Історія отамана-самостійника Пилипа Хмари на Кіровоградщині
"Вечірня газета"
Частина 1
В архіві управління
Служби безпеки України в Кіровоградській області знайдено унікальний
документ на шістдесяти двох аркушах під назвою "История банды Хмары”.
Автор його невідомий. Називає себе "людиною без видатної шкільної
освіти”. Відчувається, що писав на основі власних спогадів,
використовуючи також інші джерела. У першій частині розповідається про
зародження національно-визвольного руху на території Олександрівського
району, так би мовити, про засів вільнолюбних ідей. Решта — як те
самостійницьке зерно проростало. На жаль, величезний фактичний матеріал
подано через призму людиноненависницької сталінської ідеології зразка
1931 року. Борці за самостійну Україну називаються не інакше як
"бандити”. (Щоб не відволікати читача від ходу подій, подекуди заміняли
той термін на "хмаринці” або "загін”). Та навіть надмірне вживання
цього слова не може применшити й приховати відваги, героїзму,
самопожертви, військової кмітливості і палкої любові до Батьківщини
тих, хто ціною власного життя спробував відродити у нашому краї славні
діла козаччини й гайдамаччини у 1917-1922 роках.
(Федір Шепель)
І.
У селі Михайлівці (нині Олександрівський район, — Ф.Ш.)
політичне життя починається приблизно з осені 1906 року, з прибуттям до
нього учителів-семінаристів Трохима Харитоновича і Давида Харитоновича
Скрипок. Вони організували гурток с-р (соціалісти-революціонери або
есери, — Ф.Ш.). До нього спочатку ввійшло лише
учительство, зокрема: Петро Іванович Пшеничний, Лідія Андріївна
Камінська і Ольга Миколаївна Крижанівська. Були в селі й співчуваючі.
Організація, котрою
керували Скрипки і Йосип Школа, була, певно, пов’язана з іншими с-р
гуртками, тому що в Михайлівку частенько навідувались чужі люди, які,
будучи викладачами народної школи, нелегально проживали то у Скрипки,
то у Пшеничного. Ці вчителі розповсюджували свої революційні погляди й
на учнів, котрим довіряли (тогочасні учні були віком до 20 років).
Через два роки Скрипок перевели до села Єлисаветградківки. І гурток,
заснований ними в Михайлівці, припинив існування. Через рік Трохима
Скрипку заарештували. Після повернення він помер, а з ним і гурток.
У 1912 році в Михайлівці
відроджується гурток с-р, керівником якого стає Молоков-Журський,
котрий на той час був учнем Водянського лісного інституту (училища? — Ф. Ш.).
До його складу ввійшли: Никон Павлович Брайко, Гаврило Іванович
Тарасенко, Сидір Микитович Кучмар, Григорій Федорович Тарасенко,
Никанор Волошка, Іван Кравченко, Антон Іванович Бжизицький і Андрій
Іванович Котовий. Гурток мав зв’язки лише з Олександрією й проіснував
до 1914 року, бо війна, що розпочалася, забрала його членів.
ІІ.
Приблизно в 1911 році в
селі Єлисаветградківці з’явився фельдшер Юрій Дмитрович Мельник, який
належав до партії с-р. У Михайлівці Мельник познайомився з учителькою
Варварою Григорівною Колюк, котра згодом стала його дружиною і членом
партії с-р…
Лютнева революція
заглянула до Михайлівки тоді, коли нікого з перелічених осіб не було
вдома. Втім, лишалася Варвара Колюк. Отримуючи інформативні листи від
Юрія Мельника, вона взялася до організації нового гуртка УКР-С-Р
(САМОСТІЙНИКІВ). До його складу ввійшли: Павло Іванович Балас, Максим
Іванович Тарасенко, Василь Іванович Брайко, Павло Григорович
Калиниченко, Кузьма Леонтійович Литвинов і Павло Андрійович
Кондратенко. Також у Михайлівці було організовано "ПРОСВІТУ”, а при ній
обширну бібліотеку й книгарню. Сюди ж примкнули Векла Григорівна Колюк
та Андрій Іванович Котовий, котрий повернувся з фронту. Ідея
"САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ” зростала й міцніла. Обговорювались розпорядження
Центральної Ради, зростало незадоволення членів гуртка Керенським та
спробами нового закабалення щойно звільненої від іга Романових України.
Спливло зовсім небагато часу, і з фронту повернулися всі старі учасники
колишнього гуртка Молокова, крім Антона Бжизицького й Григорія
Тарасенка, які були у полоні. У квітні 1917 року в Михайлівку приїздив
Мельник, і гурток, організований його дружиною, урочисто відкрив театр,
куди почали вливатися все нові й нові сили, залишаючись під
керівництвом В.Мельник і виконуючи її розпорядження. Так минув увесь
1917 рік.
Поява перших більшовиків
для Михайлівки лишилась непоміченою. Класова боротьба, що розпочалася,
була заретушована доволі сильною організацією "САМОСТІЙНИКІВ”… У грудні
1917 року в Михайлівку остаточно повернувся і сам Мельник як живе
втілення померлого запорожця (в чумарці, широких шароварах, сивій
папасі набік і з кривою шаблюкою при боці). Гурток почав жити новим
життям. Прислухались до голосу Центральної Ради. Ждали повного
зникнення привиду більшовизму, що тільки-но з’явився… З наближенням
гайдамаків у Михайлівці об’єднався невеликий загін більшовиків виключно
з наймитів і бідноти… Куркулі виступили на боці німців… Група Мельника
була проти німців… Але з проголошенням "САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ”,
помазанням на гетьманський престол Павла Скоропадського було зібрано
всіх членів організації, де Мельник прочитав маніфест Скоропадського.
Після чого на службу до гетьмана поїхала більша їх частина (Павло
Гончаренко, Сергій Тихонович Носенко, Парфентій Силович Стежка, Микола
Михайлович Тарасенко, Дорофей Дмитрович Тарасенко і Павло Григорович
Калениченко), а решта лишилася в Михайлівці. Падіння гетьмана куркулі
зустріли доволі плаксиво. Перед ними знову замаячив привид більшовизму,
що загрожував їм погибеллю. Одначе не всі повернулися в Михайлівку.
Лише Гончаренко та Носенко, а решта перейшли до армії Директорії,
беручи найактивнішу участь у боях з червоною гвардією.
З відходом Петлюри,
тобто Директорії, повернувся в село Тарасенко Микола, а інші — виїхали
з петлюрівськими військами за кордон. Втім, незабаром до Михайлівки
повернувся й Тарасенко Дорофій Дмитрович. Вступ червоних військ у 1919
році захопив Мельника та його організацію з розбитими почуттями. Поклад
і Дишловий приїхали до Михайлівки анархістами. Обирається сільська
рада, до якої входять Мельник із Покладом. Мельника направляють на
повітовий з’їзд до Олександрії. Він вступає до КПБ(у), але погляди його
лишаються старими.
З появою Денікіна — ще
десь на Дону — Поклад Йосип організовує загін у Михайлівці,
найменувавши себе отаманом ГОНТОЮ. Ад’ютантом його стає Дишловий
Леонтій, а командиром призначається Горищенко Іван Терентійович. До
Гонти (Поклада) приєднуються такі особи: Буша Пилип Іванович, Могила
Іван Тихонович, Кравець Захарій Максимович, його старший брат та багато
інших (Оперували в Єлисаветградківці, на станціях Цибулеве та
Фундукліївці). Прибулі денікінці захопили Михайлівку доволі спокійно.
Після вступу червоних до Михайлівки повернувся й Стежка Парфентій
Силович. Він прибув з-за кордону із загоном Гулого-Гуленка для підняття
повстання в тилу, але був розбитий червоними в селі Цибулевому.
Гулий-Гуленко Андрій
Олексійович (м.Новоархангельськ, 1886). Генерал-хорунжий армії УНР.
Арештований 19.07.1922 р. в Одесі. На початку 1926 року сліди
губляться. (Р.Коваль "Отамани гайдамацького краю”).
Під час виборів Стежка
стає членом волосного ревкому й сприяє звільненню людей загону Гулого,
взятих у полон… Сприяє проникненню до ревкому своїх соратників по ідеї:
Гончаренка Павла Кононовича (стає секретарем) та Носенка Федора
Тихоновича (діловодом). Мельник Юрій лишається жити в Михайлівці,
зібравши старих знайомих, працює в театрі режисером.
Частина 2
ІІІ.
Кипить робота тільки-но
обраних рад. У Єлисаветградківці організовано партійний комітет… Ядро
самостійників, створене й зміцнене Мельником та його дружиною, терпить
поразку. Але Петлюра та українські емігранти не сплять…
У квітні 1920 року в
селі Єлисаветградківці організується нове ядро українських
есерів-"САМОСТІЙНИКІВ”, до якого увійшли: Боєвець Авксентій Михайлович,
Компанієць Дмитро Петрович, Ступа Григорій Григорович, Ступа Василь
Іванович, Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій Силович і
Медведєв Андрій Семенович, котрий займав тоді посаду військкома. Ця
сімка почала енергійно працювати по створенню повстанкому та вербуванню
людей. Діяльність організації проходила доволі чітко і без особливих
маскувань. Організатори — Компанієць Дмитро та Боєвець Авксентій —
стали часто навідуватись до Михайлівки і цілі ночі просиджували під
приміщенням школи в середовищі Мельника, його дружини Колюк Варвари, а
також Гончаренка і Стежки П. (бачив їх так я не менше десяти разів)… З
посиленням чуток про наближення польського фронту активізувалась робота
й повстанкому, почався ріст організації. У першій половині липня в полі
між лісами Плоским і Паршивою відбулася перша нарада з приводу виступу.
В ній брало участь 40 чоловік. Керували нею Медведєв Андрій та
Компанієць Дмитро. Були там люди виключно з Єлисаветградківки. Фронт
наближався… У цей час в лісі за чотири кілометри від Михайлівки
з’явився загін Кваші**. За чутками, їх було до 30 чоловік. Озброєні
гвинтівками… Надходили чутки й про те, що в Чуті, в районах Гутницької
й Цвітної, теж є банди, але їх поки що ніхто не бачив…
IV.
Село Цвітна розташоване
під лісом. Мало до 1400 дворів, власних куркулів і власних бідняків.
Цвітна, як і кожне село на Київщині, належить до малозаможних, і
мешканці його займаються виготовленням посуду з глини. Куркулі Цвітної
мали величезні капітали. До таких належали й брати Сіденки — Макар та
Сильвестр. Відчуваючи свою загибель, вони викликали всіляке
невдоволення серед бідноти проти влади рад, групували навколо себе силу
темноти й безкультур’я. Сіденки, крім коштів, мали ще й освіту і
військове звання, будучи офіцерами. Саме вони звернулися до бідняка
Хмари Пилипа*** з проханням прийняти отаманство… Хмара — один із темних
неполітичних людей, котрі були і є зараз у кожному селі.
Задовольнившись добре
проробленою справою в Цвітній, Сіденко Макар виїжджає до Гутницької.
Протягом тижня організовує десять чоловік з молоді, котрі й стали
застрільниками майбутнього серпневого повстання (Філіпенко Данило,
Філіпенко Степан, Касіщев Петро, Неїжкаша Лазар, В’язовський Іван,
В’язовський Василь, Ніздря Тимофій, Мочар Михайло, Бочка Іван і Чорний
Сергій). Отаманом Сіденко призначив Філіпенка Данила. Потім об’єднав із
загоном Цвітної, де отаманом уже був Хмара Пилип, котрий мав загін у
кількості 20 чоловік. Це об’єднання відбулося 17 серпня. А 19 серпня
під отаманством Хмари вже разом виступили з лісу, влаштувавши засідку
на мобілізованих, котрих везли з Михайлівки і Красносілля до Кременчука
підводами. Ця перша засідка їм повністю вдалася. У бою полягло дев’ять
чоловік супроводжуючих та мобілізованих****.
Перемога, з одного боку,
підбадьорила, а з іншого — притягла нову силу, яка зростала не по днях,
а по годинах… Її відлуння далеко прокотилося по лісу і селах,
приваблюючи до себе все нових і нових людей, переважно рештки
Григоріївської та Коцурівської банд… Ім’я Хмари переходило з вуст у
вуста, як щось священне, й приковувало помисли багатьох із молоді.
Куркульство різних сіл боготворило Хмару, скрізь і всюди робило йому
гарні зустрічі, а загін його годували якнайкраще. Гутницька й Цвітна,
опинившись без влади, стали резиденцією отамана Хмари…
______________________
*Гулий-Гуленко
Андрій Олексійович (м.Новоархангельськ, 1886). Генерал-хорунжий армії
УНР. Арештований 19.07.1922 р. в Одесі. На початку 1926 року загинув у
тюрмі. (Р.Коваль "Отамани гайдамацького краю”).
**Кваша Василь.
Денікінець, далі червоний. На час Знам’янського повстання —
самостійник. Діяв у районі Бандурівки, Тимошівки, Красносілки,
Ставидел. Загинув під Златополем. (Р.Коваль "Героїзм і трагедія
Холодного Яру”).
***Хмара Пилип
Панасович (с.Цвітна, 1891). Ріс сиротою, утримуючи менших братів та
сестер. Із себе невисокий, кремезний силач. Повний Георгіївський
кавалер та унтер-офіцер (Р.Коваль, "Отамани…”).
****М.Дорошенко
описує дуже схожу і за сценарієм, і за місцем виконання акцію
повстанців. Лише за датою (19.08 тут та 24-30.07 у Дорошенка) вони
розходяться. Це може бути одна і та ж операція або дві різні.
(М.Дорошенко "Стежками Холодноярськими”).
Примітки Леоніда Багацького
Частина 3
V.
Пройшло вісім днів після
першого бою. І повстанком, що знаходився в Єлисаветградківці, відрядив
у ліс до отамана Хмари делегата в особі Носенка Федора Тихоновича…
У ніч на 28.08 Хмарою
було здійснено наліт на станцію Цибулеве, де було вбито двох
червоноармійців. У ньому брало участь 18 чоловік на конях, у тому числі
Голик Мефодій Хомич, котрий назвав себе "Залізняком”. Цей наліт ще
більше посилив ріст банди і довіру до неї від населення.
Вдень 28.08 до отамана
Хмари стали прибувати делегати із сіл Цибулеве, Чорноліски, Чутівки,
Богданівки, Веселого Кута, Дмитрівки, Чичевки, Юхимової, Залом і
Плоского з проханням прийняти їх людей під єдине командування… Так
відбулося об’єднання людей, які не бачили поперед себе нічого, крім
майбутнього, котре ховалося за двома приємними для них словами
"САМОСТІЙНА УКРАЇНА”. Ці два слова електризували масу, яка, зібравшись,
забула про класову несумісність і боротьбу. Живилась лише ненавистю й
бажанням найжорстокішої помсти щодо більшовиків, комуністів… Ця
жорстока помста іскрилася в серці кожного й охолоджувалась лише тоді,
коли по землі лилася кров з уже неживого тіла такого ж бідняка, але
який назвав себе більшовиком.
VІ.
З 29.08 на 30.08 до
Хмари з Михайлівки увійшла перша група, що складалася з таких осіб:
Гончаренко Павло Кононович, Стежка Парфентій, Коновалов Степан
Гнатович, Сулига Василь Семенович, Носенко Федір та Сергій Тихоновичі.
По дорозі в Цибулевому Носенко Федір зайшов додому до Чинчевого Гната.
Той зібрав з десяток молоді з різними гвинтівками. Вийшли на поле у
напрямку до Чути. За селом приєдналося ще з два десятки і всі
попрошкували до лісу.
Був уже ранок, коли
прийшли на обумовлене місце до будинку Могилея Євтихія. Тут
розташувалися відпочити й до Хмари направили двох гінців. Близько
дев’ятої ранку приїхали на конях Сіденко Сильвестр, Хмара й Дядюра
Оліян. З дому Могилея вийшов Холявка Василь Михайлович*,
котрого Сіденко відрекомендував: "Це наш батько. А тому ми повинні його
шанувати й слухати”. (Тут і далі пряма мова в оригіналі подається
українською. — Ф. Ш.)
Холявка привітав
прибулих короткою промовою, закликавши згуртуватися в тісний кулак, щоб
роздушити нашого спільного ворога-великороса, який приїхав, щоб нас,
українців, зробити рабами. Водночас закликав не шкодувати ворогів,
закінчивши промову: "Хай живе вільна наша мати — самостійна Україна”.
Холявка — майстер говорити. Так наелектризував масу, що присутні згодні
були різати всіх, хто потрапить під руку.
Ці збори у Цвітній згадуються і в інших джерелах.
Загін Хмари збільшувався
з дня на день. До кінця серпня вже налічувалось до 450 душ, озброєних
гвинтівками, обрізами, бомбами, при двох "максимах” на тачанках. Банду
цю назвали "Першим Чорноліським полком”. Розбили на роти. Організували
технічну сотню, метою якої було руйнування залізниці й будь-яких
споруд, що мали стратегічне значення. Командиром її був Голик-Залізняк**, а взводними — Носенко Федір і Стежка Парфентій, який назвав себе "Вовчок”.
Було створено п’ять рот
піхоти, котрими командував Сіденко Сильвестр і кінна сотня з 58 душ під
командуванням Хмари. Кулеметна сотня числилась при кінній і теж
очолювалась Хмарою.
Здійснивши такий
розподіл, вночі виступили до ст.Цибулеве. У розвідку пішли Носенко
Сергій і Бабій Михайло. Технічна сотня, виявивши себе, була відбита від
залізничного мосту і змушена була відступити. А ті, що пішли на
станцію, захопили телеграфні й телефонні апарати, пограбували поїзд, що
стояв біля рампи…
Після повернення до
Цвітної з Михайлівки прибула нова партія на чолі з Медведєвим Андрієм
Семеновичем у кількості 60 чоловік, але серед них я впізнав лише
кількох, а саме: Грищенка Кирила, Добровольського Арсенія, Гонтаря
Федора, Ступу Федора, Пісного Іларіона, Калиниченка Якова, Юрченка
Данила. Решта були незнайомі й такими залишились. З ними ж прибув
Компанієць Дмитро Петрович, котрий відразу ж приступив до обов’язків
начштабу. А з села Цибулеве прибув цілий загін у кількості 100 чоловік
під керівництвом Бондаренка Павла, який назвав себе Кібцем***.
Всі були добре озброєні, мали багато бомб та інших вибухових речовин.
VІІ.
У той час в Холодному
Яру виник новий загін під отаманством Деркача, офіцера із села
Мельників. До його складу влилася й банда Кваші. Об’єднавшись, вони
оперували по Кам’янському, Чигиринському і навіть Черкаському районах.
Там чомусь опинився з Єлисаветградківки Харківський Михайло.
Як Деркач, так само й Хмара, не думали об’єднуватися… Метою їх було визволення України і проголошення її САМОСТІЙНОЮ.
______________________
*Холявка
Василь Андрійович( Михайлович — ?), уродженець с.Цибулевого. Служив у
Петербурзі нібито при царському дворі. Освічений. Представник до
Центральної Ради. (М.Дорошенко "Стежками Холодноярськими”).
**Голик-Залізняк
Мефодій Фокович (с.Єлисаветградківка, 1897). Загинув при повстанні у
Лук’янівській тюрмі 9.02.1923. (Р.Коваль "Отамани…”).
***Бондаренко-Кібець
Микола (Павло — ?) Степанович (с.Богданівка, 1896). Загинув 3.12.1921.
Мав дружину Євгенію, дочку Олекси Трихманенка, та півторарічного сина
Миколу, закатованих більшовиками на початку листопада 1921 року. За
місяць, на який пережив Кібець рідних, він помстився за них. Захопив у
Знам’янці та обеззброїв Владімірський ескадрон, розстріляв
безпосередніх катів: комісара Галємбу та трьох китайців. Сам був
невисокий, меткий, чорнявий, з гачкуватим носом. (Р.Коваль, "Отамани…”).
Примітки Леоніда Багацького
Частина 4
VІІІ.
Отримавши поповнення з
різних сіл і хуторів, загін Хмари виступив із села Цвітна і, пройшовши
Красносілля, наблизився до залізниці на 267 кілометрів. Технічна сотня
приступила до розбирання колії, пошкодження телеграфного зв’язку, а
піхота зробила засідку в посадці, очікуючи підходу бронепоїзда зі
станції Фундукліївки. Взвод під керівництвом Носенка Федора розбирав
колію, а Стежки-Вовчка — знищував шаблями дроти й розбивав ізолятори, а
також підпилював телеграфні стовпи… Бронепоїзд першим відкрив
стрілянину з кулемета… Але одночасно хмаринці, які засіли в посадці на
високому насипі, відкрили також рушничну стрілянину по бронепоїзду,
звідки відразу ж випав один убитий, і панцерник почав відступати до
станції Фундукліївки, лишивши убитого, котрий виявився (по документах)
машиністом.
З 267 кілометра хмаринці
мали намір рухатися до ст.Цибулеве. Але звідти почав обстрілювати
бронепоїзд, через що довелося відступати до Красносілля. Всю дорогу
бронепоїзд, що прибув зі Знам’янки, обстрілював відступаючих. У
Красносіллі для банди було приготовано добру підмогу й обід, після чого
вона виступила в Чуту…
У той час, коли Хмара
пробував свою силу поблизу ст.Хирівки, тил у нього забезпечувався
надійно, бо у бік Фундукліївки лінію закрили пущеним під укіс поїздом,
що перегородив дорогу.
Війна на рейках мала
широкий розмах. У вироку Київського губернського трибуналу від
2.02.1923 року групі Хмари-Завгороднього-Голика-Залізняка
інкримінувалися: "остановка и ограбление поезда между Цыбулево и
Фундуклеевкой в апреле 1922 г., остановка и ограбление поезда в том же
месте в мае 1922 г., остановка и ограбление поезда между станциями
Треповка и Хировка в мае 1922 г., нападение на поезд на ст.Треповка в
июле 1922 г., остановка и ограбление поезда на ст.Фундуклеевка в
августе 1922 г.” (Архів І.Логвиненка).
Є звістки про напад
Кібця на поїзд між Цибулевим і Хирівкою 10.08.1920 р., коли повстанці
здобули 92 коней, 5 кулеметів, багато рушниць та набоїв, упокоривши
будьонівський ешелон.
У першій декаді жовтня
1920 року повстанці захопили і знищили поїзд Знам’янської ЧК,
визволивши близько 30 арештованих. Це було біля с.Соснівки.
(М.Дорошенко. "Стежками…”)
З Красносілля перейшли
ліс і Веселий Кут, зупинилися — по частинах — у Чичевці та Цибулевому.
Розпочинався наступ. Було захоплено тачанку з трійкою коней і двох чи
трьох чоловік, що знаходились у ній. Але що з ними було зроблено, для
мене так і лишилося невідомим. Їх, здається, обеззброїли, роздягли й
відпустили живими. Цього дня в селі Цибулевому для банди приготували
обід на майдані коло другої церкви.
ІХ.
До самого приходу на
станцію Знам’янку в кожному селі й хуторі населення зустрічало
хмаринців доволі радісно. Крім підтримки продукцією й фуражем,
населення поповнювало загін все новими силами. Так що на день цього
приходу Хмара налічував у своїх лавах до двох тисяч чоловік. Хоча
третина з них не мала зброї… Попри те, ця значна сила приковувала
погляди заможного населення, а водночас і підіймала дух обох сторін,
даючи оманливу надію на перемогу "гайдамаків” (як їх називали) над
ненависними комуністами. Метою виступу на ст.Знам’янку було здобуття
зброї, якої не вистачало, й оснащення боєприпасами…
…Тільки-но Хмара вступив
до Знам’янки з боку села Дмитрівки (надала йому велику допомогу
збройною силою) і розташувався на вулиці, як відразу ж було поранено
одного з бандитів. Справа, що так добре була налагоджена (до цього часу
навіть не було поранених), зазнала поразки. Лише коротка промова
Холявка підняла настрій деморалізованим, котрі розійшлися готуватися до
переможного бою. Але не минуло й години, як почався відступ зі
Знам’янки на Жуківку, а звідти — на Плоске і через ліс — у Гутницьку…
Х.
Гутницька прийняла в
свої вулиці й навколишній ліс стільки підвод, людей та худоби, що до
центру села важко було добратися, не доклавши зусиль. Підводи і біженці
розтяглися кілометрів на двадцять.
Прибувши до Гутницької і
не встигнувши відпочити й поїсти, Хмара повинен був знову вступити в
бій з наступаючими з боку Красносілля курсантами Зінов’ївської
кавшколи. Було піймано двох курсантів на конях, котрих по дорозі в
Гутницьку роздягли. Штаб прийняв рішення — розстріляти… Хмаринці не
могли встояти проти сил курсантів і, залишивши Цвітну, відступили до
лісу. У Цвітній спалахнули пожежі. У цьому бою Хмара втратив двох
чоловік. Переночувавши в лісі, рушив через Ружечеве до Нестерівки. Тут
хмаринець, котрий іменував себе Назаром Стодолею і був родом із цього ж
таки села, розстріляв комуніста в лузі. Після чого кінна сотня рушила
на Чигирин (під вечір повернулася), а піхота зупинилася в лісі проти
села Єфімового.
У бою під Цвітною червоні втратили двадцять одного бійця вбитими та вісім полоненими. (М.Дорошенко. "Стежками…”)
На цій стоянці штабом
було відряджено незнайомого для мене хлопця з Красносілля до Степового
для переговорів про об’єднання. Йшло перегрупування й озброєння.
Доставлено з Черкас перші шість ящиків патронів, три ящики бомб. Але
яким чином це було зроблено, лишилося таємницею штабу й завгоспа Шуліки
Миколи з Красносілля. Через тиждень делегат повернувся назад. Віддано
розпорядження рушати. Хмара урочисто в’їхав до Михайлівки, а згодом і
до Єлисаветградківки, де й відбулося злиття з дивізією Степового, при
якій було дві тридюймові гармати, що іменувалися батареєю. Командував
нею офіцер Терещенко Максим. Степовий, перейшовши райони сіл Аджамки,
Клинців, Калинівки, Сентового, Федварю, мав у своєму складі виключно
людей із названих сіл. А ось коли вступила до Єлисаветградківки, то
остання напередодні віддала всю молодь Хмарі.
Злиття степовиків і хмарівців відбулося у вересні 1920 року. (М.Дорошенко. "Стежками…”)
Після нового об’єднання
Хмара дав розпорядження виступити в село Цибулеве… Минула ніч і закипів
бій: від Цибулевого, вздовж залізниці, до самої станції Хирівки.
Одночасно проходило розбирання залізниці до поста на 278 версті.
Село Цибулеве, як ні
жодне із сіл, допомагало банді. Про це можна судити хоча б по тому, що
для банди — без будь-якого попередження на те — варилис обіди, і їжу
розносили по фронту аж до ст. Хирівки. Крім обіду, розносились відрами
мед, пшеничний хліб, пироги й вода. Після денного бою банда зробила
перегрупування й відпочинок у Нерубаївському лісі.
Частина 5
ХІ.
Відпочивши в лісі,
Степовий і Хмара виступили спільно до села Федваря, звідки круто
повернули на північ, вийшли з лісу і вступили в село Бовтишку. Після
невеличкого привалу пішли далі на Бандурове, а потім — на Баландине.
Загін Хмари зупинився там, а Степового — в Красносілці, виставивши
навколо названих сіл караули. День і ніч минули спокійно. Та наступного
дня з боку сіл Телепинового й Бандурового з’явились кінні роз’їзди
Червоної Армії… Зав’язалась часта перестрілка. А потім кінний загін
Хмари вийшов у чисте поле, але не для бою, а щоб прикрити піхоту, що
відходила. Відступ був швидкий. Після заходу сонця опинилися в
Миколаївці*.
Маленьке село не могло
вмістити банду, а водночас і нагодувати її. Тому саме тут, уперше, були
вжиті заходи по насильному відбору хліба у населення.
Невдалий рейд після
об’єднання Чорноліського полку Хмари виявив невдоволення до вояків
дивізії Степового. Їх назвали боягузами. Почулися вимоги знову
відділитися для самостійних дій, що й сталося зранку. Отже, Хмара після
одного невдалого походу знову почав діяти самостійно. Виділивши свої
сили і залишивши дивізію, вдень перейшов через село Нерубаївку,
залізницю, в район сіл Соснівки, Верещаків і вступив у село Цвітну, де
лишився на ніч, яку провели досить неспокійно.
По дорозі на Нестерівку
зупинилися. Холявко виступив з довгою промовою, в якій закликав мужньо,
не шкодуючи життя, боротися за "неньку Україну”, і закінчив її тим, що
людей без зброї варто розпустити. Хай, мовляв, дома серед населення її
знайдуть і вже озброєні повертаються назад для спільної боротьби з
більшовиками… "Знайте, — закликав він, — що смерть того чи іншого
козака на полі бою за визволення стане основою нашої історії… Це
повинно бути гордістю для вас, козацтво!”.
Після цієї промови
частина озброєних виключно довгими палицями із загостреним кінцем, що
іменувалися штилевими, була розпущена. Частина дивізії Степового, а з
ними й командир батареї Терещенко Максим, влилися до Хмари…
…Хмара лишався на місці.
Перша кінна армія т.Будьонного рухалась на врангелівський фронт.
Побачивши, що будьонівці не думають іти до лісу, 14/Х частина кінних
хмаринців, набравшись хоробрості, осмілилась обстріляти будьонівську
частину, що проходила на Дмитрівку через Веселий Кут… Одночасно з
Веселого Кута незнайомий громадянин привів двох будьонівців, котрі
добровільно перейшли до Хмари. Хто вони, ніхто не знав, ті називали
себе офіцерами з Кубані. Одному ім’я Тимофій, іншому — Прохор.
Будьонівська армія пройшла. А Хмара здійснив наліт на Водяне, звідки
привезли кілька сотень нових кропив’яних мішків. Незабаром відбувся
поділ на дві частини. Одні лишилися при Хмарі, інших очолив Бондаренко
Павло з Цибулевого, якого прозвали Кібчиком.
Хмара вже бездіяв, а
Бондаренко здійснив ще кілька нальотів. На зиму збиралися йти під дах.
Але звідкись прибув новий отаман, капітан врангелівської армії, з 17-ма
до зубів озброєними людьми, котрі знову об’єднали роздроблених, до них
приєднався й отаман Завгородній**.
ХІІ.
Об’єднання дало добре
озброєних бійців, до 300 чоловік, при 14 кулеметах різних систем.
Командиром обрали Баранова, Хмару — помічником, брати Сіденкові й
Терещенки репрезентували штаб, а Шуліка Микола залишився завгоспом.
Новий загін капітана Баранова вирушив з Гутницької, тримаючи напрямок
до Румунського кордону. Приїхавши в село Пастирське, зупинилися на
відочинок. Але тут їм довелося дати бій Червоній Армії і виходити з
оточення. У цьому бою втратили кількох чоловік убитими, в тому числі й
отамана Бондаренка-Кібця***. Але тіло його не залишили, а везли із
собою два дні, доки в одному із сіл не поховали за козацьким звичаєм.
Але не в степу, а поблизу церкви.
Поховавши отамана,
рушили далі на захід, вступаючи в бій з червоними загонами… Таким чином
добралися до річки Синюхи. (Все це пишу за розповідями учасників
походу.) Але звідти змушені були повернути голоблі назад… Увечері
16/ХІІ-20 року, виснажені швидким відступом, вступили в Гутницьку на
ніч і відпочинок.
Настав сірий зимовий
ранок. Сурмач програв збір. Всі з’їхалися до місця, де знаходився штаб.
Баранов виступив з промовою, описав найживішими фарбами їх становище і,
насамкінець, заявив, що немає сенсу залишатися до весни великою групою,
а треба розділитися на менші і зиму пережити, як хто зуміє. Але з
настанням весни знову необхідно зібратися для рішучої і остаточної
перемоги або загибелі. Вся банда проспівала "Хоч пан, хоч пропав”.
Баранов зі своїми людьми, котрих зберіг повністю, виїхали у напрямку
Цибулевого через Чуту. Хмара з Сіденками, Шулікою Миколою, Терещенком і
Дядюрою Юліяном і Ступою Антоном із села Єлисаветградківки виїхали в
Цвітну. Завгородній же взяв із собою найбойовитіших і виїхав у напрямку
села Кошарів. До його загону ввійшли два кубанці, два махновці,
Грищенко, Добровольський, Пісний, Тарасенко Дорофій, Стасенко Петро,
Бондаренко Архип і якийсь офіцер Хвиля. Гутянські лишилися вдома, а
цвітнянські теж поїхали додому. Так 17/ХІІ-20 року банда розформувалася
на зиму.
______________________
*Саме тут загинув кінний загін Чорного Ворона, так звана "трагедія в лісі Раєвського”. (М.Дорошенко. "Стежками…)
**Завгородній Ларіон
Захарович (с.Кошарки (Юзефівка), 1897 р.), загинув при повстанні в
Лук’янівській в’язниці. (Р.Коваль. "Отамани…)
***У бою, коли
загинув отаман Бондаренко-Кібець із одного боку, з іншого був убитий
перший заступник Будьонного Пархоменко. За описом, повстанці рухалися
на Капітанівський ліс та Оситняжку манівцями. Нарешті вибралися на
шлях, що проходив понад залізницею Бобринська (ім.Шевченка) — Помічна.
Тут зустрічний бій і стався. Поховали Кібця в Надлаку. (М.Дорошенко.
"Стежками…”)
Примітки Леоніда Багацького
--------------------------------------------------------------------------
Джерело:
Вечірня газета
http://www.vechirka.com.ua
|
