Мешканці згаданих та інших розташованих поруч поселень обживали територію сучасного міста тривалий час до приходу сюди російських колонізаторів. Наявність цих поселень була запорукою пізнішому будівництву тут фортеці, яке захищали козаки, перетворенню поселення в місто. Більш давній від Єлисаветграда мають літопис Завадівка, Велика Балка(Млинки), Кущівка та інші складові частини сучасного міста, що заслуговують на детальне дослідження своєї історії оприлюднення . Святкувати ювілей міста прив’язаний до колонізації краю та побудови фортеці – губителькі Січі виглядає зовсім не по-державному, а запопадливим заграванням перед «старшим братом», ім’я якому – окупант і колонізатор.

Протягом сотень років розкопок міста на берегах Інгулу виявлені безліч різних поховань, предмети побуту, зброя, знаряддя праці з каменю та металу, кістки представників різних епох і культур. Сьогодні, значною мірою, краєзнавчими державними установами і громадськими організаціями, окремими дослідниками обминається тематика козацької історії міста. Між тим, бодай дотичне долучення до цієї проблематики науковців і краєзнавців дає цікаві знахідки , що впливають на розшифровку історичних подій у попередні часи свідчить про її безперечну перспективність.

Іноді історики посилаються нині на сумнівно достовірні джерела, як публікації 1960-1990-х років різних авторів, іноді не зовсім близьких до історії: Віталія Кривенка, що використовував в свою чергу твори Олександра Пашутіна, як прикриття своїх сумнівних геральдичних витворів, та більш близьких до істини Петра Кизименка, Петра Безтаки, Юрія Матівоса та Олександра Нагорного. Але безумовно є і інші докази ніж твори наших сучасників, що років через сто стануть першоджерелами на рівні згаданого Пашутіна. Виокремлення «зерна істини» з існуючих джерел та на підставах археологічних досліджень безумовно складний і довгий процес.

Підсилює тягу до пошуків коренів міста всім відомий історичний факт, що приблизно за 150 кілометрів від сучасного міста в 1363 році відбулася битва на річці Синій (Синюсі) між татарським та українсько-литовським військом. Татари зрозуміла річ прийшли, а українці були в себе вдома. До того періоду належить і археологічна знахідка, яку замовчують. На території колишньої фортеці віднайшли залишки водопровідної дерев’яної труби, що виявилася належить не до ХVІІІ сторіччя, а до ХІV, і це свідчать про те що саме на цьому місці вже існував населений пункт або навіть замок з пригородом. Ймовірно, що військові перипетії, що робили розорення та спустошення краю, робили і деякі перерви в існуванні населеного пункту на місці, де росіяни почали будувати фортецю у 1754 році. Але ж будували вони її на тимчасово вільній панівній висоті серед зайнятих поселеннями козацьких земель. Цариця провела риску на мапі і поставила хрестик на місці будівництва фортеці на чужій для Росії території, де вже не одну сотню літ мешкали наші предки. Звичайна річ, що залишалося писати тим історикам: « поруч були козацькі зимівники..» Але то були не зимівники чи хутори, а вже села з церквами та сотенні містечка ( наприклад Цибулів). Саме про це беззаперечно свідчать документи зібрані кандидатом наук Анатолієм Пивоваром в архівах Санкт-Петербурга, Москви, Києва.

Тому нині стверджувати, що місту, яке 68 років (всього!) називають Кіровоградом виповнюється 254 роки безвідповідально, аполітично, антиукраїнськи і шкідливо для свідомості непрозрівших від навіяної колонізаторами сплячки. Не той час, щоб у дні святкування Дня міста випускати на його вулиці ряжених під Кутузова, Єлизавету та їм подібним. То чужа історія, не наша, не українська, а таке свято виглядає святом вдягання ярма на шию українського народу.

Анатолій Авдєєв