Хутір Надія: можливі зміни на краще? - Мої статті - Каталог статей

Як уже повідомляло «Народне слово», замість тверезого осмислення зауважень газети чи ж аргументованого відстоювання своєї позиції управління культури і туризму облдержадміністрації скликало прес-конференцію, до участі в якій запросило, окрім своїх працівників, відомих в області діячів мистецтва.
Якщо коротко узагальнити сказане там, то воно зводилося до одного: ми багато робимо для розвитку галузі, а тому не суньте сюди свого носа. Потім більшість учасників прес-конференції підписали листа на адресу голови обласної ради М.Сухомлина, в якому звинуватили газету в "дискредитації галузі культури" та "безпідставному обливанні брудом" її працівників. Точнісінько, як за пріснопам'ятних компартійних часів. Щоправда, тоді подібна публікація послужила б підставою для серйозної розмови на бюро райкому чи бюро обкому, і дехто з чиновників був би покараний. Але, як казав філософ, все тече, все змінюється. Хоч лист адресувався керівнику ради, він оприлюднив його на сесії, аби дати хід "справі". За рекомендацією М.Сухомлина було скликано засідання редакційної колегії газети, пізніше - президії обласної ради з виїздом як до заповідних місць нашої, так і Черкаської областей (щоб довести, що реконструкція Хутора здійснюється в руслі сучасних тенденцій). Схоже, декому дуже хочеться заборонити газеті висловлювати свою позицію та піддавати сумніву дії чиновників. Іншого обґрунтування не знайти.
Спочатку комфортабельний автобус доставив нас на Хутір Надія, де начальник управління культури та туризму Н.Овчаренко ознайомила прибулих з тим, що вже зроблено і що ще робитиметься. Безперечно, одним із найбільших своїх досягнень реконструктори вважають викладені тротуарною плиткою сотні квадратних метрів території заповідника і центральну алею, зроблену, до речі, там, де її ніколи не було, і заради якої знищили насадження. Хоча не з цього треба було б, мабуть, починати роботи на Хуторі. В цьому переконує стан основного приміщення музею - будинку знаменитого драматурга. Відсутність опалення, дірки в стелі, вкрита лінолеумом підлога, небагатий інтер'єр, запах цвілі - навряд чи може це притягувати сюди сьогоднішніх вибагливих відвідувачів.
Нам показали одну з купалень, обладнаних на березі ставочка, і закладені нові доріжки, музей танцю, а ось до того об'єкта, що й спонукав газету забити тривогу, - до бетонних фундаментів майбутніх бесідок не повели. На запитання одного з депутатів, що робитимуть відвідувачі в бесідці на вісімдесят місць, Наталя Юріївна не затрималася з відповіддю: "Хто на що гаразд". І це насторожує: ми Хутір пристосовуємо для своїх потреб, тоді як треба було б максимально зберегти його первозданність для майбутніх поколінь.
Про це я сказав, попросивши слова, при завершенні огляду музею-заповідника. Довелося нагадати, що відновлювальні роботи тут варто було б розпочинати з розробки концепції щодо того, яким Хутір має бути в кінцевому підсумку. Для цього не завадило б звернутися до вчених, літераторів, архівів. І тоді б не виникало сумнівів, наприклад, відносно того, чим замінити шифер, яким укрите приміщення, де має бути головна алея і т.д. Відповідь на чимало таких сумнівів можна знайти в спогадах Петра Тобілевича, датованих 1903 роком: "На хуторі був глинобитний будиночок на п'ять великих кімнат, покритий соломою, де й жили ми всі. Крім того, була кухня, ще один невеликий будиночок, конюшня, свинарник, сарай і повітка. Наш будинок стояв у чудовому саду, де було безліч сортів вишень, яблук та груш. Центральна алея йшла від будинку до ставка, а в кінці її з обох боків кущі калини. Алея виходила до маленької затоки ставка, де були прив'язані човни. Риби у ставку було безліч". Навіщо вигадувати тепер щось нове, неприродне для цього унікального місця? Авторитетний знавець спадщини корифеїв українського професійного театру Микола Смоленчук наприкінці вісімдесятих років минулого століття на сторінках "Кіровоградської правди" висловив саме таку думку. Ось вона: "Справді, варто відновити Хутір з усією його колишньою атрибутикою - хай буде жива натура. Треба негайно братися за відновлення меморіального саду (новий сад, як і центральну алею нині розмістили не там, де вони були. - Авт.), хутірських алей, підліску, який був донедавна. Потрібно віднести до огорожі Хутора частину іменних насаджень, котрі заполонили центр садиби…". Наведені мною цитати справили враження на присутніх, бо голова обласної ради зауважив: треба їх обов'язково враховувати при подальшій роботі. І це дає підстави сподіватися, що в справі відновлення Хутора можливі зміни на краще. Дай-то Боже, щоб так сталося, щоб у чиновників вистачило мужності визнати, що спорудження так званих бесідок призведе до перетворення Хутора на звичайний розважальний центр, яких є тисячі.
Наступним пунктом нашого маршруту стала Свято-Хрестовоздвиженська церква-усипальниця родини Раєвських, що в селі Розумівці Олександрівського району. Думка, що виникла під час оглядин, - матимемо гарний туристичний об'єкт, якщо відшукаємо кошти на реалізацію задуманого.
А потім була Черкащина - хутір Буда, де росте тисячолітній дуб, село Суботів, де був родовий маєток Б.Хмельницького і де був похований гетьман, та Чигирин - козацька столиця. Враження від побаченого й почутого і радують, і засмучують. Радують тому, що Черкащина чи не найбагатша на історичні пам'ятки область. Засмучують тому, що ми не привели до належного стану навіть ту незначну кількість пам'яток, що маємо, і що в нас сьогодні майже нічого показати туристам, і в цьому плані помітно програємо сусідам. Вони мають близько десятка загальнодержавних і національних пам'яток та заповідників, ми - жодного. Кошти на відновлення та утримання їх вони отримують не тільки з місцевих джерел, а й, що найголовніше, з державного бюджету, бо розробили відповідну програму, переконали уряд. Ми ж тільки починаємо робити щось подібне.
Сьогодні центр Чигирина нагадує будівельний майданчик. В історичному місті кипить робота зі зведення резиденції гетьмана, інших будівель. Як зразок успішної реалізації задуманого - нова церква Петра й Павла з унікальним різьбленим іконостасом. Її збудували всього за два роки. Є, звичайно, й мощені доріжки. Але використовують в історичних місцях тут не сучасну тротуарну плитку, а бутовий камінь, так звану шашку - вона й за коліром, і за виглядом нагадує давні часи. А ще всюди впадає у вічі вміле поєднання історичних об'єктів з бізнесоб'єктами - кафе, барами, ресторанами. Будуються вони з дотриманням стилю відповідної епохи і як правило - за межами заповідної зони. Ось так.
Що й казати, не марно витратили ми той день. І члени президії обласної ради, і представники обласної державної адміністрації, і численні журналісти, мабуть, подумки дякували "Народному слову" за те, що своєю публікацією спонукало до організації такої чудової екскурсії. Та закінчити цю публікацію мені хочеться іншим. Пропозицією до програми розвитку туризму в нашій області. Її висловив ще років двадцять п'ять тому наш колега Броніслав Куманський. Мова про спорудження скіфського музею на місці Литої могили, відомої ще як Мельгуновський курган. У тій могилі було знайдено речі, завдяки яким світ зацікавився до того майже невідомою історією і культурою скіфів. А ось і ескіз музею: нагорнутий високий курган, на самому вершечку якого - скіфська кам'яна баба, всередині кургану - музей скарбів, знайдених під час розкопок. Як відомо, скарби ті знаходяться в сусідній державі, і вона навряд чи поверне їх нам, але сучасні технічні можливості дозволяють представити експонати "як живі". Маю на увазі голографію. Уявляєте такий музей?
Є ще ряд місць на Кіровоградщині, які після певних робіт можуть гідно увійти до туристичного маршруту історичними пам'ятками нашого краю. Не перераховуватиму їх зараз. Але зауважу: з огляду на це навряд чи варто програму створення такого маршруту прив'язувати тільки до імені Карпенка-Карого чи корифеїв взагалі. Адже сусіди назвали свою програму "Золотою підковою Черкащини". Хоч могли б піти більш спрощеним шляхом, означивши її як "Шевченків край" чи "Богданів". Маємо ширше дивитися на власну минувшину.
І ще одне. Прикро, що деякі наші колеги настільки "прогнулися" в ситуації з Хутором Надія, що не помітили, як зробили "ведмежу послугу" тим, перед ким "прогнулися". Адже з трансльованих по радіо і показаних по телебаченню їхніх сюжетів про виїзне засідання президії облради кіровоградці переконалися, що в нашій області для збереження, реставрації і пропаганди історико-культурних пам'яток робиться на порядок менше, ніж у сусідній Черкащині, та ще й з деякими порушеннями. Бо колегам-журналістам чомусь найбільше сподобалося те місце з виступу М.Сухомлина, де йдеться про часткове залучення на потреби хутора коштів не з тих фондів, з яких це мали б робити. Чи, може, все так і задумувалося?