|
їх частина й перебуває у
далеко не кращому стані. Я скептично ставлюся до виразу "Єлисаветград -
маленький Париж": надто вже сміливі паралелі. Але з прочитаного і
почутого знаю, що він свого часу був справді гарним і затишним,
інтелігентним містом, що підтверджує і мій співрозмовник, людина,
котра, як, напевне, ніхто інший, знає його історію.
- На жаль, -
говорить Вадим Васильович, - місто багато чого втратило. І найперше -
своє родове ім'я. З ним щось творилося незрозуміле. Моя мати народилася
в Єлисаветграді, вчилася у Зінов'євську, працювала у Кіровому, померла
в Кіровограді. Тепер ось дехто висловлюється за те, щоб місту дати ще
одну назву- питомо українську. Для чого?
- Я теж не прибічник якоїсь
іншої, крім історичної, назви. Але людей цих розумію. Їхні пропозиції -
то реакція на публікації і прожекти деяких краєзнавців, котрі вже
занадто наголошують на суто російській складовій історії Єлисаветграда.
Ще на початку дев'яностих років я в одній із публікацій пропонував
повернути нашому обласному центру первісне ім'я, а область назвати
Центрально-Українською. Тоді б пішли у небуття імперські акценти, і ми
поступово б звикли до того, що наше місто носить ім'я таки святої
Єлисавети. Втім, це тема зовсім іншої розмови. Ви, напевне, як мало
хто, знаєте Єлисаветград-Кіровоград ще довоєнної доби. Як багато місто
втратило за ці роки?
- Про минуле міста я більше знаю з розповідей
моїх бабусі і матері. Багато що застав у дитинстві. Оті розповіді для
мене були своєрідним архівом, адже справжні архіви не так уже й багато
можуть розповісти про Єлисаветград-Кіровоград. То ми відносилися до
Херсона, і частина документів потрапила туди, то до Одеси, де й зараз
знаходяться документальні свідчення про нього. Багато що не повернулося
з евакуації. Одне слово, шанувальникам історії краю є над чим
працювати. Але, якщо говорити про минувшину, втрачені не тільки архівні
документи. Я сьогодні не можу покласти квіти на могили своїх дідусів і
бабусь - кладовища, на яких їх було поховано, знесені, на тих місцях
зведено житлові будинки, школи тощо. Один із дідусів покоївся на
Знам'янському цвинтарі. Там поруч стояла й Знам'янська церква -
прекрасна висока споруда. Коли поїзд підходив до залізничного вокзалу,
з вікон вагона було видно водонапірну вежу і дзвіницю цієї церкви. Не
залишилося ні цвинтаря, ні церкви. На Кущівці стояла Вознесенська
церква поруч із кладовищем (там, до речі, похований другий мій дід).
Знесли і церкву, і цвинтар, на тому місці звели школу. На
Петропавлівському цвинтарі покоїлися Пашутіни, відомий славіст
Григорович, над могилою якого стояв пам'ятник роботи Едуардса, учасники
боїв за визволення від турків Болгарії, захисники Севастополя. Не
залишилося нічого - ні могил, ні Петропавлівської каплиці, ні
надгробків. Часом унікальної роботи.
- Пам'ятник Григоровичу усе ж
зберігся. Тривалий час він стояв у дворі краєзнавчого музею, потім його
перенесли на фіктивну могилу на Рівненському цвинтарі. А перед фасадом
машинобудівного технікуму, колишнього реального училища, де викладав
учений, встановили копію, виконану київським скульптором Ковальовим.
Ото й усе, що залишилося.
 -
В місті були польське кладовище (й досі пам'ятаю один з надгробків над
склепом - фігура Богородиці, виконана з чорного мармуру), були
старообрядницьке, єврейське, караїмське кладовища… Не залишилося й
сліду.
- Ми сьогодні дивуємося недоумкуватим вандалам, які руйнують
пам'ятники на нинішніх цвинтарях. Але ж усе це було закладено державною
політикою недавніх часів. Стиралася людська пам'ять. Знищено поховання
багатьох поколінь єлисаветградців, які тут жили, працювали, творили,
зрештою, розбудовували місто. Ми не маємо могил художника Феодоса
Козачинського, архітектора Якова Паученка та багатьох інших, кого нині
згадуємо з вдячністю, але поклонитись праху котрих не можемо.
Перекреслено безліч сторінок історії міста над Інгулом. Добре, що
значною мірою збереглось його архітектурне обличчя. Очевидно,
"маленьким Парижем" хтось ласкаво назвав Єлисаветград (не знаю,
наскільки справедливо приписують це Добролюбову) завдяки його чіткому
європейському плануванню. Кажуть, що цим ми маємо завдячувати міському
архітектору Андрію Достоєвському.
- Так, це він розробив Генеральний
план забудови міста після величезної пожежі, яка фактично знищила
дерев'яну забудову. Сьогодні ми не маємо атрибуції на жоден його
будинок. Але за згадкою Андрія Михайловича він проектував будинки для
Соколова-Бородкіна старшого: нині – Леніні, 6 (міліція) та Леніна, 5
(музично-педагогічний факультет). Будинок у маєтку Соколова-Бородкіна в
Красновершці є майже копією будинку музпеду. Всі оті готичні елементи,
які то тут, то там бачимо в старих будинках, беруть початок саме від
Андрія Достоєвського. Він захоплювався готикою. Федір Михайлович
Достоєвський, відомий письменник, побувавши за кордоном, змалював один
із тамтешніх готичних соборів і надіслав брату. Не виключено, що якісь
деталі архітектор переніс на котрусь зі своїх будівель. Між іншим, наше
місто пов'язане з Федором Достоєвським ще й одним з провулків у центрі
Єлисаветграда. За Успенським собором, центральним храмом міста, лежав
невеличкий провулок Соборний (зберігся), він один в один описаний у
романі Достоєвського "Брати Карамазови" - там нібито проживала героїня
роману Грушенька. А сам собор знесли. Під час війни на нього з нічного
бомбардувальника У-2 скинула два мінометні фугаси наша землячка. Надто
великої шкоди споруді вона не завдала, головним чином пошкодила
центральну баню. Але цього було досить місцевій владі, щоб прийняти
рішення про знесення собору і спорудження на цьому місті будинку обкому
партії. Тепер тут, як відомо, розміщується міська рада. А взагалі в
радянський час зруйновано багато культових споруд різних конфесій -
церков, синагог, кірху, польський костьол, що стояв поблизу вокзалу і
за його розташуванням вулиця називалася Костьольною.
- Як багато споруд постраждало під час минулої війни?
-
Це ви можете побачити, пройшовши містом. Будівлі повоєнної доби
вирізняються своїм обличчям. На жаль, не все знищено саме під час
обстрілів чи бомбардувань. На розі вулиць Карла Маркса і Шевченка до
війни містився великий аптечний склад. Під час відступу наших військ
медикаменти вивезти не встигли, і щоб вони не дісталися ворогу, склад
підірвали. Вибух виявився такої сили, що серйозно постраждали ближні
будинки. Після війни їх розібрали і тепер на тому місці бачимо ансамбль
багатоповерхівок, які зведено у стилі кінця сорокових - початку
п'ятдесятих років. А так званий будинок Заславського знесли вже під час
спорудження нового мосту через Інгул.
- Дозволите невеличкий
відступ? Споруджували його довго, надто довго. Коли сюди приїхали з
виступом Штепсель і Тарапунька, я брав у них інтерв'ю, на запитання,
які проблеми турбують кіровоградців, розповів їм про цей довгобуд. Під
час концерту прозвучала така реприза: "Ти знаєш, - запитує Тарапунька у
Штепселя, - який найдовший міст у світі?" "Здається, через Гудзон", -
відповідає той. "Ні, - каже Тарапунька, - найдовший міст у Кіровограді.
Он уже скільки років його будують і ніяк не збудують". Це я так, між
іншим. Повернемося до будинку Заславського.
- Його спорудив відомий
купець. Кожен поверх мав своє призначення (Велика Перспективна, нинішня
Карла Маркса, забудовувалася у два з половиною поверхи). Нижній поверх
здавався в оренду, і коли коштами від цієї оренди Заславський
відшкодував свої витрати на спорудження будинку, він віддав цей поверх
в оренду місту з умовою, що кошти від неї йтимуть на ремонт навчальних
закладів і допомогу бідним студентам. Цей будинок був окрасою міста,
своєрідною домінантою Великої Перспективної. "Помирав" він з муками:
його тричі пробували підірвати, доки таки не домоглися свого. Це,
безумовно, велика втрата для міста, котре відзначалося ансамблевістю
своєї архітектури.
- Вона сьогодні добре проглядається на вулиці
Леніна - від центральної площі до колишнього палацу. До речі, я якось
не задумувався, де був той палац, від якого пішла назва вулиці -
Двірцева.  -
Він стоїть і зараз у комплексі колишнього кавалерійського училища,
поруч із музично-драматичним театром. В ньому зупинявся імператор, коли
приїздив сюди на маневри, там мешкали офіцери, один час проживала
донька Пушкіна Наталя Олександрівна, котра була у шлюбі з полковником
Дубельтом.
- Отож - про ансамблевість. У цій історичній забудові
міста стоять будинки різних стилів - від класицизму до псевдобароко,
псевдовізантійського і еклектики з виразними елементами в стилі модерн.
Але вони "не заперечують" один одного, разом складають гармонійний
ансамбль. Дисонанс вносить хіба що будівля ресторану "Весна", яка
з'явилась уже після постанови Ради Міністрів СРСР про "надмірності" в
архітектурі. Тоді було "наламано чимало дров", зокрема й знищено
прекрасні ковані огорожі навколо Ковалівського парку,
Спасо-Преображенського собору тощо.
- Чимало руйнувалося без
будь-якої потреби. Скажімо, на приміщенні колишнього лекторію (площа
імені Кірова) містилася скульптура Аполлона з факелом у руці, виконана
з карарського (!) мармуру. По війні його зняли, на тому місці
розмістили картуш із вождевими словами: "Наше дело правое, мы
победили". Ніби для цього не знайшлося б іншого місця. Невиправданою
була й реконструкція будинку міської думи (пізніше облвиконкому), коли
споруда отримала ще один поверх, була облицьована керамічною плиткою і
зовсім втратила своє первісне обличчя.
- Чиновництво має здатність розмножатися, йому потрібен життєвий простір...
-
Але це не повинно позначатися на історичній забудові. Ще один приклад
варварського ставлення до архітектурної й історичної пам'яті. Через
недбалість господарів та міської влади в аварійному стані опинилося
приміщення колишнього Громадського зібрання (пізніше - театр російської
драми ім.Кірова, Палац культури ім. Жовтня). А тут же вперше були
виконані "Вечорниці" Петра Ніщинського, тут виступали відомі
українські, російські й зарубіжні актори, зокрема й неповторна Сара
Бернар.
- Невеличкий відступ. У колишньому Єлисаветграді свого часу
побувало з виступами багато знаменитостей: Айра Олдрідж, Федір Шаляпін,
Леонід Собінов, Ференц Ліст та багато інших. Далеко не завжди маємо
змогу вшанувати пам'ять про їхні виступи в меморіальних дошках. Думаю,
доречно було б на фасаді театру імені Кропивницького, там, де висить
дошка про виступ у ньому, всесоюзного старости Калініна (котрий схвалив
розстріл як міру покарання й для підлітків з тринадцятирічного віку),
встановити стелу з переліком імен всіх творчих знаменитостей, які у
різний час відвідали наше місто.
- Якщо говорити про таких, то
давайте повернемося до витоків Великої Перспективної, а саме - до
фортеці Святої Єлисавети. Відомо, що турки й татари не змогли її взяти,
пішли звідси, як кажуть, ні з чим. А справа в тому, що її редути
розташовані так, що гармати одного можуть захищати й інший. Під час
Севастопольської війни 4-й севастопольський редут страждав від того, що
турки буквально викрадали з нього російські гармати. І тоді генерал
Остен-Сакен (наш земляк), командир Севастопольського гарнізону, послав
у Єлисаветград молодого офіцера, котрий би ознайомився з будовою
тутешніх редутів і розташуванням у них гармат. Він із завданням
впорався успішно, привіз креслення в Севастополь, 4-й редут
реконструювали. Цим молодим офіцером був Лев Миколайович Толстой. Про
це мало хто знає. Те, що на поштовій станції старого Єлисаветграда
зупинявся Олександр Пушкін, відомо, здається, всім. А от як його у нас
вшановували, напевне, далеко не кожному. Принаймні далеко не все.
Розповім про один будинок, власне магазин, який стояв майже навпроти
"дзеркального гастроному". Торгували тут різними тульськими товарами -
від знаменитих пряників до зброї. Так ось, вхід у магазин було виконано
у вигляді Невських воріт, через які Олександр Сергійович їхав на дуель
на Чорну річку і через які тяжкопоранений повертався до Петербурга. Ці
ворота являли собою портик, що спирався на дві пари колон корінфського
ордера. За таким же принципом було споруджено й центральний вхід до
магазину Олінських. На жаль, будівля до нашого часу не збереглася,
зараз там стоїть будинок комерційного призначення, ще не так давно -
приміщення готелю "Україна". "Пушкінський" будинок було зведено у 1899
році, до 100-річчя від дня народження поета. А на вулиці Гоголя до
сторіччя письменника у люкарні (круглий отвір для вентиляції горища)
центрального фронтону єлисаветградці встановили відповідний бюст. Десь,
здається, на початку сімдесятих його зняли, зараз він зберігається в
скульптурній майстерні.
- Добре, що хоч зберігся, що з ним не
сталося того, що з пам'ятником Богдану Хмельницькому роботи Івана
Кавалерідзе, який просто знищили. А стосовно "гоголівського" будинку,
то на його фасаді не стало не тільки бюста великого письменника, а й
атланта та каріатиди, які підтримували еркер. Відлиті вони з форми, з
котрої й ці ж дві фігури, що збереглися у вестибюлі приміщення
колишньої редакції "Кіровоградської правди", отож їх можна було б
поновити. Але хто цим займеться? Орендарі будинку вже й фасад
переінакшили на свій лад. Звичайно, у нашому місті є чим помилуватися,
але є за чим і пожалкувати. Тим більше прикро, що багато що могло б
зберегтися…
Я розумію, що місто - це живий організм, воно
розбудовується й старіє, у ньому природно з'являється нове, а щось
відходить у небуття. Але природні процеси аж ніяк не виправдовують тих
втрат, яких могло б не бути. Дана публікація - це не екскурсія старим
Єлисаветградом. Для цього занадто мало газетної площі, тут потрібен
книжковий формат. Та й жанр не газетний. Метою даної публікації є ще
одна спроба привернути увагу широкої громадськості до проблем міста,
зокрема його історичної забудови. В нинішньому Кіровограді збереглося
немало будинків гарної архітектури. Але сама історична забудова
продовжує нищитися. Свого часу я знайомився з планом реконструкції
старого Єлисаветграда, були плани реконструювати й частину фортеці.
Відбулося все з точністю до навпаки. За радянського часу на це не
вистачало грошей, хоч наробити шкоди, зокрема в охоронній зоні фортеці,
встигли, спорудивши тут готель "Турист" і заклавши споруду обласного
театру, котра за логікою розвитку подій у наш час перетворилася на
супермаркет "Копилка". Сьогодні ж історичній забудові загрожує вже не
безгрошів'я влади, а великі гроші нуворишів, котрі з ласки цієї влади
будують, що хочуть і де хочуть. Ми продовжуємо перекреслювати власну
історію. Боюсь, що з часом комусь таки доведеться писати статтю під
заголовком "Місто, яке ми втратили".
Фото з архіву
Вадима Смотренка.
|
