Мабуть, усі кіровоградці досі пам’ятають алеї попередньої площі перед будинком міської ради, вечірнє світло ліхтарів, стилізованих під старовинні. А скільки поколінь бачили розлогі розмаїтозелені ялини, котрих без жалю викорчували. Звісно – замість них посаджено нові, декоративні лялечки, оформлено клумби, переладнано загальний вигляд тощо. А посеред усього цього карнавалу стоїть зі стільцем сам пан (перепрошую, російський господін) Пашутін – мер, котрий розбудовував місто, та чиїм коштом?

  «Подивіться на цю красиву площу!» - зверталася до кіровоградців 19 вересня сьогоднішня влада, в проміжках між хвалебними віршами про Єлисаветград, його «градоначальницю» та фортецю (збудовану, до речі, з метою знищення українського козацтва). Не заперечуємо: на вигляд оновлена площа приваблива, яскрава, презентабельна і т. д. Однак основне питання полягає в тому, чи варто було під час кризового стану країни (й міста також) вкладати стільки грошей (а це справді величезна сума з багатьма нулями) в зовнішню атрибутику з метою створення ілюзії, що все в нас «ладушки».

  Для чого і кому це потрібно? Як меценатів презентують керівників «провідних кіровоградських підприємств»: Є. Бахмача, А. Райковича та П. Штурмана. Та чи можемо ми, громадяни Кіровограда, перевірити, чиї саме це кошти, і чому вони пішли не на увіковічнення набагато достойніших справ (наприклад, створення алеї театралів, прославлення корифеїв сцени, пам’ятника В. Винниченку чи Є. Маланюку)? Та й чи вдасться кіровоградським грошедавцям бодай наблизитися до розуміння меценатства Євгеном Чикаленком, котрий заповідав «любити Україну до глибини власної кишені». Наголошує: «любити Україну», а не підданих російському самодержавію.

  На Дні Кіровограда можновладці врочисто промовляли, що місто «зростає щороку» і мовчали, що вимирає щомісяця. «Як красиво побудовано вашими руками» (хочеться додати: і за ваші гроші); «працюйте на благо» (кого?)

  На все це хочеться вигукнути: «Да здраствует наш суд, самый гуманный суд в мире!» А Пашутін, до речі, ніби за командою «встать – суд идет», вже піднявся зі стільця, виказуючи свою шану: «Спасибо, я постою…»

  На вигляд – красиво, а як по відношенню до людей? Мабуть, не дуже. А якщо вважаєте, що атракціон нечуваної щедрості в час кризи доцільний, то нам приємно, що комусь-таки в Кіровограді живеться добре. Шкода, що не всім.

Василь Левицький