Ми живемо в світі різних умовностей, які запровадили ще до нас. Іноді до розробки правил гри причетні і ми самі. Коли правила гри є, то їх виконують і не міняють під час самої гри. Гірше коли грає йде не за правилами. Головною рисою в правилах нашого життя, і саме рисою, а не умовністю є те, що ми українці і живемо в Україні.
Всі три останніх покоління мого роду: мій дід, мій батько та я , що народжувались в нашому міст і- народжувались в місті з різним іменем, хоча це було саме це, моє рідне місто. Я, як ніхто інший маю право не лише на дискусію, але і особливу думку стосовно назви своєї малої батьківщини, бо не перше покоління мого роду прикипіло всим чим можливо до цього міста. Більш менш чітко у нашого міста історики зафіксували кілька назв - Єлісаветград - Єлісавет- Зіновьєвськ- Кірово - Кіровоград.. Але ще є згадки про Новокозачин та Григорьєвськ і Низове. А що було раніше в приінгульських степах ? Місцина ще до приходу росіян з метою будувати фортецю була заселена. І фортецю, від якої намагаються зараз вести відлік вікові міста, почали будувати на вільному від заселення на той час пагорбі. Неподалік існували вже Лелеківка (Інгульське) та Кущівка, іменем якої на Січі багато років існував курінь заснований вихідцями з неї. Але от сьогодні тикнувши пальцем в середину мапи нашої держави, читаєш незрозумілу чужинську неукраїнську назву – Кіровоград.. В центрі самого Кіровограда картина не краща - в назвах багатьох вулиць розчиняє в собі три українських прізвища - Гоголя, Маланюка та Шевченка. Зовсім "не густо”, як кажуть за північним кордоном. Механізм зміни назв вулиць у міськвиконкомі запрограмували на незмінність. З цією метою створили "зовсім свою” топонімічну комісію та "передрали” в одному з міст на сході держави Положення про перейменування. Згідно з цим диво-документом, на який посилаються при "диспутах" з українськими патріотами, перейменовувати можна лише через десять років після події або смерті особи. Та все ж є "зрушення” в напрямку перейменувань, про які одного разу чув від одного з кіровоградських журналістів. Знайшовши в переліку вулиць вулицю Мазепи, він спочатку здивувався, а потім за допомогою плану міста подався на її розшуки і це йому вдалося, але їхати довелося далеченько, на саму околицю міста. Вулиця складалася всього з одного будинку і… перспективи забудови. В самому центрі Кіровограда все на "своїх ” місцях - і вулиця Леніна, і Кірова, як годиться для такого міста та вулиці Володарського, Луначарського, Калініна, Фрунзе, Дзержинського, Карла Маркса і проспект Комуністичний. В обласному центрі, що є колискою українського професійного театру, і де налічується 750 назв вулиць та провулків з Україною безпосередньо пов’язано всього 84 - отака шалена "любов до свого". "В якій державі живемо ?”- питання не зовсім риторичне, а дуже практичне. Випадок з вулицею Івана Мазепи не поодинокий і зовсім невипадковий . В Кіровограді вже десять років насаджається доктрина перейменувань, умовами якої є гасло: "новим вулицям – нові імена”. Завдяки таким установкам місцева не дуже українська влада витісняє все українське на околиці міста. В той же час населенню розповідаються байки про дорожнечу вуличних перейменувань. Чому не думали про гроші коли перейменовували ці вулиці після державного перевороту в Петрограді в жовтні 1917 року ? Ще одним прийомом крутійства є обґрунтування для широкого загалу різних викладок про якісь відсоткові відношення географічних , ботанічних, поіменних та інших класифікацій яких тільки заманеться назв. Це такі справи з перейменуванням вулиць та провулків, і в той же час двічі робилася спроба перейменувати сам Кіровоград, але в яку б ви думали назву ?! Не більше, не менше, як на "історичну” імперську – Єлісаветград. При цьому все подається "під соусом”, що це нібито зовсім не ім’я цариці, а ім’я святої Єлізавети. Під цю святу справу підключилася російська церква з розгалуженою сіткою приходів. Ідуть молебні, широко афішується Свята Єлісавета, а перейменування міста припідносить, як "останній шанс спасти погрязше в гріхах місто", Якщо це дійсно було так, тоді чому на старому гербі міста не образ святої, а вензель імператриці ? На це запитання псевдоісторики проросійського спрямування відповідь дати не наважуються і скромненько набирають в "рота води", яку лили перед цим на млин своїх проімперських ідей. Підходяща для цього випадку відповідь на протязі кількох років ще не підготовлена. Ці "фахівці-історики” розробили і проштовхнули на затвердження "новий герб міста” з зображенням на ньому контуру російської колоніальної фортеці та "вензелем св. Єлизавети”. Звичайна нахабна брехня та протаскування, розраховане на повних дурнів імперської антиукраїнської ідеї. Святі ніколи не мали вензелів !!! В Росії колись було два міста Павловська, що відповідно мали різні герби, на прикладі яких все просто "читається": на одному гербі зображений Святий Павло, а на іншому вензель Павла І. Геральдика німа лише для тих хто її не знає. Перша хвиля зміни назви обласного центру, вибачте за тавтологію, в центрі України була здійснена українофобами в 1992 році. Було розроблено майже геніальний план на черговій сесії міської ради тихенько відмінити рішення… 1924 року про перейменування міста (тобто автоматично повернутись "з Кіровограда в Єлісаветград”, проминувши проміжні стадії Кірово та Зіновьвська). Тоді місцеві націоналісти, яких до речі не знайшли, зірвали "геніальну” спробу, шокувавши депутатський корпус відповідного змісту листівками. Друга хвиля була здійснена вже в недалеких 1999-2000 роках, приєднавши до "великої загальнонародної ініціативи" ще і "маленьку місцеву". Народ, навіть місцевий, ніякий та дезорієнтований заплутати та обдурити не вдалося. Місцевий "квітневий референдум”, не зважаючи на листівки та галас російськомовного населення в засобах масової інформації дав організаторам "нульовий ефект”, бо цього разу нічого не підозрюючи комуністи та українські патріоти допомогли один одному. Кожний голосував за своє. "Червоні" за Кіровоград, а українські патріоти та небайдужі за нову українську назву міста. А чи робилися спроби замінити чужу топоніміку ? Були, і не одноразові, але працювала "дуже кваліфікована комісія”, що складалася з певної, необхідної для успіху кількості крутіїв-науковців, які з року в рік давали "необхідні” рекомендації, завдяки яким справа перейменувань просто заклякла замертво на місці на довгі дванадцять років української незалежності. Рекомендації комісії було до такого ступеню науковими, що майже все українське стало якимось недоречним. Для прикладу слід зазначити, що перейменовано ледве вісім вулиць і з’явилося лише одне українське ім’я – Маланюка, і при тому з великими боями, бо зважили лише на постанову Кабміну. З малої, на перший погляд нічим непримітної справи української топоніміки починається і зовсім велике. Невже ми ніякі люди на ніякій землі ? Є у цієї землі справжнє власне ім’я, і дехто з нас навіть, не одягнувши шаровари все ж наважується називати себе українцем. Багатьом іншим сміливості вистачає лише їсти сало та борщ. "Неукраїнська Україна” - інших слів тут підібрати важко. Українці поставили себе в становище "гостя у власній хаті”. Вражає ще те , що містом бігають "натовпи хохлів”(навіть іноді з депутатськими значками), що городять маячню про повернення місту "історичної російської назви . В той же час джерела, про назву Новокозачин, що мало поселення, ще у 1755 році спритно замовчуються. Патріоти, кожний з своїм проектом назви, яких майже десять чубляться один з одним. Вся їх енергія поки, що іде лише на ворожнечу, а не якийсь конкретний конструктив в питанні нової української назви. В Кіровограді під гасом про підготовку до 250-річчя з дня заснування міста, що знову висвітили проблему нинішньої назви обласного центра. Розпочалася нова хвиля дебатів навколо назви міста. Поганого в цьому нічого зовсім не було, як би не було ентузіастів повернення російської "історичної" назви міста - Єлісаветград. Місто було назване на честь російської імператриці і носило цю назву більше 140 років після чого було удостоєне носити три інші назви, всі радянські і дуже пролетарські.. Українські патріоти не єдині в своїй думці, тому антиукраїнські сили мають певну стартову ініціативу. У прихильників української назви є багато проектів, які критикуються навіть своїми, а не те що опонентами з російського боку. Росіяни вже десять років лаштуються перейменувати місто. Їх апогеєм був міський референдум у квітні 2000 року, але поразка їх заспокоїла лише на три роки. А нині новий рецидив любові до «сивих російських старожитностей» і знову каламутять городян. Навколо криза, а у нас «дешевий» референдум " Російський бік" розповідає ще одну байку про незаселеність території області і називає місцевість Диким полем, але археологічні знахідки говорять про інше. Але все ж незаселеність саме росіянами дійсно мала місце. Місту зовсім не 250 років, а набагато більше. Всім відомий історичний факт, що приблизно за 150 кілометрів від нинішнього обласного центра в 1363 році відбулася битва на річці Синій (Синюсі) між татарським та українсько-литовським військом ( навіть поняття росіянин тоді ще не було ). Татари зрозуміла річ прийшли, а українці були в себе вдома. За порожні степи ніхто б не воював, а ними лише кочували. До того ж періоду належить і археологічні знахідки на місці де колись була фортеця, а саме залишки водопровідної дерев'яної труби, що свідчать про те що в ХІV сторіччі на цьому місці існував населений пункт. Ймовірно, що військові розорення робили перерви в його існуванні, як це частенько траплялося в часи середньовіччя. З наведеного вище витікає, що вигадка про так зване "дике поле" з тієї ж кухні, що і подібні їй про "молодших братів" українців, російський Крим і "русский город Севастополь". "Голь на выдумки хитра", а тому чого тільки не видумаєш, щоб бути кращим, спочатку в своїх мріях , а потім і в чужих очах. Істориком Юрієм Матівосом знайдена в друкованих джерелах старовинна назва поселення в ХVІІІ сторіччі - Новокозачин, що навіть має дату 1755 року. Але антиукраїнські сили роблять вигляд, що цього не було "зовсім" і балачки ведуться лише про повернення російської назви. Стосовно місцевості, то нею три-чотирі сторіччя тому проходив шлях, що звався Кучманським, про що писав навіть Дмитро Яворницький. А шлях нашим краєм проходив не один. Висновок з цього витікає єдино можливий, що місцевість якою проходив цей шлях могла носити назву не Дикого поля, а лише Кучмань.. Саме назву Кучмань могло б носити і українське місто, а не повертати ж нашим містам імена загарбників та колонізаторів козацького краю. Згаданий Кучманський шлях брав свій початок саме в місцевості, де потім виникло сучасне місто. В цій місцевості Чорний шлях з Криму навіть розтроювася на другий рукав Чорного шляху, які прямували на захід з двох боків огинаючи Звенигород (сучасна Звенигородка) та Кучманський, що прямував спочатку на південь, у бік Бугу, а потім повертав на захід. Така щільність шляхів на той час на території області може говорити лише про одне - її заселеність.Та дивні в Кіровограді історики, з дуже куцою пам’яттю, в якій чомусь не поміщаються історичні періоди до приходу росіян. Та все ж справи йдуть на поліпшення, бо в ЗМІ вже з'явилися перші публікації проти повернення колоніальної назви і в місті почали згадувати і козацьку топоніміку та як варіант можливої нової назви міста - Кучмань. Весь серпень 2004 року проект цієї назви жваво друкувався в київських інтернет-виданнях та навіть за межами нашої держави. Когось зацікавила певна цікава співзвучність, але це в першу чергу історія, яку дехто старанно намагається замовчати Не таланить місту і на сміливих керівників - патріотів краю, бо ще й досі окрім згаданої назви міста, в черговий раз наголошуємо, що маємо можливість ходити вулицями, що носять імена Леніна, Калініна, Кірова, Луначарського, Енгельса, Карла Маркса, Дзержинського, Фрунзе та їм подібним. Навертається на думку поняття про термін осілості. Президентом США не може обиратися особа, що народилася за межами цієї країни. Можливо і нам слід при виборі керівників, якщо ми їх обираємо звертати увагу на їх походження. В полоні умовностей все умовно… Ми живемо в світі різних умовностей, що запровадили ще до нас. Коли правила гри є, то їх виконують і не дають міняти під час самої гри та створювати хаос. Грати не за правилами можна лише в іншій "пісочниці", на яку вони не розповсюджуються. Головною рисою в правилах нашого життя, і саме рисою, а не умовністю є те, що ми українці і живемо в Україні. Можливо настав час брати саме це до уваги і не вигадувати нові правила для гри під когось, зовсім чужого для нас. Долучаючись до проблеми, що періодично поновлюють, боляче корінним спостерігати за потугами "прішлих"…. Невільно пригадуєш вислів про статут в монастирі та інше в правилах гри. Згадаймо панове, про наше коріння та наші національні витоки. А так хочеться таких послати… додому в свою малу батьківщину, щоб перейменовували все чого їхня душа забажає. Шануймось панове, на власній землі, бо більше нас ніде і ніхто не пошанує.

 

Анатолій Авдєєв