У грудні, розгромивши добровольців-біляків біля Знам'янки та Фундукліївки, Гулий пішов штурмом на Єлисаветград, вибив про­тивника і недовго утриму­вав місто. Наводимо роз­повідь І.Лісінова, єлисаветградського більшовика: "В ніч на 25 грудня прибув до ревкому один з товаришів і повідомив, що в Бережинку прибув якийсь загін, що веде боротьбу з денікінцями. Ревком вирішив обо­в'язково зв'язатися із тим загоном. Вранці я вийшов до Бережинки, де на першій же вулиці зустрів двох озброєних партизанів і попросив відвести до ко­мандира. Вони привели мене в штаб. Тут мене зустрів чоловік середнього віку і, розпитавшись, хто я, назвав себе Гулим-Гуленком. Я спитав його про їхню політичну програму. Гулий-Гуленко повів мене в іншу кімнату, взяв у секретаря звернення Троцького і дав прочитати. Там було напи­сано, що "великороссы не идут покорять Украйну, а идут освободить ее от деникинцев, с тем, чтобы представить Украине возможность избрать ту власть, которую народ захочет".

 — Ось на якій основі, — пояснив Гулий-Гуленко, — ми діємо разом із червони­ми військами...

 Гулий-Гуленко зробив начерк плану взяття міста і, передаючи його мені, ска­зав, що Єлисаветград мож­на захопити лише у випад­ку, якщо точно дотримува­тися цього плану... Після цього командир наказав го­туватися, оскільки через годину із міста проходити­ме обоз, який супровод­жується півсотнею кава­лерії. Справді, через півто­ри чи дві години показала­ся на шляху валка, що роз­тягнулася на дві версти. Загін Гулого, підпустивши її сажнів на 300, відкрив вогонь. В обозі здійнялася паніка, ламалися підводи, виривали­ся коні, але все-таки час­тині біляків удалося повер­нути і рушити назад до міста. Кіннота відстрілюва­лася. Гулівці кинулися за обозом і по його слідах увірвали­ся в передмістя. Десь до дев'ятої години вечора пів-міста було в руках гулівців...».

 Приблизно місяць загін Гулого-Гуленка оперував поблизу Єлисаветграда, у Хо­лодному Яру та на околишніх залізницях. Двадцять п'я­того січня 1920 року в селі Володимирівці відбулася зустріч зі штаб­ною колоною Першого зи­мового походу. Знесилені кровопролитними боями у просторі між білими та червоними, воїни Дієвої армії УНР одержали від гулівців рят­івну допомогу зброєю, беєприпасами та іншими не­обхідними речами. І це без огляду, що й самі партиза­ни вели бойові дії без підтримки свого уряду вже досить довго. Треба дума­ти, здатність Гулого до компромісів дозволила одержати потрібне від більшовицьких інтен­дантів. У проміжку між 26 січня і 8 лютого його заго­ни знову підходили до Єлисаветграда і в саме місто, щоб заблокувати чер­воних і безпроблемно прове­сти через Малу Мамайку, Покровське, Аджамку, Суботці учасників Зимового походу.

  Гулого-Гуленка призначено команди­ром 1-ї Запорозької дивізії Опинившись під кінець лютого на малій батьківщині, відвідав батьків, дружину, сина. Гостини тривали кілька днів, бо вже на 1 бе­резня сили армії зосереди­лися біля села Хмельового для дальшого маршу на Вознесенськ. Ось там, при штурмі, найяскравіше про­явився командирський та­лант Гулого. Місто було за­хоплене з мінімальними втратами, але віддало мак­симальні трофеї, що й за­безпечило успішне завер­шення усього Першого зи­мового походу. І білі, і чер­воні на власній шкурі відчу­ли, що вміє український ко­зак. Гулий удостоюється звання генерала-хорунжого.   На чолі 365 вершників з 50 кулеметами отаман про­дирається 23 листопада 1920 року в більшовицькі тили. На по­чатку грудня 1920 року Гу­лий з'єднується з козаками отаманів Семена Гризла, Цвітківського та Дерещука й оперує у районі Умані, Тального, рідного Новоар­хангельська. Напередодні Нового року у важкому бою біля Христинівки його вшосте тяжко поранено.

  Після нетривалого ліку­вання, генерал вклю­чився у підготовку нового походу. Він зобов'язався створити на південному Правобережжі мережу підпільних центрів, що ста­ли б опорою для збройного виступу. У Єлисаветграді його довіреною особою був Іван Андрійович Бардашів. Його два сини — Андрій та Іван, донька Надійка, брат Петро, племін­ник Павло Бесараб були віддані українській справі. Почати повстання намічалося в Єли­саветграді під час першотравневих свят. Однак ЧК уже вела єлисаветградських підпільників. Підпілля було ліквідоване.

Усе літо і ранню осінь генерал-хорунжий поклав на відновлення зруйнованої мережі. У ніч на 17 жовтня з півтора десятком старшин таємно переходить прикордонний Дністер. До­рогою загін поповнювався людом. У районі Новомиргорода на­мічалася зустріч із Запо­розькою дивізією, якою ге­нерал командував у Першому зимо­вому поході 1919-1920 років. Але вона не з'явила­ся у призначене місце. А ще через якийсь час гулівці дізналися про катастрофу головних сил під Базаром. Так закінчився Другий зимовий похід.

 На початку червня 1922 року, закупивши партію кіс після чергового переходу кордону, Гулий під вигля­дом пересічного селянина їздив по ярмарках, продаючи ті коси. Справжньою ж метою мандрів був не зиск від тор­гових операцій, а глибока розвідка. Побував у Києві, Одесі, Єлисавтграді, дрібніших центрах, залізничних вуз­лах. Не обминув, ясна річ, Холодного Яру і Чорного лісу, де зустрівся із актив­но діючими отаманами-земляками Завгороднім, Залізняком, Гупалом.

Ще одна думка гнала його на батьківщину. Він хотів вивезти за рубіж сво­го сина, котрий жив у родині сестри Наталки Мизин у Новоархангельську.

 Підготовка повстання велася обереж­но, осмислено і, разом з тим, сміливо. Невідомо, чим би скінчилися нові за­думи, якби не випадкова зустріч в Одесі з давнім знайомим Діком, за яким пильно сте­жило чекістське око. Ареш­тували Гулого 19 липня 1922 року. Коли отаман назвав справжнє ім'я, — це був грім серед ясного неба не лише для одеської ГПУ, а й для харківського керівництва.

  Аж 28 лютого 1925 року йому сформульовано обвинувачення, а 27 трав­ня цього ж року Харківський губернський суд відправив Андрія Гулого-Гуленка на десять років ув'язнення. Після 29 січня 1926 року всі його зв'язки із зовнішнім світом обрива­ються...

 Насамкінець скажемо, що син Гулого-Гуленка Во­лодимир Андрійович також потрапив 3 березня 1945 року під коток реп­ресій. Загинув на уранових рудниках у Монголії. Внук Василь Володимирович Бирладяну-Бирладник (23.08.1942 року народжен­ня) став відомим інакодум­цем в брежнєвську епоху і, звичайно ж, повторив шлях пращурів до місць "перевиховання". Сьогодні він науковець, ми­стецтвознавець, викладач вищої школи в Одесі.

 

Леонід БАГАЦЬКИЙ