Витоки сучасного козацтва губляться в кінці вісімдесятих років минулого століття. Пам’ятаються первісні потуги, коли шилися прапори та малювалися корогви, а в заводських цехах поза робочим часом виготовлялися булави, бунчуки, пірначі. Адміністрація підприємств косо дивилася на таку діяльність. Був час Руху, Товариства української мови, Меморіалу та інших підозрілих для тодішньої ідеології громадських утворень, що орієнтувалися на українську історичну традицію. Тоді за певною наївною незрілістю крився глибокий дух національного відродження.

В Україні сьогодні існують кілька десятків козацьких організацій. Материнською вважається «Українське козацтво» (Гетьман УК Микола Пантелюк), яка, переживши час становлення, оформившись в сучасну структуру з патріотичною спрямованістю, дала кілька відгалужень. Створено статут, виробляється нова філософська концепція модерного козацтва. Місцеву Буго-Гардівську паланку, відділок УК, зареєстровано 27 квітня 1991 року. Але, ніде правди діти, широке брунькування призвело до розпорошення суспільного творчого потенціалу.

Один з прикладів: сучасне "Українське Реєстрове Козацтво” (УРК) – всеукраїнська громадська організація – зареєстрована Міністерством юстиції України 8 липня 2002 р. після протистояння у проводі материнської структури на межі 2001-2002 років, коли виключено зі складу "Українського Козацтва” частину генеральної старшини: Головного Отамана В.П.Каленяка, Генерального Інспектора А.І.Шевченка, Генерального Обозного В.К.Вакулка та інших).

Лідер "Спілки Козацтва Донеччини” Шевченко (ректор Донецького інституту проблем штучного інтелекту) став «батьком» УРК. Склад його за інтернетними даними сягає 7000 чоловік; воно активно залучається до політичної боротьби. Наприклад, під час виборів до Верховної Ради України весною 2002 р. Шевченко активно підтримав блок "За єдину Україну”. Під час виборів Президента України 2004 року УРК тісно співпрацювало з прем'єр-міністром Януковичем. У червні 2005 року УРК присягнуло новому гетьману "об’єднаного козацтва” Віктору Ющенкові. Цей відлам працює в сув’язі зі створеною А.Шевченком "Партією духовності й патріотизму”.

Окреме місце посідає намагання використати студентський загал для розвитку „козацького руху”, – в умовах сприятливої політичної кон’юнктури в такий спосіб „покозачено” низку вузів України. Між ними й Кіровоградські Льотну академію та Інститут регіонального управління й економіки. За неофіційними даними місцеве відділення МАУП також раптом перейнялося козацькими ідеями. Варто послухати, як студентство на торжествах ламаною українською мовою співає пісню «Їхав козак за Дунай».

Що не кажи, а для них ректор завжди буде „Гетьманом”.
УРК проводить активну комерційну діяльність. На Раді Українського козацтва при Президентові України Анатолій Шевченко так і заявив, що козаки мають самі заробляти гроші. Та не один він зрозумів цю істину. Існує багато різноманітних „козацьких” підприємств, що насправді є звичайними приватними. Тому козаки, що тут працевлаштувалися, перебувають у цілковитій залежності від директора -отамана, що і обумовлює штучність та керованість відповідним товариством. Тут ніхто не оволодіває історичними козацькими традиціями, тому про самовдосконалення новонавернених козаків не йдеться, все це має формальний характер. Для більшості керівників реальна козацька спадщина є „terra inkognita”.
Під "козацьким” прапором діють таксопарки, крамниці, охоронні фірми і таке інше, де все знову ж таки залежить від амбіцій директора.
Схожі підходи помітні й на селі, де з’явилися окремі „козацькі” фермерські господарства, що також побудовані „згори”. Заяви окремих провідників (як от, Отамана "Війська Запорозького низового” О. Панченка) щодо запровадження козацької самоорганізації по селах, при відсутності сталих традицій козацького самоврядування, по суті, є прикриттям додаткових важелів влади в руках місцевої сільської еліти з метою зберегти тут свій вплив. Можливо це є підготовкою до майбутньої боротьби за приватизацію сільськогосподарських угідь?
Найцікавішим прикладом творення „козацької еліти” вирізняється "Козацьке Військо Запорозьке України” (Верховний Отаман Д.Сагайдак), що нагороджувало орденами та „генеральськими” погонами сотні впливових людей. Між ними й Віктора Черномирдіна. Ну як тут не згадати «козака» Грицька Нечесу, чи то пак, світлійшого князя Потьомкіна?

До речі, вручення генеральських погонів та лампасів стали за правило хорошого тону й на нижчому рівні. Скажімо, наша провінційна Кіровоградщина придбала за останні роки навіть за неповними даними до двох десятків генералів різних «конфесій»: Ю.Яценка, О.Владімірова, В.Карпова, І.Добрянського, В.Ярошенка, М.Рябця, Ю.Касьянова, С.Омельчука, Л.Онула, Г.Зубченка, В.Шмідта, владику УПЦ МП Пантелеймона, В.Травкіна, М.Громового, О.Варванського та інших. Ось генерал-полковник N. Лампаси до вух. Орденів більше, ніж у Брежнєва. Так і хочеться запитати: а яким же ти фронтом, шановний, подібно генералам-полковникам зразка 1943 року Конєву, Ватутіну, Толбухіну, командував? Наведені принципи "козацького” відродження охопили більшість козацьких структур, за виключенням хіба що "Звичаєвої громади українських козаків”, "Характерного Козацтва” та поодиноких місцевих козацьких організацій, на кшталт «Козаків Інгулу», що не вирізняються великими реєстрами.
Такий стан обумовив орієнтацію на чинних політиків. Ще Леонід Кучма низкою указів при активній підтримці тодішнього Гетьмана „Українського Козацтва” І.Біласа використав козацьку тему в передвиборчій кампанії 1999 року та відразу після неї. Це не сприяло оздоровленню козацького руху і Біласа було усунено від керівництва.
Замість творення дієвої низової ланки маємо костюмовану віртуальність. Основними проявами "козацькості” стало вдягання новітніх одностроїв з вигаданими орденами та проведення урочистих рад із обов’язковим „Будьмо – Гей!” під час кулешу-фуршету.
Ситуацією вмить скористалися новостворені потужні олігархічні клани, які, підпорядкувавши своєму впливу козацькі структури, дезорганізували й дискредитували цей рух. Це й видно зі списку наведеного генералітету, де вигулькують відомі місцеві підприємці.

Нічого вже не кажемо про відверту антиукраїнську позицію окремих людей в генеральських погонах. Найновіший приклад. Презентується прекрасне видання місцевих авторів з видами старого Єлисаветграда. Слово має почесний гість з Москви. Він висловлює впевненість, що першоназва повернеться до нашого міста. Що ж, варяг має право на особисту думку, і виказує її, або свідомо провокуючи присутніх, або не знаючи тутешніх віянь. Аж тут підхоплюється місцевий державний муж «з циновими ґудзиками», він же генерал українського козацтва, і починає переконувати, що кіровоградцям нічого ріднішого немає, ніж імперська назва на честь російської «матушки» цариці, котра нібито «в хохлах души не чаяла». Але ж цей повинен все ж таки тямити, що переважна більшість місцевих не сприймає «єлисаветинсько-кутузовсько-пашутінських» гостинців, а «штучний інтелект» – те від лукавого! Сміх та й годі. Але чому? Сьогоднішнє козацтво – дзеркальний відбиток сучасної України. А тут уже не до сміху.