|
|
 |
Каталог статей |
 |
Засновники міста гірників
Серед багатьох козацьких родоводів, відомих в історичних джерелах протягом XV-XVIII століть, найдавнішим, певне, слід вважати родину Усів (у окремих документах Усики, Вуси). Вихідці з роду Усів представляли українське козацтво у всіх прошарках. Були серед них прості козаки, кошові, отамани, полковники. Про тих з них, хто залишив помітний слід у історії України та сучасної Кіровоградської області – наша розповідь.
Ставили за Виссю „городці”...
Територія у межиріччі Інгулець-Синюха – це та земля, про яку з давніх-давен складалися легенди. Саме у цих степах селяни не залишали на ніч плуга, бо заросте травою – на ранок не знайдеш. А в річку встроми дишло – і не впаде: така щільність від риби. У небі тісно було від птаства, у полі – від тварин. Незчисленні табуни диких коней-тарпанів розгулювали берегами річок.
Так було з часів, коли ці землі належали Київській Русі. У середині XIII століття все різко змінилося – вогненним смерчем пронеслися над квітучим краєм монголо-татарські полчища, витоптавши копитами і випаливши вогнем усе живе. Хто вижив – утік на Лівобережжя Дніпра. Довгі три століття місцевість залишалася Диким полем.
Та у кінці століття п’ятнадцятого почався зворотний процес. Тепер вже задніпровські землі, захоплені польськими феодалами, стали нестерпними для українців, що страждали від нещадного гноблення та католицького приниження. Рятівним краєм став простір між Виссю і Синюхою – вільні землі. І подалися відчайдушні перебіжчики шукати кращої долі. „Як перейшов Вись, то тільки п’ятами блись”, - склав у ті часи народ поговірку.
І почало відроджуватися обезлюднене Дике поле. Поселень після татарського спустошення тут ще не було. Але шукачі щастя облаштовували „уходи”, тобто тимчасові мисливські, рибальські, бортні промисли, де запасалися на всю зиму провіантом. А щоб захиститися від нападників, насамперед кримчаків, брали з собою зброю. Так у цих краях виникло козацтво. Поступово освоюючи степи, відчували перебіжчики живильний дух свободи. І почали ставити на нових землях „городці”, потихеньку самі робилися господарями своїх обійсть.
„Городці” переростали у хутори, села, слободи. Назви їм давали ті, з яких новосели перебралися. На береги Інгульця (літописна назва Івля. Вона та ще Вись згадуються у літопису за 1190 рік), переселився із слободи Усівки (тепер Баришівський район Київської області) потомок „уходівця” у третьому чи четвертому коліні Семен Ус.
„Цілим серцем прагнуть бою”
З історії знаємо, що перша згадка про організований козацький осередок відноситься до 1489 року. Саме тоді загін на чолі з київським воєводою Юрієм Пацом напав на московський купецький караван на Таванській переправі. Цей рік прийнято вважати роком заснування українського козацтва, 500-ліття його було урочисто відзначено восени 1989 року у кількох областях тоді ще радянської України, у тому числі й Кіровоградської. Нині минає 520, а незалежна Україна не святкує – мабуть, не на часі.
Від добре озброєних і вишколених козаків потерпали не тільки московіти, а й татари, польські поміщики. Аби не допустити широкої „вольниці”, польський король Сигізмунд Август, чиїми підданими були козаки, почав залучати їх на військову службу Польщі з усіма належними виплатами. 5 червня 1572 року він підписав універсал, яким доручив цю справу шляхтичу Яну Садовському, призначивши його „старшим і суддею над усіма низовими козаками з тим, щоб він чинив би над ними по справедливості”. Так був споряджений перший реєстровий козацький полк. Спочатку він налічував 300, згодом 500 козаків. Цей реєстр, на превеликий жаль, не зберігся, або ж перебуває невиявленим у якомусь із архівів, вочевидь, Польщі.
Зате в архівах давніх актів Варшави, „Скарбі короннім”, уже майже 430 років зберігаються пожовклі аркуші, на яких латинськими літерами записано прізвища і міста козацького полку. Ось його повна назва: „Реєстр козаків низових запорозьких і річкових, які ходили на військову службу з його милістю королем до Москви. Складений під час видачі сукна і грошей в останній чверті року служби. Привіз і виплачував пан Собестіан Недзвіцький, слуга пана Станіслава Дроєвського каштеляна перемишльського, шафара земель руських, року нинішнього 1581, місяця марця, дня 30”. Цей надзвичайно важливий документ, який ніколи не використовувався історіографією у повному обсязі, українською мовою вперше оприлюднений 13 червня 1991 року у газеті „Літературна Україна”.
Цей унікальний документ проливає багато світла на визначення козацького родоводу Усів, які залишили в історії області довічний слід. Він зберіг список 532 козаків і старшин-шляхтичів, яким 30 березня 1581 року видавали платню за участь у Лівонській війні. Згодом цей полк брав участь у походах на Крим, Молдовію, Австрію. Сучасники залишили опис зовнішнього вигляду українських козаків того часу. „Це немолоді, хоробрі люди, на добрих конях, кожний з довгою рушницею, на взірець шотландських, мають з собою десять польових гармат, цілим серцем прагнуть бою”.
Командиром полку був призначений „поручник козаків низових запорозьких” Ян Оришовський. Під його безпосереднім керівництвом перебувала рота із тридцяти козаків. Потім йде п’ятсот козаків, поділених на десятки, на чолі кожного отаман, який входить до числа десятка – отже він складається з отамана і дев’яти козаків. Був іще підрозділ із двадцяти достойників, які, вочевидь, складали прибічну роту Оришовського під назвою „Піддані його королівської милості міста Вінниці”. Більшість козаків мають прізвища від назви міст, з яких вони записалися у полк: Костя з Києва, Грицько із Скали (тобто Скалевої теперішнього Новоархангельського району), Степан з Межиріччя і т.д. Значна частина прізвищ утворена від походження його власника або зовнішності (Тишко Кравець, Матій Цирульник, Іван Голий, Семен Чорний, Остап Коза тощо).
Шістнадцятим у списку особистої роти поручика Оришовського значиться Семен Ус. Звернемо увагу на кілька обставин, щоб хоча б у наближеній формі визначити характерні риси цього козака. Записували до реєстру насамперед заслужених, досвідчених вояків, а також представників вищих прошарків. Щодо досвіду – вже було сказано: немолоді, хоробрі. Щодо прошарків – Уса записали до роти командира, тобто – до штабу. Це багато про що свідчить. Прибув на службу із Усівки (вуса, як зовнішня ознака, не могли визначати прізвища – вусатими козаки були переважно всі).
Від козацького кореня
Отож, Семен Ус, нащадок невідомого нам „уходника”, який зі своїми товаришами став засновником українського козацтва, першим залишив письмовий слід в історії славного минулого України. Після нього родословна Усів знову втрачає кілька спадкових ланок – сторінок сімейної біографії. А через століття на історичній арені з’являється наступний представник давнього козацького роду – Василь Ус. Він потрапляє у вир значних суспільних потрясінь.
...18 липня 1666 року. На Лівобережжі спалахнуло антифеодальне повстання Переяславського полку, як масовий вияв незадоволення козацької голоти проти гніту і утисків царських воєвод і проросійської політики гетьмана Івана Брюховецького. Центром виступу стала слобідка Богушківка, де перебували Переяславська та Бориспільська сотні полку. Участь у повстанні взяли п’ятсот козаків. Повстанці вбили переяславського полковника Єрмоленка і на козацькій раді обрали нову полкову старшину на чолі з Василем Усом. Про розмах повстання свідчить хоча б той факт, що Брюховецький кинув на його придушення шість полків, а царський уряд послав їм на допомогу дві тисячі російських вояків піхоти та триста кіннотників-калмиків.
Ясна річ, проти такої переважаючої армади повстанці встояти не могли. Василь Ус із своїм загоном, рятуючись від переслідувань, перебрався у південні краї Росії і, зібравши місцеву голоту (голытьбу), продовжував боротьбу. Повстанці захопили Вороніж, Тулу, всюди громлячи поміщиків і воєвод. Зустрівши опір військових, Ус повів свій загін на Дон: там збирав сили для козацько-селянської війни Степан Разін. Козаки Уса влилися до лав повстанців, керівник загону запорожців став правою рукою Разіна.
Повстання Разіна добре відоме в історії, а ім’я отамана Уса нерозривно пов’язано з гучними перемогами разінців. Під час взяття Царицина Разін командував кіннотою і піхотою, а очолити річковий флот доручив Усу – керівник повстання добре знав: українські козаки розуміються на морських справах.
Прагнучи забезпечити собі надійні тили, Разін вирішив захопити Астрахань. Штурм міста розпочався у ніч з 23 на 24 червня 1670 року. Завдяки вміло розробленому маневру, флотилія Уса вдарила з протилежного боку фортеці, яку захищало військо царя. Усівці знищили корабель „Орел” і захопили 22 гармати. Місцевого воєводу повстанці стратили, натомість у місті було запроваджено козацьке самоврядування на чолі з Василем Усом. Помічником його було обрано козака із загону отамана запорожця Федора Шолудяка.
На жаль, Василь Ус тяжко захворів на малярію і невдовзі помер. Його замінив на посаді отамана Федір Шолудяк. Та недовго повстанці утримували Астрахань: у кінці літа царські війська захопили місто. Козацького ватажка московіти стратили страшною смертю, а трохи пізніше було втоплено у крові повстання відчайдушного отамана Степана Разіна.
***
Важко визначити точно подальшу родословну козацьких спадкоємців Василя Уса – документальних даних про стан його сім’ї не знайдено. Але аналіз часу, подій, співставлення фактів дає право вважати сином Василя Уса Федора. Цей чоловік потрапив до історії зовсім невипадково. У липні 1700 року запорожці звернулися до російського уряду з проханням виплатити їм кількарічне жалування. Гетьман Мазепа призначив велике посольство для поїздки у Москву з чолобитною до царя Петра. До складу делегації включили 80 січовиків. Серед них у списку бачимо Федора Уса. Звичайно, потрапити до такої іменитої кампанії непросто, то ж і Федір, певне, був добре знайомий полковій верхівці.
Прізвища наступних поколінь Усів знаходимо у архіві коша Нової Запорозької Січі. Зокрема, козака Кисляківського куреня Тимофія Уса. Він із сотнею своїх товаришів став жертвою підступних дій російського воєводи Умані. При поверненні козацького загону влітку 1738 року з Дністровського походу із чималою здобиччю, їх запросили начебто у гості. А коли довірливі козаки, добре повечерявши, уклалися спати, їх всіх було знищено.
Однією з найколоритніших постатей середини XVIII століття у козацькому середовищі був полковник Кальміуської паланки Марко Ус. Як представник паланкової старшини, він потрапив до багатьох документів, у яких відбито діяльність паланкової верхівки на чолі з отаманом Павлом Козелецьким. Цікавим є лист за підписом полковника Уса Бахмачській слідчій комісії, яка розглядала конфлікт між запорожцями та російськими ратоборцями, що виник на прикордонних землях. Підпис Марка Уса під листом з усіма титулами, званнями, нагородами залишений латинською мовою. Не в одному документі можна побачити подібні тексти. Це свідчить про те, що полковник мав відповідну до його високого становища європейську освіту.
У документах Січі трапляється прізвище гардового полковника Йосифа Уса 1744 року у зв’язку із стратою Лисянським губернатором козака Дядьківського куреня Андрія Губ’якого полковник Йосиф Ус послав для закупівлі майна для полку. (Такі непрості стосунки були між козаками і московськими чиновниками). Водночас у архівах Київського губернатора знаходимо дані за той же 1744 рік, що пасіка „прозываемая Усова з давних лет… занятая Иваном Усом – обывателем Переяславского полку». Співставляючи роки життя Тимофія, Йосифа, Марка й Івана, можна припустити, що вони були братами (можливо, двоюрідними). Їхнім найближчим родичем (теж, ймовірно, братом) був писар коша Михайло Ус, згадуваний у працях Дмитра Яворницького.
Як бачимо, документи XVIII століття представляють нам ціле сузір’я козацької родини Усів, причому різного рангу – від рядового козака до полковника і отамана. При цьому треба враховувати специфіку тогочасної письмової мови, авторів записів, навіть їхню національність – нерідко власні назви, прізвища вони подавали у своїй вимові. Тому й трапляються у різних документах розбіжності, зокрема перекручені прізвища. Скажімо, Усів інколи називають Усиками або й Вусиками, у деяких паперах здибуємо навіть Гусика (на зразок Умань – Гуман, обід – гобід). Не виключено, що й прізвище Гусак (Гусаков) походить власне не тільки від назви птаха.
***
Отож, ми встановили дерево родоводу Усів від його засновника Семена, коли ще воно тільки проростало одинокими гілками, і дослідили до другої половини XVIII століття, коли це дерево розрослося міцним корінням і могутнім віттям. Останніми представниками роду, які нас найбільше цікавлять, були брати Грицько (двоє), Сидір та Пилип. Всі вони були козаками Кременчуцької сотні Миргородського полку. У 1743 році брати переселилися з Лівобережжя у село Белецківку. А вже 1745 року у документах, що зберігаються у московських архівах, знаходимо запис: „При речке Ингульце хутор казаков Грицка, Сидора, Пилипа и Гриця Усиков об одной избе с сенокосными лугами». Інший документ конкретизує ці дані: «Над речкой Малым Ингульцом деревня Усиковка».
Архіви зберегли списки перших поселенців хутора, а пізніше слободи. Серед них знаходимо прізвища Грицька Куцовола з братом Костею, Федора Годка, Василя Шкандиби, Данила Бабенка, Грицька Куценка з сином Феськом і братом Хомою. Показові такі прізвища: Семен Перевертайло, Степан Репенко, Яків Головко, Демко Шиш, Павло Ткач. За переписом 1752 року у слободі налічувалася 541 хата, у них проживала 581 сім’я козаків, посполитих, підсусідків.
Таким чином робимо висновок: 1745 року у верхів’ї Інгульця було засновано поселення Усівка (Усиківка). Це був хутір братів Усів. Поступово він розрісся у слободу, потім у досить велике село. Під час існування нової Сербії українське село стало місцем дислокації гарнізону 11-ї роти сербського Пандурського полку і перейменоване на Усиківський шанець, а потім на Бечею. 1784 року поселення перетворене на повітове місто і назване Олександрійськом (на честь внука російської імператриці Катерини II, майбутнього імператора Олександра I). З 1806 року носить сучасну назву – Олександрія. Подальша історія міста гірників добре відома.
Наступного року одному з найдавніших міст нашої області козацькій Олександрії виповниться 265 років. Зовсім непогано було б до ювілею повернути гірняцькому місту красиву і романтичну історичну першоназву – Усівка. А ще – встановити пам’ятник на центральній площі міста. Привід теж більш, ніж очевидний: 30 березня 2011 року минає 430 років від дня створення реєстрового козацького війська, одним із керівників якого був родоначальник знаменитої династії в історії українського козацтва Семен Усик – далекий пращур засновника Олександрії Грицька Уса. Розробити і виготовити монумент із задоволенням візьметься кіровоградський скульптор Віктор Френчко.
Юрій Матівос, краєзнавець, "Кіровоградська правда"
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (03.02.2010)
|
| Переглядів: 684
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
