Сотий виборчий округ на президентських виборах в Україні 2004 року став легендою, але на жаль, в негативному плані, і «прославив» Кіровоград. Місто що завжди дивувало ходом виборів. гриміло гучними скандалами, після виборчими судами, цього разу показало себе ще яскравіше. Була вже і стрілянина, і звичні до болю фальсифікації, і як годиться майдан в морозну зиму, на який і я бігав мерзнути після роботи тоді в державній газеті. Місто вирувало, було піднесеним і в помаранчевих стрічках. Всі щиро працювали на революцію… Що хто отримав після неї ? Про це трохи в деталях нижче.

  Після великої «заварухи» що була у місті в герої потрапили справжні антигерої, що підробляли протоколи. Була епопея по їх зникненню та відлову. Через три роки справа ще в суді, а з кінця вересня від ще здається і не засідав, бо в очікуванні чергових, але позачергових виборів, підсудні давали підписки, платили шалені заставні гроші і міняли старих адвокатів на нових.

  Та антигерої антигероями, але була маса не героїв(масовка) яким набридло пригнічене життя з тотальною брехнею на кожному кроці та й справжні герої з справжніми вчинками. Мабуть на часі і розсекретити деякі імена, бо люди вони легальні, живі і справжні. Уявіть собі, а такого не було ніде в Україні, що в приміщенні того триклятого гучного 100-го територіального виборчого округу голодувало та не допускало до приміщення з мішками в яких були бюлетені. Їх захват кимось означав замітання слідів злочину. Самі ж голодуючі вимагали оприлюднення справжнього підсумкового протоколу виборів у окрузі № 100. Поруч метався та допомогав чим міг Володимир Яворівський, але двоє хлопців, простих громадян України голодували з чіткими вимогами і добилися свого.

   В підсумку їх імена маловідомі, Героїв України вони не отримали, і медальок навіть для них недоштампували. Та вони не в образі, бо життя вирує і створює їм нові проблеми, які помаранчева революція навіть для них не вирішила. Ті двоє хлопців були, як і я, членами Комітету виборців України. В останні дні голодування вони запропонували бути третім, але в тому не було сенсу і були перепони. Заважала робота, а приєднатися в п’ятницю на два завершальні дні голодування було несерйозно. Незручно було тулитися до чужої слави. Перший проголодував майже сім діб, втрачав вже свідомість, а другий тримався трохи краще бо приєднався до нього через півтори доби акції.

  Ризикувати життям за державу це героїзм, а за таку, що майже нічого не дає людині, то взагалі подвійний. Першим з голодуючих був голова Кіровоградського відділення згаданого вище КВУ Володимир Гришко, а другим, його колега по КВУ, на той час безробітний Олександр Куліш. Нещодавно я поцікавився долею колишніх колег по КВУ. Колишніх, тому, що волею з Києва відділення Комітету виборців України офіційно припинило свою діяльність. Мабуть щоб менше було порушень в колишньому 100-му окрузі. Натяк на те, що перестаралися ви, мовляв, хлопці … Про це офіційно, не ховаючи очей, приїхали і оголосили у місті керівники КВУ. Чи працевлаштований нині Володимир Гришко, достовірно не знаю, а от його колега Олександр Куліш і досі безробітний… Не потрібні помаранчевій владі помаранчеві герої... Навіть, якщо в них і вища освіта, і навіть коли на кожному кроці кожному відомо про кадровий голод. Досталося і мені прихильникові помаранчевої революції. За участь у ній одна з партій нагородила подякою( значків не вистачило), у козацтві присвоїли позачергове спеціальне військове звання (не генеральське), а нова помаранчева влада зробила… безробітним. Чисто, як журналіста державної газети запідозрили в розголошенні страшної таємниці: затримці з виплатою заробітної плати нашій помаранчевій редакції та ще кільком сотням бюджетників району, де я працював. То ж в листопаді, панове, треба буде щось святкувати… А що?

Анатолій Авдєєв