурору області. Листа до газети
принесла його мати. У ньому описувалися погрози підприємцю з боку
компаньйонів та заступника начальника міської міліції. Ціна питання –
частка бізнесу, що належала підприємцю. І що? Публікація привернула
увагу того, кому вона адресувалася? Нічого подібного, ніхто навіть не
поцікавився в редакції, яким чином лист потрапив до неї. Підприємця й
досі не знайдено. А ось приклад трохи свіжіший. «Народне слово»
опублікувало свідчення студентів про те, як у студентській поліклініці
за гроші лікарі виписують лікарняні. Називалися прізвища конкретних
людей. Через якийсь час я поцікавився в служби, яка бореться з корупцією
й хабарництвом, чи зроблено щось, аби зупинити цю злочинну схему, і
почув у відповідь: «Без вказівки начальства ми займатися цим питанням не
будемо». Начальство вказівки не дало.
Ще один приклад, який убиває в
нормальної людини віру в справедливість, у те, що колись ми житимемо в
цивілізованій країні. Три роки тому в Олександрівській районній лікарні
через явну халатність лікарів помирає двадцятип’ятирічна породілля і
ненароджена дитина. Причина банальна – невчасно надана медична допомога.
Під тиском газети, рідних померлої було порушено кримінальні справу.
Експертиза з двадцяти провідних медиків країни підтвердила вину лікарів.
І що? Кримінальна справа розслідується й досі. А якщо точніше –
припадає пилом, але вже не в районному відділенні міліції, а в обласному
управлінні. Але цинізм навіть не в цьому. Головна підозрювана по справі
виїхала на постійне місце проживання до Луганської області, а в її
шикарному будинку поселився – хто б ви думали? – прокурор району. У нас
немає хабарників, у нас немає корупціонерів, і взагалі, як сказав
прем’єр Азаров, «жить стало лучше, жить стало веселе». Словом, радіймо.
Звичайно,
ефективність журналістської діяльності була б значно вищою, як би
суспільство потребувало свободи слова. Сьогодні воно в основній своїй
масі її не потребує. Воно живе буденними речами: аби було в що
одягнутися, що поїсти, і вершина бажань – улітку обов’язково з‘їздити на
море. У зв’язку з цим пригадується, як громадяни Чехії відстояли
празьке телебачення від намагання влади взяти його під контроль. Вони
усю ніч простояли під стінами телецентру й захистили не стільки право
журналістів на незалежність, скільки своє право отримувати об’єктивну
інформацію. Чи можливо, щоб у нашому місті чи будь-якому з районів
вийшли прості люди, щоб підтримати журналістів, захистити їх від
засновників, від спроби чиновників контролювати всі засоби масової
інформації? Я пригадую, як кілька років тому влада Новомиргородського
району, керуючись своїми примітивними амбіціями, знищила цілком успішну
районну газету. За таким же принципом діяла влада і у Вільшанському
районі, і у Долинському, і деяких інших, і всюди громада стояла
осторонь, вона навіть не знала, що це стосується насамперед її прав.
Але
ж журналісти – точне віддзеркалення свого суспільства, живемо за
принципом «Краще синиця в руках, ніж журавель у небі». Іншими словами,
хай залишається так, як є, аби тільки не було гірше. Ми всі добре
усвідомлюємо, перед яким складним моральним вибором стоять сьогодні
працівники комунальних газет, телеканалів, що контролюються владою.
Далеко не кожен з їхніх працівників відважиться відстоювати інтереси
суспільства. Розв’язати цю проблему можна єдино правильним способом –
роздержавивши комунальні і державні ЗМІ. Скільки було сказано про це,
скільки вже обговорено було законопроектів… Починаючи з середини
дев’яностих років минулого століття жодна виборча кампанія не проходила
без використання теми роздержавлення ЗМІ – і це, до речі, правильно, бо в
суспільстві, де засновниками газет і телеканалів є будь-яка з влад, про
свободу слова можна тільки мріяти або говорити. Останніми ж роками про
роздержавлення забули взагалі, і вже ніхто не обіцяє – ні влада, ні
опозиція розв’язати цю проблеми, без якої неможливо рухатися вперед. Як
не дивно, але від цього програють самі журналістські колективи, самі
засоби масової інформації, бо які б адміністративні заходи не вживалися з
їх підтримання на плаву, змагатися з незалежними колегами ставатиме
дедалі важче й важче. Це все одно, що виростити в домашніх умовах дикого
звіра, а потім випустити на волю, мовляв, скільки можна про тебе дбати,
вчися жити самостійно. На волю треба прагнути якомога раніше, не
намагатися консервувати нинішній стан. Тим більше, що засновники від
влади нерідко частіше користуються батогом, ніж пряником.
У
листопаді – грудні минулого року я за дорученням голови обласної
організації Національної спілки журналістів збирав інформацію про
затримку з виплатою заробітної плати журналістам районок, і ще раз
переконався, що яка б політична сила не була при владі, журналістів вона
триматиме напівголодними. По два, по три місяці журналісти не
отримували ті копійки, які їм передбачені, і це при тому, що районне
керівництво любувалося своїми портретами на сторінках щономера. Коли
журналіст не отримує вчасно заробітну плату, про свободу слова говорити
марно. І влада це розуміє, тому й обмежує фінансування. В багатьох
редакціях сьогодні залишилися по два пишучих працівники, і в той же час
на них економлять. Відмінили доплату за інтенсивність, при цьому
чиновники посилаються на те, що їм теж не платять. Тільки чомусь вони не
хочуть помінятися місцями із журналістами.
Наше нинішнє обласне
керівництво часто виступає ініціатором якихось починань, то чому ж йому
не стати піонером з роздержавлення комунальних ЗМІ на теренах області?
Розробити загальнообласну програму, такі вже, до речі, є в деяких
областях, аби допомогти редакціям перейти на самоокупність, і ввійти в
історію незалежної України як область, де демократія набуває реального
змісту. Як би не звітно-виборна конференція, на якій треба було
визначатися, хто очолить обласну організацію Національної спілки
журналістів, й не наступні парламентські вибори, хіба згадала б влада
про те, що редакціям потрібні подаровані практично напередодні
ноут-буки? Тобто треба мати на увазі, що обмеження свободи слова – це не
тільки прямий тиск на ЗМІ чи журналіста. Я не випадково згадав про
вибори. Вони в черговий раз стануть випробуванням для нас, журналістів. В
черговий раз нам треба буде відповідати на запитання, з ким ми, кому
служимо. Це правда, що вибори для нас, як жнива для хлібороба. Тільки
хлібороб чесніший за нас, бо він не обманює землю, яка його годує, а ми і
обманюємо народ, якому взялися служити. Хіба ми не повинні нести хоча б
моральну відповідальність за те, що беремо участь у маніпулюванні
свідомістю людей, підігруванні грошовим мішкам? Врешті, на що самі
розраховуємо? Ми що, залишимо цю планету й переберемося на іншу? Восени
минулого року кілька наших обласних газет залпом, як по команді,
«вистрілили» замовною статтею, в якій російський прем’єр Володимир Путін
переконує читачів, чому Україна має бути в єдиному економічному
просторі з Росією. Як сказав мені один із редакторів, до нього
звернулися, він і надрукував. Я не відчув у його голосі й грами суму чи
сумніву, адже мова йде не про гроші, мова йде про значно важливіше – про
незалежність нашої країни, про нашу з вами незалежність.
Хтось може
дорікнути, мовляв, проблема свободи слова існує в будь-якому
суспільстві, і буде правий, бо в кожній країні є сили, яким заважають
журналісти. Україна не виняток, більше того, за кілька останніх років
вона здала завойовані позиції й нині посідає, за оцінкою міжнародної
організації «Репортери без кордонів», місце в другій сотні країн світу.
Тобто стверджувати, що у нас усе добре зі свободою слова, що ніхто не
заважає журналістам чесно виконувати свій професійний обов’язок, можуть
тільки ті, кому вигідна нинішня ситуація. Проблема справді існує, ось
чому минулого року правління обласної організації й утворило комісію зі
свободи слова та журналістської етики. Скажу відразу, зроблено комісією
поки що мало, але вже чітко проглядаються орієнтири її майбутньої
діяльності. Насамперед, повз її увагу не повинен проходити жоден випадок
тиску на журналістів, який може мати найрізноманітніші форми і прояви –
від втручання в редакційну діяльність, попереднього узгодження
матеріалів до навмисного обмеження у фінансовій підтримці. Взагалі
стосунки редакційних колективів і засновників мають бути прозорішими, а
для цього треба останніх примусити виконувати чинне законодавство,
зокрема, закони про державну підтримку ЗМІ, про доступ до публічної
інформації. Будемо сподіватися, що обласна влада за активної участі
спілки розгляне це питання, скажімо, на колегії облдержадміністрації чи
сесії облради. У підсумку виграли б усі, в тому числі й влада.
Варто
приділяти увагу й етиці. Неприпустимо, коли журналіст, виконуючи чиєсь
замовлення, обливає людей брудом та ще й ховається за псевдонімом, коли
видання не надає ображеній стороні можливості оприлюднити свою думку, і
так далі.. Розумію, що супротив тут доведеться витримувати чималий, але
ми теж повинні очищатися, а не тільки вимагати цього від влади та
суспільства. І на останок: журналісти мають перебороти в собі страх.
Така вже вимога професії. Без цього наше слово буде фальшивим, наші
здібності не реалізованими, а затрачені зусилля марними. «Борітеся –
поборете», – писав великий поет і демократ.
Валерій М’ятович,
заслужений журналіст України,
голова комісії з питань свободи слова
та журналістської етики обласної організації Національної спілки журналістів
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (24.02.2012)
|
| Переглядів: 429
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
