|
Про це відомо всім, бо
вже дуже багато написано й сказано. Додамо лише, що потрапляючи сюди,
ніби переносишся в ті часи, коли на Хуторі мешкав драматург і один із
фундаторів національного театрального мистецтва Іван Карпенко-Карий,
коли тут збирався цвіт української сцени. Відчуваєш той дотик до
минувшини, як у принципі на кожній заповідній території. Ще не так
давно тут не було чогось помпезного й надзвичайного, зате панувала
особлива аура. Її створювало все: і посаджені корифеями театру дуби та
інші насадження, і відбудоване приміщення помешкання драматурга, і
джерельце неподалік дубів-гігантів, з якого текла справді смачна
водичка, і ставок, і трава – така чиста і така зелена, і безперервний
пташиний спів у гіллі над головою. Здавалось, ось-ось із-за дерев
з’явиться сам автор знаменитих п’єс... Сьогодні над усім цим нависла
загроза знищення.
Ті, хто в силу своїх посадових обов’язків мав би
ретельно оберігати унікальний заповідник, святе місце для всіх
театралів країни, почали перетворювати Хутір Надія на
комерційно-розважальний центр. Розмах робіт, уже виконаних і
запланованих, жахає. Ми втрачаємо Хутір, яким його знали і яким він і
мав би залишатися назавжди.
Один із нас був безпосередньо знайомим і
не раз спілкувався з внуком Карпенка-Карого Андрієм Юрійовичем
Тобілевичем, якому завдячуємо тим, що Хутір не зник, а став
музеєм-заповідником. Він був строгим, більше того - безкомпромісним
хранителем пам’яті великих театральних діячів. Узявшись за відродження
Хутора в післявоєнні роки, Андрій Юрійович до останніх днів своїх
опікувався ним, збирав усе, що могло б нагадувати нам про минуле цього
святого місця, Івана Карповича і його оточення. Вже стали легендами
розповіді про те, як він настійно домагався прийому у високих
кабінетах, як сварився з тими, хто не розумів значення Хутора для
історії української культури, як писав листи відомим культурним діячам
України і тодішнього Союзу з проханням підтримати його у благородній
справі відродження Хутора. Андрій Юрійович із великим болем у серці
погоджувався на проведення тут масових заходів, чітко слідкував, аби
відвідувачі не ходили по газонах, не залишали тут бодай шматка
газетного паперу, не те що недопалка сигарети: він розумів, чим
обертається для природи неконтрольоване спілкування з нею недостатньо
вихованих людей. А тому й не приховував обурення, коли гості намагалися
ходити навпростець, не дозволяв ступати на траву і, не дай Боже, щось
рвати чи ламати. Одного разу він «поставив на місце» навіть секретаря
райкому партії з ідеології. За це його багато хто недолюблював, а за
симпатії до українства не дозволили по смерті помістити в експозиції
музею Хутора його фото. 
Першим кроком на
шляху до знищення самобутності Хутора було спорудження свого часу на
його території павільйону - приміщення музею (нині – музей народного
танцю, для котрого, як це досить часто у нас трапляється, в самому
Кіровограді не знайшлося місця). Задуманий і здійснений в гірших
традиціях спрощених варіантів радянської архітектури, павільйон не
«вписувався» в ансамбль заповідника. Та й не міг вписатися. Незважаючи
на пізніші спроби «з’європеїзувати» його зовнішній вигляд, павільйон
залишається чужорідним тілом на території заповідника. Однак був би
прецедент. Поступово територія навколо павільйону стала своєрідним
майданчиком для проведення тут тих же масових заходів. Отож виникла
ідея його «впорядкувати»: розбито клумби-газони вже далеко не
Хутірського вигляду (для чого спиляно ряд літніх дерев), місцину
замощено плиткою, з «глибоким розумінням» чи то народних традицій, чи
загальнолюдської етики до стели-пам’ятника Надії Тарковської
поставлено... ритуальний кошик. На перший погляд, це (за винятком
останнього) нібито й непогано. Тільки всьому своє місце. Подібний
майданчик був би цілком доречним, скажімо, навпроти Хутора, у
невеличкому гайку, який у радянські часи міг безболісно перейти до
комплексу Хутора Надія (з чим безуспішно звертався до влади Андрій
Юрійович, коли постало питання про щорічне проведення свята
театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти»), там можна було б
збудувати й невеличкий готель для далеких гостей та театральних діячів
України. Але ж не на заповідній території, яка тепер з волі будівничих
від культури стала помітно меншою і через те значною мірою втратила
первісну неповторність.
Хутір Надія відрізнявся від подібних йому
закладів ще й багатою флорою. Нині ж ареал її значно зменшився і буде
зменшуватися далі, про що свідчать плани натхненників «осучаснення»
заповідника. Не хочеться погоджуватися з тим, що відтепер територія
Хутора буде помережена широкими замощеними алеями, одна з яких
(згадувана вище центральна) схожа на міський проспект з двостороннім
рухом. У звичайному парку наявність такої алеї була б цілком
виправданою, а на Хуторі, який ми знаємо і який любимо, вона, м’яко
кажучи, зайва.
А вже від подальших намірів «реконструкторів» Хутора
і взагалі волосся на голові піднімається дибки. Виявляється, що
проектом передбачено серед віковічних дерев збудувати щось на зразок
кафе, або, кажучи по-народному, генделика? А поруч – три альтанки,
швидше, для «інтиму» для підпилих у тому ж генделику гостей. Їх уже
почали зводити. Директор музею Володимир Чорний на наше здивування від
побачених бетонних фундаментів пояснив, що то будуть всього лише
бесідки. Одна з тих «бесідок» розрахована на вісімдесят чоловік, тобто
на ціле весілля. І все це - за два десятки метрів від ставка, під
зеленими шатами, там, де чисте повітря розпирає груди. Уявляєте?! Пий,
їж і співай, скільки духу вистачить…
Для чого все це робиться?
Можемо зробити не таке вже й нереальне припущення: для вечірок
«іменитих» людей. Володимир Григорович зізнався, що на Хуторі вже
здійснюються так звані послуги – офіційні реєстрації шлюбів. Поки що,
можливо, лише із шампанським. А коли тут з’явиться кафе? Охочі
відгуляти купецьке весілля на заповідній території знайдуться: багатьом
хамам хочеться стати на котурни, щоб відчути й себе великими.
Пригадуєте, навіть перший секретар Ленінградського обкому партії, член
Політбюро Романов свого часу відгуляв весілля власного чада на музейній
колекції посуду династії Романових. А у ті ж часи, як відомо, треба
було демонструвати реноме пролетарської скромності...
Хочеться за
всіх попросити в Андрія Юрійовича пробачення, бо не змогли врятувати,
захистити те, що він передав нам, що було справжньою перлиною нашого
неозорого степу. Хто ж автор такої ідеї «осучаснення» Хутора Надія?
Директор краєзнавчого музею Тамара Григор’єва, дізнавшись, що ми
побували в заповіднику (філіал музею), сама напросилася на зустріч.
Однак питання за її допомогою ми так і не змогли прояснити. Хіба що
взнали: замовником проекту «реконструкції» Хутора виступила регіональна
служба охорони і реставрації пам’яток містобудування та архітектури,
яка чомусь забула, що втручатись у заповідну зону не тільки
протизаконно, а й гріх перед національною пам’яттю. А затвердило проект
управління культури і туризму облдержадміністрації. Отож маємо
протистояти руйнації заповідника. Вважаємо, що Хутір Надія від
сучасного варварства може врятувати лише виділення його в самостійну
одиницю і надання йому статусу Національного. |
