Село на нашій Україні - Мої статті - Каталог статей

Нічим на перший погляд непримітне маленьке сільце Олександрівка на Олександрійщині. До 1962 називалося Ворошилівкою. А ще раніше Всесвятським. А ще раніше – Ратьківкою. Аж дивно, що через десятиліття збереглася пам’ять про низку давніх найменувань. То чому ж, все-таки, Олександрівка?

У 1941році Олександр Жежеря, колгоспний пасічник, з дружиною та двома дітьми потрапив в окупацію. Гнув спину на фашистів. Крім роботи на пасіці, був змушений до трудової повинності: рубки й доставки лісу, роботи на ґрунтових дорогах, будівництва польових укріплень. За 2,5 довгих роки набачився усього. І після звільнення села від окупантів, він в кінці грудня 1943 року відразу пішов на фронт.

Бойове хрещення та медаль «За відвагу» отримав у Кіровоградській операції. Далі – форсування Південного Бугу та Дністра. Оперативні зведення тоді рясніли повідомленнями: "...під ураганним вогнем противника першим переправився на правий берег і ввірвався до окопів старший сержант Олександр Жежеря...”; "...Форсуючи Дністер, він зі своїм кулеметним розрахунком першим з усіх воїнів полку переправився човном на правий берег і нищівним вогнем прикрив полкову переправу, чим сприяв розширенню і закріпленню плацдарму... Товариш Жежеря за час двомісячного наступу 1944 року був тричі поранений, та не покидав поле бою. Знищив 343 німецьких солдата та офіцера і відбив своїм кулеметом 22 контратаки противника”. У кінці квітня командування фронту представило Олександра Юхимовича до звання Героя Радянського Союзу.

...Багато діб не стихали важкі бої на Сандомирському плацдармі. Обслуга гвардії сержанта Жежері безперервно вела кулеметний вогонь по ворогу. На світанку 13 серпня 1944 на позицію роти ринули 20 фашистських танків, за ними сунула кількома хвилями піхота. Наші артилеристи прямою наводкою били по "королівських тиграх”. Кулеметники відсікали від техніки німецьких автоматників.

У розпалі бою Жежеря не помітив, як один з ворожих танків, наблизившись до висотки, де боєць установив свій «максим», відкрив по ній гарматний вогонь. Снаряди вибухали все ближче. Постріли потрапили в ціль, настала вічна тиша…

На честь прославленого земляка односельці перейменували його рідне село в Олександрівку. На приміщенні школи, де навчався О.Ю.Жежеря, встановлено меморіальну дошку.

Такі рядки знаходимо в довідкових матеріалах про Героя Радянського Союзу, командира кулеметного розрахунку 1-го батальйону 289-го гвардійського стрілецького полка 97-ї гвардійської стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту.

А ось витяг з архівних матеріалів управління Служби безпеки України, поданий у пресі Федором Шепелем. Він знайомить з долею соратників отамана-самостійника Костя Степового-Блакитного (Пестушка), котрий в наших краях на початку двадцятих років минулого століття командував дивізією повстанців і героїчно загинув. Бійців його дивізії у післявоєнні часи амністували, однак каральна система через десятиліття впритул взялася за них у лиховісну пору репресій. З мешканців Ворошилівки тоді постраждали Пилип Єлисейович Жежеря, Юхим Леонтійович Жежеря, Василь Тимофійович Клименко, Трохим Якович Куцолощенко, Терентій Карпович Силенко, Андрій Пантелеймонович Луценко та інші.

Юхим Жежеря, 1896 року народження, розстріляний 23.07.1938 року, треба думати, є батьком Героя Радянського Союзу з Ворошилівки. Якщо так, то деякі біографічні дані останнього потребують уточнення. Скажімо, у відпрацьованих за радянської доби елементах біографії Олександра йдеться про загибель Юхима Жежері від рук білогвардійців. Ніде не мовиться, чому він забраний до Червоної Армії не в початковій стадії війни, а під її кінець. Чому, зрештою, різні джерела подають різний рік народження (1905, 1910, 1920)? Де навчився новоспечений боєць так майстерно володіти кулеметом, що вже через три місяці його слава гриміла повсюди?

А ось репресований і розстріляний у тридцять сьомому Юхим Силенко (1893 р. н.) – батько видатного мислителя, творця РУНвіри Лева Силенка. Лев Силенко народився у 1921 році також у тому ж селі, що й Жежеря. Однолітки-земляки не могли не знати один про одного. Силенко вивчився на бібліотекаря в Кременчуцькому технікумі, у 1941–му призваний у червоноармійці, потрапив у полон, звідки втік. У 1942–му в Києві, писав до газети «Українське слово», співпрацюючи з Олегома Ольжичем й Оленою Телігою.

Після війни залишився на Заході.
Дізнавшись від поета Яра Славутича (теж виходець з Кіровоградщини) та письменника Володимира Шаяна про стародавні вірування й традиції українців, взявся за опис системи національних поглядів на світ. Багато подорожував і збирав дані про Україну: був в Іраку, Туреччині, Латинській Америці, Тибеті. Жив серед монахів-буддистів в Індії. Студії вилилися у видання об’ємного твору під назвою «Мага Віра», де родовід українців виведений від трипільців. Погляди Силенка поділяють численні послідовники, але є люди, які категорично відкидають їх.

За версією Кембриджського біографічного центру, Лев Силенко належить до 100 найвидатніших інтелектуалів світу. У 2005 році університет імені Вашингтона в США висунув Лева Силенка на здобуття Нобелівської премії.

Біографія цієї постаті ще чекає на свого об’єктивного дослідника.

В останні місяці життя Лев Силенко казав, що хоче, аби його тіло спалили в крематорії, частину праху розвіяли над однією з найвищих круч над Дніпром і на тому місці побудували храм Дажбога. А іншу частину праху — щоб поховали у рідному селі.