День Яблуневого Спасу та Богоявлення став в останній рік існування СРСР ще і днем серпневого червоного імперіалістичного заколоту. Збадьорилися ліві радикали, подумали, що вертається омріяний 1937 рік. Та їх «пісня», що почалася з демонстрації по телебаченню «Лебединого озера» лунала нетривалий час, ставши насправді «лебединою». П’ять діб наробили багато галасу. В провінційному Кіровограді «червона гідра» працювала натхненно. Рухівці готувалися до того, що по них прийдуть, а один вчитель-пенсіонер радо поніс в обком КПРС власноруч складений список осіб «для арештів та відправки в табори». Повного списку, на жаль, потім не оголосили, і ходять чутки, що встигли знищити після захоплення згаданого обкому рухівцями в ніч з 24 на 25 серпня 1991 року.
 Історія цікава, повчальна та до смішного анекдотична своїм продовженням. Через кілька років, а саме через 12 «вдумливого краєзнавця», про що написали в біографії, 24 липня 2003 раку сьома сесія Кіровоградської міської ради двадцять четвертого скликання затвердила рішення міськвиконкому про присвоєння звання "Почесний громадянин міста Кіровограда». Кривий жарт долі, породжений відсутністю люстрації яскраво засвідчив, що в Кіровограді місцева спільнота ще не встала з голови на ноги. Саме тому і подальші роки в лави почесних громадян вже пачками серед дійсно шанованих людей почали потрапляти компартійці, московські священики та зовсім сторонні для міста люди. В місті можна не народитися, не жити, не працювати, не визволяти і стати його почесним громадянином. Віднині чисто «по законам 1937 року» визначають трійки почесних громадян. Через сито цього року відсіяли трьох, а трьох залишили. Серед відсіяних потрапив ініціатор встановлення пам’ятників Троцькому та антисеміту Пашутіну і корчування ялин біля міської ради Віталій Кривенко, якого підтримувало цілих вісім організацій, народний художник України Михайло Надєждін та колишній заступник голови обласної ради В’ячеслав Суворов.
А до трьох «щасливчиків» залишених для присвоєння у кіровоградців теж є претензії… Найбільше їх до Євгена Бахмача, що контролює нині весь транспорт міста з усіма субвенціями міської ради, де для простих водіїв заборгованість з заробітної плати складає три-чотири місяці, а мешканців гуртожитків намагаються позбавити житла. До двох інших претензій менше, але… В чомусь неповному списку Почесних нині вже 25 осіб і темпи їх долучення вражають. А ще світ повниться чутками, що та нагорода… найдорожча за собівартістю в Україні. Невже місто найбагатше в державі?
Списки на нагороди складають до свят, а свята випадають не всім, бо більшість пересічних українців, на жаль, втратила відчуття свята і живе кількома днями наперед в очікуванні важко зароблених копійок. Відродили в місті і Дошку пошани, на якій поруч медсестри, забійники скота та призери Олімпіад. Я, на щастя, до тих трьох категорій не належу, і на щастя, не перебуваю у «вінегреті тої пошани», від умовності якої стає трохи смішно, бо живемо у світі якоїсь «гри в бірюльки» від якої немає справжньої шани та справжніх почесних. На жаль, немає пошани в тих списках. Справжня пошана була у «списках вчителя-пенсіонера» у день Богоявлення чи Преображення Господня. Для нині незалежної України то був «Момент Істини». Здається освячені цього дня яблука треба роздавати за тим списком.
Анатолій Авдєєв
| 
