Нині в Кіровограді ініціатором знесення освяченого меморіального хреста виступають антиукраїнські сили, що гуртуються навколо так званого Фонду Михайла Кутузова, що і облюбував саме це місце під пам’ятник своєму іноземному кумиру. Мотивація їх антиукраїнської ініціативи базується на тому, що цей загарбник і поневолювач українських козацьких земель певний час, ще до того, як отримав генеральські еполети, проходив службу та жив у місті.

За словами керывника обласного товаристваполытвязныв та репресованих Выктора Полтавця рішення про перенесення меморіального хреста прийняли келійно на містобудівній раді без участі Товариства, яке з великими труднощами встановлювало дерев’яну пам’ятку за власной кошт.

Знесення хрестів, не лише великий гріх, але нецивілізована і ганебна практика. В сусідніх областях, навіть на східнішій Дніпропетровщині, як захист від нечисті, на кожному в’їзді в місто чи село стоять хрести, що є символами Божого захисту його мешканців. В деяких місцях хрести навіть пов’язані вишитими рушниками, які дбайливо час від часу міняються. Подібної практики на Кіровоградщині немає. Можливо через це край і перебуває довгі роки серед депресивних регіонів, бо Бог його не охороняє… Культивація та занадто поблажливе численних нетрадиційних відмінних від православних канонів вірувань та потужна підтримка не завжди симпатизуючій українському і державницькому спрямуванню промосковської патріархії дуже помітна та дається взнаки на моральності одного з найбідніших регіонів української держави. Не всі в краї схаменулися, покаялися, а дехто навіть не прокинувся від летаргічного забуття минулого поневолення. Справжні цінності, на жаль, в уяві цих людей розмиті та несформовані і діє підмінена колонізаторами свідомість. Очевидні речі, як неучасть УПЦ МП в молебнах та згадки патріарха з сусідньої країни при богослужіння для декого залишаються непоміченими. Тому і виникає мораль, при якій «дурні хохли можуть носитися з своїми хрестами» довго і микатися з ними на своїй же власній землі за «братньою волею». Саме через це наруга над пам’яттю українського стає можливою. Без Бога в душі, без пам’яті та елементарної совісті та самоповаги важко збудувати щось путнє у цій державі.

Звичайно "російський бік” нинішніх городян може говорити про історичну пам’ять та якусь духовність, але голoвною обстаниною є те, що і історична пам’ять і духовність у поневолювача і поневоленого завжди були різні, і земля ця завжди була українською, де варто було б українське і шанувати, а не нагадувати щоразу про колишнє ярмо на шиї, та заподіяні рани і мозолі.

Анатолій Авдєєв