Були в його житті любовні й романтичні пригоди та захоплюючі подорожі.

У вересні 1947 року його викрав з Відня невмолимий «Смерш», щоб провести слідство про його діяльність. Йому загрожувало двадцятип’ятилітнє ув’язнення, але він у 1948 «достроково звільнився». Тобто, помер.   

Йдеться про Вільгельма Габсбурга, сина командуючого флотом Австро-Угорщини та племінника останнього австрійського імператора Карла. Додамо, що полковник української армії прийняв ймення Василя Вишиваного, видав збірку віршів українською мовою «Минають дні», залишив спогади. Пропонуємо рядки з них зі збереженням мови оригіналу та невеликим коментарем до них. 

«Єлисаветгород – це великий фабричний город. Було там багато робітників і австрійська військова влада остерігала нас перед ними. Але ми скоро переконалися, що це були гарні люди й ми жили з ними у дружніх відносинах. Тоді ми були під командою 7-ї австрійської дивізії, яка дуже вороже відносилася до нас…»

Як бачимо, українські січові стрільці (УСС) швидше знаходили спільну мову з тутешнім людом, ніж зі своїм командуванням.

«В Єлисаветгороді були тільки наші бойові частини, а недалеко стояв ще Кіш УСС і Вишкіл, які приїхали з Галичини під командою доктора Н.Гірняка. Я мав тоді плян збільшити бойовий склад легіону і тому утворив новий курінь, командантом якого став доктор Володимир Старосольський… Цей новий курінь – на жаль – довго не існував. Команда 7-ї дивізії довідалася зі звітів про стан, що я утворив нову частину УСС-ів, яких вона взагалі вважала «небезпечними». І скоро прийшов наказ розформувати цей курінь. Як же тепер вдоволити обі сторони? Отже ми на папері розформували цей курінь, але в дійсності ми поповнили ним старі частини УСС-ів, так що стан був більшим, ніж це дозволено, але на папері все було в порядку». 

Отже українські хлопці з Херсонщини залюбки йшли служити в австрійське військо.

«Гуцульська сотня УСС-ів, що стояла в Масляниківці (село біля Єлисаветгорода) зорганізувала малий театр, в якім грали тільки самі аматори УСС. Він давав вистави в одній стодолі два рази в тижні. Тоді ціле село було приявне, а по виставі були танки і наші хлопці весело танцювали з тамошніми дівчатами до ранку. Якщо вранці була служба, то всі, що танцювали до ранку, добре її сповняли; з того дрібного факту видно, яке добре було це військо.

Чимало стрільців я на власну руку відкомандирував по різних губерніях України, щоб вони організовували школи. Якийсь час був спокій, себто не було інтриг – але не довго. Через різних шпигунів штаб армії в Одесі дізнався про цих стрільців-організаторів і з тієї причини мене викликали до себе, щоб я вияснив, хто це доручив мені. Стрільців відіслали назад з гострим наказом мені не посилати їх вдруге…»

Якщо танці й співи для молоді – річ звичайна, то організація освітянських закладів свідчить про зрілу державницьку українську концепцію.

«В тім часі трапилася мені ось яка пригода: я сиджу в канцелярії, а тут приходить до мене якийсь панок і навіть не представляється, виймає «бумагу» та мовчки передає мені. «А то що?» – питаюся. А він гордо на це: «Це список селян мого села, які грабили і яких треба повісити!»

Мов грім мене вдарив; в першій хвилині я мовчав, а тоді встав, подер папір, кинув йому в лице та крикнув до нього, щоб він зараз щезав, бо в противнім випадку я його застрілю. Він зблід і пішов – мовчки. Але зразу ж пішов до дивізії пожалітися на мене. Другого дня кличуть мене туди і я довідуюся, це ніхто інший, як князь Урусов (Д.Урусов, князь – російський громадсько-політичний діяч, у 1917 році – заступник міністра внутрішніх справ у кабінеті О.Керенського). Можна уявити собі, скільки було подібних випадків і скільки невинних селян згинуло б цим шляхом. Але стрільці нікого не повісили, нічого не спалили, всюди, де вони були, тільки добро робили і всюди, де вони були, їх любили…»

Правда ж, ніяк не в’яжеться означення «окупанти» до цих озброєних людей? Швидше вони виступили в ролі захисників населення, ніж завойовників.  

«З болючим серцем ми покидали Наддніпрянщину. У перших днях жовтня ми виїхали на Буковину».

І справді було чого сумувати. Західняки покидали край Карпенка-Карого, якого дуже шанували, відвідували поодинці й групами хутір Надію. Тутешні земля та мешканці стали рідними.  В Єлисаветграді та околицях відгуляли кілька весіль. Але коли чоловіки повернулися після війни, вони були репресовані новою владою. Такий ось зигзаг історії.

Леонід Багацький, журнал "Сурма" http://surma.at.ua