В історії Кіровограда є «біла сторінка», яку не поспішають писати й сьогодні. Маю на увазі т. зв. військові поселення, в умовах яких тодішній Єлисаветград перебував уподовж трьох десятиліть. У місті, що було центром тих поселень з 1829 до 1861 року, розміщувалася штаб-квартира кавалерійського корпусу, військова жандармерія, надзвичайно засекречена мережа військової розвідки, поліцейська служба найвищого ґатунку. У 1834 році усі цивільні повітові установи було переведено до Бобринця, а позаштатним Єлисаветградом правили військові, цивільний міський голова служив лиш адміністративним додатком. Так тривало аж до 1865 року. Хто знає – яке б місто стало у подальшому обласним центром – Бобринець чи Кіровоград – якби черговий російський імператор не розпочав чергові державні реформи.

  Цілком природно, що архітектурна зовнішність міста формувалася згідно з вимогами обмеженого казарменого стилю, запровадженого Миколою I і втіленого у життя архітектором В.Верлопом. починав цей фахівець, як відомо, з «присутственних» місць у центрі міста та комплексу військових споруд поблизу Ковалівки. Продовжувати розпочате Верлопом випало іншому архітектору. Його прізвище Андрій Михайлович Достоєвський. Цілих півтора століття воно не згадувалося в історії Єлисаветграда-Зінов’ївська-Кіровограда. У нарисі колишнього міського голови О.Пашутіна, який є основним джерелом вивчення біографії міста у 1752-1897 роках, автор називає архітекторів В.Верлопа, Шохіна, К.Шостаковського. Пізніші дослідники додають до них К.Тона, О.Брюлова, якогось Андреєва. І лише на початку XXI століття з’являються короткі, часто недостовірні дані про Андрія Достоєвського.

  А коли відсутні факти, в хід йдуть чутки. Ось одна з них. На сторінках наукового збірника «Кіровоградський краєзнавчий вісник» №1 за 2007 рік вміщено спогади старожила міста, який запевняє, що неподалік магазина «Пасаж» на вулиці Перспективній у старому невисокому будинку зупинявся письменник Достоєвський і почав писати тут свій знаменитий роман «Брати Карамазови». Про діяльність архітектора А.Достоєвського місцеві краєзнавці почали писати у середині 90-х років минулого століття у межах розшуканих спогадів Андрія Михайловича, виданих у Росії. Однак автори публікацій стверджували, що об’єкти, збудовані за проектами архітектором, до нашого часу не збереглися.

  Чому навколо особи Андрія Достоєвського виникли свого роду таємничі колізії, замовчувався єлисаветградський період служби його на посаді архітектора міста? А він був досить тривалим і надзвичайно плідним. У часи, коли Єлисаветград був центром військових поселень, цивільні архітектори не виявляли бажання працювати у місті, де панувала солдатська муштра, а світське життя регламентувалося військовими статутами та плац-парадами. Не зі своєї волі потрапив на береги Інгулу і Андрій Михайлович. 23 квітня 1849 року його несподівано заарештували разом з братом Федором у справі політичного гуртка соціаліста М.Петрашевського. Як потім з’ясувалося, у поліції щось наплутали – до товариства петрашевців належали Федір і старший брат Андрія Михайло. Доки виясняли, Достоєвський-молодший деякий час просидів у одиночній камері страшного Олексіївського равеліну Петропавлівської фортеці. І хоча вина юнака не була доведена, випускник Училища цивільних інженерів, закінчивши заклад на «відмінно», потрапив у опалу. Замість роботи у Департаменті шляхів сполучення, куди його мали направити після навчання, він опинився у політичному засланні подалі від столичних міст.

  У жовтні 1849 року Андрій Достоєвський прибув у Єлисаветград. Яким було у половині XIX ст. місто і його мешканці? Андрій Михайлович у спогадах, написаних на схилі літ, змальовує його так. «Єлисаветград під час мого перебування там, був дуже поганим містечком з 15 тисячами мешканців, та й то сумнівних. Самий, зовнішній вигляд міста був далеко непоказним! На так званій Великій вулиці, що йшла у напрямку великого шляху із Кременчука до мосту на річці Інгулі, найкращій тоді вулиці, траплялося кілька дерев’яних будівель, критих соломою». Автор нітрохи не перебільшував. У «Довідковому енциклопедичному словникові» під редакцією А.Старчевського, виданого у Петербурзі 1855 року, знаходимо повне підтвердження слів Достоєвського. Щодо «сумнівних» мешканців, то «Словник..» подає точну кількість – 13500 душ. Цікавим був соціальний стан тих «душ»: духівництва – 72, почесних громадян – 27, купців 2-ї гільдії 29, третьої – 165, різночинців обох статей 299, міщан і посадських 12531, було ще понад сотню відставників та списаних у запас рядових чинів. Мешканці – переважно російські переселенці та євреї. Місто збудоване правильними квадратами, але вулиці досить вузькі, будівлі розташовані тісно. Усього будинків 1972, з них кам’яних 50.

  У «непоказному містечку» мешкало відповідне суспільство. Андрій Михайлович не дуже схвально характеризував його. Спогади архітектора дали пізнішим аналітикам підстави звинувачувати Достоєвського у зарозумілості, гордовитості. Письменник Анатолій Василенко, на спогади якого полюбляють посилатися сучасні дослідники, називає Достоєвського радикальним нагілістом. Автор сформував громадську думку, начебто архітектор налаштував проти себе військову верхівку. Це не зовсім так, хоча і начальнику військових поселень генералу Остен-Сакену і його найближчому оточенню були відомі політичні погляди архітектора та причини його висилки у місто над Інгулом. До того ж, юнакові було лише двадцять один рік, він не мав практично ніякого життєвого досвіду, а різка зміна столичного оточення на провінційне відбилося на поведінці Андрія. Та це не заважало міському архітектору старанно виконувати завдання військового керівництва. При цьому треба врахувати, що від нього вимагалася не індивідуальна творчість, де можна себе проявити в окремо збудованому будинку чи комплексі, а організація будівельних робіт в усьому місті, контроль за їх виконанням. Проекти, ескізи, плани – все розроблялося міським архітектором і узгоджувалося із керівництвом комітету. Тому й склалася думка, що до нашого часу не збереглися окремі будівлі, спроектовані архітектором Достоєвським. Щоб усвідомити зроблене для міста архітектором Достоєвським, треба розглянути історію містобудування обласного центру за всі часи його існування.

  Аж до початку 60-х років минулого століття у будівельній галузі Росії – СРСР не існувало такого поняття як «типові проекти». Це коли житлові будинки, громадські та промислові споруди складаються у т. зв. Проектних інститутах столиці, затверджуються у міністерствах і розсилаються «на місця», де вони тиражуються і впроваджуються у виробництво. У такий спосіб забудовано п’ятиповерхівками-хрущовками або блочно-панельними усю територію колишнього Союзу. Яка вже тут архітектурна творчість? Хіба що подаровано сюжет для популярної кінокомедії «Іронія долі…». Порівнювати архітектуру XIX-го – початку ХХ-го століть із сучасною якось аж непристойно. Варто пройтися, наприклад, вулицями Чорновола, Декабристів, Гоголя, Шевченка, де збереглося найбільше старих будинків, щоб переконатися у цьому. Не кажучи вже про окремо взяті об’єкти. У часи Достоєвського все вирішувалося на місці і залежало від фахового рівня архітектора і смаку замовників. Андрій Михайлович працював на посаді міського архітектора десять років. Більше нього у цьому кріслі не затримувався ніколи ніхто. Цілком справедливо Достоєвського називають талановитим та ініціативним фахівцем, який «привніс у містобудівництво Єлисаветграда великий професіоналізм та столичні масштаби». Приватні та громадські споруди, які будувалися тоді за проектами міського архітектора, відзначалися високою якістю робіт і вишуканим смаком. Завдяки таланту і працездатності архітектора, місто набуло європейського обличчя. Особливо це відбилося на забудові Ковалівки, яка довгий час вважалися аристократичним районом, деякі оригінальні споруди і тепер не втратили привабливості і служать людям. Це, найперш, стосується Ковалівської церкви. Ще в середині XVIII століття у передмісті Ковалівки була збудована дерев’яна церква. У 1834 році вона згоріла. Відродити храм взявся за свій кошт місцевий купець Петро Щедрін. Але він незабаром помер і будівництво припинилося.

  Тим часом поблизу виникло військове містечко з численним гарнізоном. До того ж, місцевість облюбували поміщики, купці, вони тут масово селилися. Тому й виникла необхідність спорудження мурованої церкви. Цю справу «по плану Высочайше утвержденному» доручалося виконати комісії, що займалася будівництвом військового комплексу. Тобто, архітектору Андрію Достоєвському. У 1849 році церква була збудована і освячена. А навесні року 1856-го її побачив письменник і історик, приятель Тараса Шевченка Олександр Афанасьєв-Чужбинський. Він яскраво описав храм у подорожніх записках, уривок з яких пропонуємо читачам. «Скажу кілька слів про те, що найбільше привернуло мою увагу в Єлисаветграді: Успенський собор та храм у передмісті Ковалівка, перший просторістю та внутрішнім вбранням, а другий за красою місцевих ікон. Не знаю, якому з них віддати перевагу… Церква збудована у недавні часи… Ще раніше я був попереджений, що образи цього храму писані у С.-Петербурзькій Академії наук… Дійсно, дві місцеві ікони, Спасителя та Богоматері з предвічним немовлям, заслуговують особливої уваги. Приваблює також і образ чудотворця Мирликійського Миколая, особливо своїм драпіруванням: розкішна біла риза угодника так, здається, і сяє сріблом. Ковалівська церква – трипрестольна, і легкої, вельми красивої архітектури». Творіння талановитого архітектора служило прихожанам 80 років. У 1930-му храм був закритий більшовиками, у ньому «призведено изьятие» - «срібла два пуди, 38 фунтів, 43 золотники». Якщо ці цифри перевести на сучасну систему міри ваги, реквізовані цінності церкви складали майже 52 кілограма срібла. Пограбовану церкву перетворили під склад для зберігання склотари.

  Коли у 60-х роках минулого століття виникла потреба відкрити у місті майстерню для скульпторів, їм вирішили віддати колишню церковну споруду. Але митці, оглянувши її, відмовилися приймати «щедрий дарунок», бо він перебував у такому жалюгідному стані, що працювати у ньому було неможливо, а для ремонту не вистачало коштів. Так і залишався храм складом аж до настання незалежності України. Тоді знайшовся ентузіаст, звичайний робітник, людина глибоко релігійна Іван Іванович Галушко. Він за допомоги о.Василія (Шпудейка) організував збір коштів на відновлення церкви, мобілізовував прихожан, будівельників, художників і всією громадою вдихнули у давній храм нове життя. У 1991 році у реставрованій церкві відправлено першу літургію.

  Із житлових будинків, споруджених за проектами А.Достоєвського, до наших днів збереглося два. Щоправда, обидва сьогодні мають інший статус. Щойно розпочалося будівництво військового містечка, як поблизу нього виявив бажання оселитися високий військовий чиновник Василь Соколов-Бородкін. Він і замовив Достоєвському будівництво власного будинку. Це була перша цивільна споруда, що з’явилася неподалік штабного корпусу. У 1870 році повітове земство купило особняк у вдови Соколова-Бородкіна під щойно відкрите у місті земське реальне училище. Пізніше приміщення передано земельній управі, тепер у ньому розташований відділ міліції Ленінського району. (На парапеті парадних сходів будинку зберігся вензель Соколових-Бородкіних, теж, ймовірно, розроблений Достоєвським). У ті самі часи (1850-1858) теж на замовлення Соколова-Бородкіна Андрій Достоєвський виготовив проект чудового двоповерхового житлового будинку на вулиці Великій Пермській, неподалік Володимирівської православної церкви (тепер Кафедральний собор). Це зразок високого архітектурного об’єкту, виконаного у чіткому виразному стилі, що називається ампірним. Він виник на початку XIX століття у Франції, дуже швидко «прижився» у Росії. У 1874 році, коли у Єлисаветграді був заснований Окружний суд, міська дума купила будинок у сина Василя Соколова-Бородкіна Кирила. Цим маленьким шедевром можна милуватися й тепер. Під кураторством міського архітектора були розбиті житлові квартали на Ковалівці (частина з них, що прилягає до парку, проглядається й сьогодні), споруджено кам’яну двоповерхову будівлю для міської християнської богадільні (у радянські часи у ній розміщувався шкір вендиспансер, нині залишились руїни).

  У липні 1858 року термін заслання Андрія Достоєвського у Єлисаветград скінчився. Він з сім’єю залишив місто, яке чомусь рідним йому не стало, хоча у ньому фактично минула його молодість. Тут 16 липня 1850 року відбулося весілля Андрія з дочкою офіцера Федорченка Домнікою. У місті над Інгулом у Андрія Михайловича та Домніки Іванівни народилося четверо дітей – двоє синів і дві дочки. Два роки Андрій Достоєвський служив архітектором у Сімферополі, потім переведений до Катеринослава (Дніпропетровськ) на посаду губернського архітектора. На такій самій посаді Андрій Михайлович служив і в російському Ярославлі. У губернії за його проектами споруджено півтора десятка громадських і промислових об’єктів, з них вісім – культового призначення. Справу, розпочату будівництвом Ковалівської церкви у Єлисаветграді, талановитий архітектор продовжував усе життя. Поховавши дружину, нашу землячку Домнікію Іванівну у 1887 році, Андрій Михайлович у зв’язку з хворобою вийшов у відставку, прослуживши у галузі будівництва і архітектури 42 роки. Восени 1896 року, захворівши, він перебрався до старшої дочки Євгенії у Петербург, де й помер 7 (19) березня 1897 року.

Юрій МАТІВОС