IВАН ТИКТОР

...Був він власником концерну «Українська преса» у Львові. Видавав щоденну газета «Новий час» (з 1923 року), тижневик «Народна справа» (з 1928 року), багато дитячої літератури. А ще випустив «Велику Історію України», «Історію українського війська», «Історію української літератури», «Всесвітню Історію», шкільні підручники (всього понад 500 назв), залучаючи до втілення власних проектів видатних науковців. Своєю подвижницькою діяльністю Іван Тиктор сприяв масовому поширенню української преси і книги, популяризації нашої історії й культури. В післявоєнний час він мешкав в Австрії та Канаді, де заснував «Клуб приятелів української книжки», займався перевиданням і виданням (близько сорока назв) художньої та наукової літератури.

Згадана ж вище знахідка відноситься до того складного й суперечливого періоду життя й діяльності Івана Тиктора, про який «Популярна енциклопедія «Просвіти» мовить доволі стисло: «...очолював в 1941 — 1943 роках видавництво «Волинь» у Рівному». А історик Богдан Якимович не менш скупо додає «заарештовувався гестапо».

...Навесні 1942 року зав’язалось приязне листування між директорами Кіровоградського господарського банку Сергієм Литвиненком (1882-?) та Рівненського видавництва «Волинь» Іваном Тиктором. Судячи з усього, було воно досить короткочасним, суто діловим і торкалося питань розповсюдження української преси в окупованому нацистами Кіровограді (у всякому разі, кримінальна справа на С Литвиненка, що велась територіальним управлінням НКВС у липні — вересні 1944 року, донесла лише два листи та згадку про третій).

«Українське видавництво «Волинь»
Рівне... Дня 17 березня 1942

...Вашого листа з 9.3. ц.р. ми одержали і дуже дякуємо за прихильність до нас... Часопис «Волинь» на Вашу адресу вже висилаємо від біжучого листа. Це є від половини місяця/березня.

Тому, що кількість передплатників на «Волинь» у Вашому місті помітно збільшується — ми бажали би вислати туди більшу кількість примірників до продажі в магазині або іншій установі. Ми були б Вам дуже вдячні, коли вказали б нам відповідну людину або установу, яка зайнялася б продажею... До Кіровограду могли б ми висилати обмежену кількість «Волині», а саме до 2.000 прим. Крім «Волині» можемо вислати теж «Орленя», «Український хлібороб» та інші видання.

Ждемо на Вашу цінну відповідь і остаємось з привітом.
Слава Україні!
Іван Тиктор, директор В-ва».

Як бачимо, незважаючи на війну, пошта працювала справно. Тому й відповідь з міста на Інгулі (назву якого окупанти зберегли, хоч оунівці сподівались змінити та Тобілевичі), не забарилася.

«Господарський банк в м. Кіровограді
9 квітня 1942 р.

Вашого листа від 17-го березня 1942 року одержав. Дуже дякую за увагу, часопис «Волинь» одержую своєчасно... Для роботи по продажу рекомендую Вам Пасічник Інну (донька Литвиненка — Ф.Ш.)...

Прошу пробачення, що трохи затримався з відповіддю.
Залишаюсь з пошаною до Вас та з привітом
Слава Україні!
Директор господарського банку Литвиненко».

Очевидно, що Іван Тиктор та Сергій Литвиненко досі не знали одне одного. Зблизила їх діяльність на ниві просвітництва. Ініціатором знайомства став кіровоградець. Пізніше — на допиті — він пояснив, що написати до Рівненського видавництва його нібито спонукали дві причини: перша, ідеалістична — спроба «прищеплення національної свідомості населенню міста»; друга, раціоналістична — «можливість додаткового заробітку» для сім’ї від продажу газет і журналів.

Чи варто говорити, що це листування для Литвиненка при гітлерівцях було небезпечним? Адже якщо спершу для «Просвіти» все йшло на лад і, після тривалої (з початку 20-х років) заборони, восени 1941 го осередки її виникли мало не в кожному районі Кіровоградщини (19 листопада в органі обласного та міського управління газеті «Український голос» було опубліковано проект «Типового статуту українського культурно-освітнього товариства «Просвіта»), то невдовзі окупанти організацію заборонили. Як стверджував на допитах в управлінні НКВС Микола Гагалій («священик-настоятель Грецького собору автокефальної церкви і секретар єпархіального управління», розстріляний в 1944 році, а нині — реабілітований), одним iз головних ініціаторів відновлення «Просвіти» на Кіровоградщині був Добровольський. У приватних розмовах він і «висловлював побоювання, що німці можуть заборонити «Просвіту» в Кіровограді, бо з недовірою почали ставитись до націоналістів».

З протоколу допиту вже згаданого М.Гагалія дізнаємось: «У перші дні німецької окупації Кіровограда... сприяли й не заважали націоналістичному рухові... з собою взяли цілий штат українських націоналістів із Західної України й ставили їх на відповідальні посади. Але згодом, коли націоналістичний рух почав розвиватися й ставити завдання боротьби на два фронти — проти більшовиків і німців — та створення самостійної держави на Україні, німці почали репресувати українських націоналістів і переслідувати націоналістичний рух».

Перші арешти прокотилися вже у вересні 1941 року. Зокрема, як «емісари проводу ОУН» були схоплені Пасічник та Городецький, а з ними — до двадцяти співробітників їх дітища — газети «Український голос». Показово, що в міській тюрмі СД наприкінці 1941 року утримувались такі в’язні за партійно-національною ознакою: «21 член ВКП(б). 5 українських націоналістів та 40 євреїв». (Про це розповідав СМЕРШівцям її начальник — якийсь Ноздренко). Звернемо увагу й на те, що незадовго до повної заборони «Просвіти» в Олександрійському районі в лютому 1942 року одному з її функціонерів Івану Шевченку давалися такі настанови: «Збережіть учительські кадри. Всіх учителів запишіть в артисти, і театр назвіть іменем Тараса Шевченка. Віднині — ніякої «Просвіти» не існує. Якщо організуєте «Просвіту», то вас усіх німці заарештують». Як бачимо, не тільки сталіністам, але й гітлерівцям ця організація стала поперек горла.

Напевно, Сергію Литвиненку тоді поталанило, і навіть арешти націоналістів кінця 1943 року його обійшли стороною. А ось уже наступного року від «своїх» отримав 10 років таборів за описаний тут «контакт» з Іваном Тиктором. Про подальшу долю Литвиненка нічого невідомо. Хіба те, що вже в добу незалежності — 18 червня 1992 року — був реабілітований як жертва політичних репресій. У відповідному документі (підшитому в справі останнім і підписаному прокурорською рукою) сказано: «В ходе предварительного и судового расследования не добьіто доказательств, подтверждающих пособническую деятельность Литвиненко».

№73, вівторок, 22 квітня 2003