Домогтися влади і при житті назвати вулицю своїм ім’ям … Цей диктатор не Сталін. Сталося це не в Москві, не в Горі, а в Кіровограді, що в 1903 році звався Єлісаветградом. Нині є у місті люди, що обожнюють цю людину, піарять на кожному кроці і за рівнем нахабства набагато перевершують свого кумира.

В Кіровограді нібито зненацька, але цілком ймовірно, що за заздалегідь розробленим планом, згадали та стали славити стали одно з міських голів колоніального періоду Олександра Пашутіна. Почалося це з нібито безневинного перевидання книжки про «історію міста», автором якої був саме Пашутін. На перший погляд прикрили дірку в краєзнавстві, хоча насправді поставили криве дзеркало для пізнання, написаної згаданим головою історії міста. Про себе погано не пишуть, що й робив Олександр Пашутін пишучи у високих тонах вишуканим слогом про своє керування містом. Після такого вивчення історії міста, викладеної вже з непролетарських позицій фактичним експлуататором трудового народу створилося враження про рай у місті за батюшок царів. Це враження підсилили і інші байки: про нібито « маленький Париж», вкладену московськими посіпаками в вуста Добролюбова та те, що місто носить імя не великої російської цариці, а самої святої Єлизавети.

То були лише перші ластівки та «квіточки» в шаленому наступі п’ятої колони у центрі України на все українське. Далі пішло в хід «планов громадьё» - повернення місту Кіровограду «історичної» російської(!) назви, та почергове встановлення пам’ятників Пашутіну, Кутузову, Ушакову та іншим «палким українським патріотам». Монумент першому з них вже відлили на гроші місцевих покручів та анти українців. Далі почали шукати гроші(знову!) на встановлення та архітектурну оздобу. Все це добре діло коштує, як кажуть у не дуже багатому місті, всього… близько восьми мільйонів гривень. Можливо ще в місті є «патріоти-кутузовці», що дадуть самі чи видурять у «убогих хохлів» ці кошти, але цим справа не завершується. Йдуть баталії про місце встановлення монумента російському голові. Судячи з чуток, що ходять містом, мова йшла про два варіанти. Перший варіант - симетрично в центрі навпроти сходинок до міської ради, що збудована на місті зруйнованого Успенського собору. Другий навпроти «місця роботи» пана Пашутіна , на центральній площі міста замість пам’ятника ще одному «великому українцеві» Кірову.

За правдою прийшлося піти у коридори влади та зустрітися з головним архітектором міста Григорієм Миколайовичем Литвином. Правда, що я шукав, була зовсім у третьому місті, якого ще досі немає. Виявляється особа, що розробила архітектурний проект встановлення пам’ятника «вимагає» зовсім інше, третє місце. Запропонований проект ніякої прихильності чи захоплення у влади не викликав, бо розроблений проект передбачає знищення ялин рідкісних порід майже п’ятдесятирічного віку, за якими колись, до речі їздили до далекої Москви та дбайливо доглядали с початку 60-х років минулого століття. Оттака складається «проросійська ботанічна толока» розроблена «чудо-архітектором» заради встановлення сумнівного з ідеологічної і державницької точки зору пам’ятника. Архітектурний розмах, антиукраїнське нахабство і повна відсутність скромності. Про елементарне сумління мова взагалі не йде, бо п’ята колона в Україні та її прислужники цим не користується. А ще виявляється «автори ідеї» просто не бажають іншого місця та проведення з цього приводу містобудівної ради. Останнє мене відверто здивувало і приголомшило. Українську владу в Україні відверто зневажають та диктують їй свої умови.

На моє тверде переконання, якщо підключиться громадськість, то такі фортелі проросійського лобі зазнають невдачі. Якщо комусь кортить ставити такі пам’ятники в Україні, то зважаючи на доречність та необхідність настання «моменту скромності» місце йому біля будинку, де мешкав «видатний та скромний міський голова Олександр Пашутін. І стілець в його руках став би в нагоді. Стояв би собі скромненько та по-господарськи запрошував би перепочити, посидіти та «наздогнати глузд» тих, хто приходив би до нього «в гості».

Окремо слід зауважити і про історичну правду та дійсний стан речей. В часи Пашутіна не існувало сучасного виборчого права. За тогочасними законами право голосу мало близько чотирьох відсотків мешканців міста. До їх числа належали лише привілейовані та напівпривілейовані класи. До перших належали лише дворяни, а до других купці, козаки та калмики, яких у місті не було, а також громадяни з певними заслугами визначеними самим імператором. От і виходить всього близько трьох тисяч «обраних» з свого ж кола обирали всього 26 гласних до міської думи, які з свого числа обирали собі міського голову. Чи важко було обиратися, і чи легко було домовлятися ? Питання це не риторичне, а є питанням історичної правди. Тож про що галасуєте, панове ? За що боретесь і кому прислуговуєте ?

Питання конкретне, і відповідь відома. Не Україні, і ймовірно не задарма, бо чому стільки галасу та потуг.

Анатолій Авдєєв. журнал "Сурма"