Медицина степового міста бере свій початок ще від 1777 року, саме тоді при фортеці було облаштовано перший на теренах колишнього Дикого поля військовий шпиталь на 28 ліжок, що здебільшого обслуговував військовиків, а вже лише у другу чергу цивільне населення. Спочатку той шпиталь був невеличким, бо, окрім нього, на території фортеці перебували й інші військові служби. Після 10 лютого 1784 року, коли імператрицею Катериною ІІ підписано рестрикт про ліквідацію фортеці, «оскільки та перебувала всередині держави і фортецею вважатися не могла, ставши середмістям…», гарнізон разом зі всім наявним арсеналом переведено до губернського Херсона, а на території фортифікації влаштовано резервну військову базу з розміщенням на ній трьох інвалідських рот, інтендантських складів та підсобних споруд. Потреба таких частин не те що в шпиталі, а в якісній медичній допомозі взагалі постала досить гостро, особливо коли враховувати всі наслідки інтенсивної російської експансії на півдні імперії. Тим більше, що, окрім наслідків самих військових дій, свій чорний слід повсюди залишали значних розмірів епідемії. Протягом перших же кількох років свого існування шпиталю знадобилися додаткові площі, оскільки наявні внутрішньофортечні вже не могли влаштувати всіх: і тих, хто потребував необхідної допомоги, і тих, хто її надавав. Тому новим приміщенням шпиталю на 2000 місць стали кілька придбаних у місцевого населення за межами фортечних валів, але зовсім поруч із ними будинків. У першому ж приміщенні шпиталю відкрили медико-хірургічну школу, що стала лише однією із шести інших на безкрайніх теренах всієї імперії…
Російсько-турецька військова кампанія 1781-1787 років потребувала неабиякої кількості кваліфікованих медичних фахівців. Натомість же зведення нових учбових корпусів у щойно заснованому Катеринославському університеті затримувалося, в тому числі й з причини значного недофінансування – казна ж бо щедро витрачалася на військові облаштунки. Позаяк набір студентів до згаданого університету вже було проведено, то не залишилося нічого іншого, як перевести їх всіх до Єлисаветграда. Найчисельнішим у школі стало учнівство 1791-го (47 чоловік) та 1794-го (84). І це саме в той період, коли в аналогічних петербурзькій чи московській навчалося всього лиш по 20 учнів. Переважна частина вихованців мала українське етнічне походження, у менших кількостях тут були присутні представники інших національностей: росіяни, поляки, молдавани. Після першого ж року досить інтенсивної навчальної програми, насиченої практичними заняттями, склавши іспит, учні потрапляли до різноманітних військових частин у якості фельдшерів, а найздібніші з тих, хто прагнув продовжити навчання, по тому знову поверталися до школи, аби зрештою отримати фах лікаря. Так перший випуск фельдшерів зміг відбутися вже у 1789-му, а лікарів – у 1791-му. Найвідомішим із місцевих випускників став Єфрем Мухін (1766-1850 рр.) – уродженець слобожанського Чугуєва – міста, котре згодом дасть людству геніального живописця Іллю Рєпіна. Самого ж Мухіна було направлено до медико-хірургічної школи безпосередньо з пекла військових дій, де його вже встигли відзначити нагородою при штурмі Очакова. Тож, гідно пройшовши бойові хрещення, здібний та старанний юнак не менш успішно здобуває жаданий фах, а потім працює прозектором у шпиталі та викладає курс травматології, надаючи перевагу анатомічній науці. Самотужки оволодівши німецькою, французькою та італійською, молодий талановитий лікар та педагог захоплювався найновішими тогочасними медичними публікаціями. В 1795-му вступає до Московського університету, а в 1800-му захищає докторську дисертацію, згодом ставши одним із основоположників вітчизняної травматології та реаніматології. А цілі покоління любителів такого цілющого й тонізуючого напою, як чай, вдячні вченому за винахід парового самовара, з якого почалася культура традиційного вживання чаю на цілій одній шостій частині всієї земної кулі. З 1968 року Кіровоградське медичне училище (віднедавна – коледж) носить ім’я видатного вченого й випускника єлисаветградської медико-хірургічної школи. Окрім Єфрема Мухіна, школа дала путівку в науку професорам Антону Бистроглазову, Сергію Немирову, Андрію Чорбі. Багато випускників відзначилися сумлінною роботою у загальновійськових, флотських та цивільних медичних закладах. Медико-хірургічна школа проіснувала протягом десятиріччя, підготувавши 255 фахівців, тобто майже кожен восьмий тодішній лікар був навчений мистецтву зцілювання від всіляких захворювань саме у Приінгуллі…
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століть у місті функціонували 4 громадських лікарні, 9 безкоштовних амбулаторій, 10 аптек, 5 приватних лікувальних установ та 45 приватно-практикуючих лікарів. Для надання медичної допомоги найбіднішому прошарку населення міською думою навіть введено штатну одиницю «міського лікаря для бідних». На початку ХХ століття цю посаду обіймав лікар Гриневич, котрий до 13-ї години вів щоденний прийом у спеціально відведеному для цього приміщенні амбулаторії, що розташовувалася на Кущівці при скотопригінному дворі, вочевидь, що саме в цьому передмісті мешкали найбідніші городяни. Вони отримували не лише безкоштовне обслуговування, а й безкоштовні рецепти для замовлення необхідних ліків у аптеках міста. Амбулаторія ж міської лікарні, про яку мова йтиметься дещо згодом, розташовувалася у центрі міста на вулиці Успенській зі щоденним (окрім четверга) лікарським прийомом з 11-ї години. Такий режим її роботи пояснювався саме тим, що тут працював лікар цієї лікарні Михалевич, котрий зранку оглядав хворих у стаціонарі, де щочетверга, згідно з офіційним розкладом, проводилися планові хірургічні операції, а в обов’язки Михалевича входило ще й асистування при цьому старшому лікареві й хірургу цієї лікарні Симоновичу. До речі, Опанас Іванович Михалевич (1848 – 1925) був досить відомим українофілом та просвітянином і не лише у нашому степовому місті. Випускник медичного факультету Київського університету ще за часів свого студентства стає активним членом київської «Громади», перебуває під українофільським впливом Антоновича та Драгоманова, а здобувши медичну освіту та вчену кандидатську ступінь, 1878 року переїжджає до Єлисаветграда для подальшої медичної практики. Підтримував дружні стосунки із фундаторами «Громади» Одеси, Харкова, Києва, дружив із Карпенком-Карим та обома його братами-акторами, Ніщинським, Лисенком, Старицьким, Олександром Тарковським, Євгеном Чикаленком. Був причетним до створення професійного українського театру в Єлисаветграді. За активну українофільську та народовольчу громадську діяльність з 1886-го по 1892 рік перебував на засланні в Іркутській губернії, куди разом із ним відбули сестра, дружина та всі четверо його дітей, молодшому з яких на момент заслання виповнилося лише три роки. Там, до речі перебував у приятельських стосунках із Йозефом Пілсудським, котрий, відбуваючи власний термін заслання, вчителював і навіть навчав дітей самого Михалевича. І це саме той Пілсудський, котрому потім судилося стати фундатором та найвидатнішим громадським діячем відновлення польської незалежності. Після нелегких літ заслання, працюючи лікарем у міській лікарні, Опанас Іванович дещо відійшов від громадської роботи. В цей період він здебільшого збирав та записував народні рецепти, легенди, перекази й повір’я, писав статті, частина з яких оприлюднювалася на сторінках часописів та альманахів, таких як «Киевская старина». Ось яким лікарям випало щоденно зцілювати тіла і душі наших колишніх співгородян.
Земську лікарню завжди вважали однією із найавторитетніших медичних установ приінгульського краю. Ще від 1865-го всі її 30 ліжок розміщувалися у будинку земства на Ковалівці, а звідколи розпочався процес переміщення земської управи до нової споруди на вулиці Петрівській, то й заодне досить гостро постала проблема, пов’язана із розширенням лікарняних площ. Та проблема вперше виникла ще за часів російсько-турецької кампанії 1877-1878 років. Тоді, окрім інтенсифікації роботи цього лікувально-профілактичного закладу, при ньому ще й започаткували курси для сестер милосердя щойно організованого міського відділення Товариства Червоного Хреста. Близько шести десятків таких сестер із перших випусків потім направлено для роботи в мобільних військових лазаретах. Тож у 1897-му поблизу Ярмаркового майдану на вулиці Бериславській (місце вибране зовсім невипадково, оскільки до майдану, особливо у ярмаркові дні, підтягувалися мешканці чи не з усього повіту) звели кілька одноповерхових корпусів барачного типу. Саме хворі із мешканців повіту й отримували перевагу над городянами в обслуговуванні. До їхніх послуг функціонували терапевтичне, хірургічне, акушерське та інфекційне відділення…

Але найстарішим тутешнім лікувальним закладом все-таки вважалася Міська лікарня. Її започаткування насамперед пов’язувалося із незадовільним станом кваліфікованого медичного обслуговування, що виник ще від 1797-го – внаслідок закриття медико-хірургічної школи. Для виправлення ситуації міській владі знадобилося майже 27 років, оскільки лікарню на 50 ліжок у приміщенні колишньої школи відкрито лише у 1824-му, для чого додатково спорудили окремі чоловіче та жіноче приміщення і барак для душевнохворих пацієнтів, – усі обладнані вентиляцією, ваннами та санвузлами. Додатково зведено ще два бараки – всього на 54 ліжка. Ці завжди стояли напоготові прийняти інфекційних пацієнтів на випадок епідемічного спалаху. Із 1861-го, коли місто повністю вийшло з-під військового підпорядкування, а для військовиків спеціально спорудили відомчий лазарет 126-го Таганрозького полку зі 100-ліжковим стаціонаром на Військовій вулиці, що в районі Новомиколаївського передмістя, кількість лікарняних ліжок збільшилася і на 1909 рік досягла вже 92-х, та ще 54-х інфекційних додатково. Всі вони розмістилися у трьох лікувальних корпусах, венерологічному та двох інфекційних бараках. При лікарні діяла аптека. Стаціонарний прийом хворих проводився за квитанцією міської управи – після попередньої сплати коштів за лікування, при цьому виняток становили тільки ургентні та інфекційні хворі. На той же 1909 рік оплата за лікування складала 30 копійок на добу, а для іногородян – 50. Якщо хтось із хворих бажав посиленого харчування та поліпшених умов, то в такому випадку доводилося платити по 50 копійок, іногородянам – по 66. Безкоштовно обслуговувалися службовці міської управи, поліціянти, пожежники, вагітні та діти з притулків. Окрім того, виділялося 11 безкоштовних ліжок для найбідніших із городян, що забезпечувалися за рахунок пожертв у міський бюджет. Оплачувалися й інші послуги, а при лікарні працювала дезінфекційна камера. Такий збір складав по 5-10 копійок за кожну річ, що потребувала обробки. Хоча й тут існували безкоштовні винятки для бідняків, чия неплатоспроможність підтверджувалася міською управою чи дільничним санітарним інспектором. Хворі із отруєннями, травмами та венеричними процесами зазвичай доставлялися у супроводі поліцейського…
Міську лікарню тричі відвідував найславетніший хірург і анатом російської імперії і видатний вчений – корифей військово-польової медицини Микола Іванович Пирогов, котрому, до речі, належить першість у застосуванні ефірного наркозу, як знеболювального засобу, при проведенні складних оперативних втручань. Вперше він потрапив до лікарні у 1853 році, по дорозі до Севастополя – епіцентру Кримської кампанії 1853-1856 рр. Можливості лікарні його цікавили з огляду відкриття в ній додаткових тилових госпітальних площ. Повертаючись із театру військових дій Микола Іванович – знову у міській лікарні, де консультував хворих і медичний персонал, – провів кілька операцій. Востаннє він відвідав місто і лікарню у 1880 році на запрошення почесного громадянина графа Дмитра Остен-Сакена, котрий потребував складної операції. Пирогов, провівши її, того ж дня відбув потягом до свого родового маєтку під Вінницею…
Якщо обидва зі згаданих вище лікувальних заклади досить обділялися інтересом видавців друкарської продукції, бо, наскільки нам відомо, майже не існує старих зображень із них обох, то наступний ще від самої своєї побудови перебував чи не в самому фокусі уваги всієї місцевої громадськості. Основна причина тому – енергійна участь у його спорудженні почесної міської громадянки Ганни Дмитрян. Безутішна матір і вдова, втративши єдину малолітню доньку, померлу від холери, та мільйонера-чоловіка, знайшла собі неабияку розраду в православ’ї та благодійницькій діяльності, твердо вирішивши застосувати більшість коштовного спадку задля будівництва лікувальних та церковних споруд. Лікарню Товариства Червоного Хреста на вулиці Костельній, що поблизу вокзалу, споруджену в 1904-му за безпосереднього благодійництва Дмитрян, названо в пам’ять її почилої доньки – іменем Святої Анни. Той, вже згаданий вище, інтерес громадськості особливо виправданий, якщо зважити, що цю установу на відміну від всіх інших їй подібних облаштовано на той час найновішим технологічним устаткуванням, чим безпосередньо займався міський інженер Євген Тамм – батько майбутнього нобелівського лауреата (1958 року) в галузі теоретичної фізики Ігоря Тамма. Для лікарні збудували навіть окрему енергоустановку, чим неабияк заощадили витрати лікувального закладу, оскільки електричну енергію тоді можна було отримати лише від місцевого електротрамвайного товариства, що, як вважала сама Дмитрян, було б занадто неощадливо. Окрім того, лікарню оснастили такими найпередовішими технологіями початку ХХ століття, як водяне опалення та біоасенізація…
Щира дружба Ганни Дмитрян із найталановитішим тогочасним місцевим архітектором Яковом Паученком привела до того, що їхня, більш аніж десятилітня співпраця дала неабиякі результати, бо, окрім зазначеної лікарні, зведено подібну в Новомиргороді та величний і прекрасний Вознесенський храм у Бобринці. Зовнішнє та внутрішнє архітектурне оздоблення лікарні Святої Анни було вишуканим, як для подібних закладів, та не мало аналогів, що зумовлювалося й яскравою творчою потенцією проектанта і неабиякою щедрістю благодійниці. Вона особисто приймала участь у розробці проекту, відбираючи найкращі будівельні матеріали, наполігши на спорудженні окремого житла для лікарів, розбитті скверу з алеями, освітленими в нічний час електричними ліхтарями, спорудженні фонтану, виписувала найкращі меблі, операційне устаткування та інструментарій. Навіть незважаючи на помітне здорожчання вартості проекту, меценатка наполягла, аби на підлозі лікарняних палат замість теракотової плитки, як було закладено в проекті, постелили дубовий паркет, що, зрозуміло, неабияк заощаджувало тепловий ресурс. Як наслідок – лікарняний заклад став одним із найкращих на теренах всієї імперії, подібними операційними та процедурними похвалитися могла далеко не кожна клініка, а не те, що провінційно-повітова установа. Загальна площа стаціонару лікарні Святої Анни розраховувалася на 40 ліжок. Окрім того, на її території споруджено й приміщення амбулаторії для щоденного прийому пацієнтів. Рівно половина із зазначених 40 ліжок утримувалася коштом самої Ганни Михайлівни задля лікування найбідніших пацієнтів. І це при тому, що на все будівництво нею було затрачено 225 тисяч золотих карбованців, а ще 300 тисяч у цінних паперах були довічно покладені в банк, аби на проценти від їх зберігання лікарня могла довічно утримуватися. Благодійниця, чий життєвий шлях мав би слугувати за яскравий приклад багатьом із сучасних наших капіталістів, котрі, на жаль, здебільшого звикли брати від суспільства, аніж вкладати в нього, завершила свій життєвий шлях у 70-річному віці внаслідок тяжкої хвороби – раку шлунка. Поховано її в родинному склепі на території Вознесенського собору в Бобринці після урочистого відспівування у найближчому до лікарні Покровському соборі на Ковалівці, куди попрощатися з нею прийшла добра половина городян. Сама ж лікарня та її персонал нагодилися не лише тисячам поранених у російсько-японській та Першій світовій війнах, чим переважно й переймалося саме Товариства Червоного Хреста, що ми з вами можемо спостерігати на одній зі старих світлин фоторобітні «Комета» (будинок Бардахів по Двірцевій вулиці), створеній у липні 1916 року, але й на порядки більшій кількості цивільних мешканців із числа наших пращурів та сучасників…
Окрім лікарні Товариства Червоного Хреста, під час Першої світової частина ліжок для поранених та хворих військовиків розташовувалася на площах громадської жіночої гімназії, учениці якої залюбки ставали сестрами милосердя. Тому неабияк сприяла широка державна пропаганда, оскільки пропагувалося подібне сестринство не лише численними релігійно-благодійницькими общинами: як-то всеросійські общини Святого Євгенія, Святої Єлисавети, різноманітних інших, а й життєвими прикладами навіть царської сім’ї, де благодійництвом переймалася сама імператриця, а вінценосні доньки залюбки одягали медсестринську форму, відвідуючи численні шпиталі та лазарети, а тому й не дивно, що в ті сумнозвісні часи повсюдно видавалися обширні масиви поштових карток з використанням символіки цього товариства. Кошти ж, отримані від продажу подібних листівок, переважно використовувалися задля закупівель медичного обладнання, медикаментів або засобів індивідуального захисту від зброї масового ураження, оскільки саме в тій війні вперше застосовано масові ураження задушливими газами. Тож на зворотному боці однієї із подібних карток видання Нікольської общини Російського Товариства Червоного Хреста (зі стандартною, як для поштівки, вартістю у 3 копійки) можемо прочитати, що «кожні продані 2-3 листівки дають можливість виготовити респіратор для захисту від задушливих газів»…
Але якщо всі зі згаданих вище громадських лікарняних закладів, окрім, звичайно ж, земського, переважно обслуговували городян християнського віросповідання, то четвертим за ліком таким громадським закладом стала Єврейська лікарня зі стаціонаром на 16 ліжок, відкрита в 1889-му на вулиці Преображенській для медичних потреб юдейської громади, чисельність якої перевищувала третину загальної кількості городян. Так протягом 1908 року в ній було проліковано 306 хворих. У тому ж році амбулаторією цієї лікарні, що розміщувалася на тій же території (зі щоденним прийомом з 10.00 до 13.00), обслуговувалося 26000 пацієнтів. Загалом же медичні послуги цієї лікарні для членів своєї громади надавалися безкоштовно. Справа в тому, що громада утримувала власну медицину, як і освіту, нічліжку, богодільню, їдальню, молитовні споруди, власні органи управління і т.п., здебільшого за рахунок так званого коробкового збору, що формувався з податку на кошерне м’ясо. Тобто за рішенням управління громади за узгоджену суму окремим відкупникам надавалося право торгівлі кошерним м’ясом. Саме таким чином на самому початку ХХ століття єлисаветградська община щороку отримувала близько 40000 карбованців. При тому цікавою, як на сьогодні, видаються прейскуранти коробкового збору: при забої дорослої худоби (бичка, вола, корови) сплачувалося 1,5 крб з кожної одиниці; молодої – 0,75 крб; молочного теляти, барана, вівці, кози – 0,3 крб; ягняти – 0,15 крб. При продажу тієї продукції збір відбувався таким чином: з кожного пуду кошерного м’яса – 0,8 крб; з пуду свіжих язиків та яловичого жиру – 0,2 крб…
У дореволюційному Єлисаветі, окрім громадських, діяло ще й п’ять приватних лікарняних закладів. Однією із найпопулярніших вважалася лікарня Самуїла Вайсенберга – талановитого лікаря та науковця, удостоєного 1895 року золотої медалі Московського природничо-наукового товариства за антропологічні дослідження, найвідомішим із яких вважалося «Розвиток людини у зв’язку з її віком, статтю та расою», оприлюднене 1911 року. Відомий сподвижник і діяч земства Вайсенберг збудував собі за допомоги архітектора Паученка на розі Московської та Іванівської вулиць витончений червоноцегляний будинок, де не лише мешкав сам, а й облаштував свою досить популярну, як на ті часи, лікарню, де зцілювали від хірургічних та жіночих захворювань…
Іншою, не менш популярною медичною установою для міських мешканців та іногородян, стала «гідропатична зі світлолікуванням» лікарня Ісаака Гольденберга. По суті весь асортимент тодішнього її лікування можна вважати фізіотерапевтичним, оскільки в ньому використовувалися цілком природні процедури: як-то різноманітні лікувальні ванни, комплекс душів, вигрівання, ультрафіолетове опромінювання, аеротерапія. Популярності закладу неабияк сприяв набір високоякісної курортологічної апаратури цілковито європейського рівня. Чудовий червоноцегляний фасад цієї споруди, зведеної у мавританському стилі за проектом того ж Якова Паученка доносить до наших часів неабияке захоплення його привабливою зовнішністю збоку тогочасних професійних фотографів, оскільки його вигляд неабияк прикрашає видові листівкові серії
Д. Єфимова та О. Суворіна…
Також не пасла задніх лікарня Сергія (Ушера) Мейтуса зі стаціонаром, де успішно зцілювали від терапевтичних, педіатричних та неврологічних захворювань. Цей заклад, розташований на Московській – навпроти великої синагоги, фрагментарно спостерігається на кількох листівках із її зображенням, особливо на картках тих же однотипних серій Д. Єфимова та О. Суворіна…
Ще двома приватними закладами стаціонарного типу були так звані пологові притулки з жіночою лікарнею М. Косого, що функціонував у власному будинку на Верхньо-Донській вулиці, та Онисима Рєзникова (голови міського Медичного товариства та секретаря «Ліги боротьби з туберкульозом») у будинку Барського на Успенській…
Вільнопрактикуючих лікарів у 1908 році нараховувалося 45 чоловік. Усі вони працювали у власних або орендованих приміщеннях переважно приватного сектору, хоча й окремі із них вели свій приватний прийом пацієнтів у лікарнях міста – земській та Св. Анни, зцілюючи при тому тутешнє населення від усього хворобливого спектру, а це – внутрішня, хірургічна, педіатрична, гінекологічна, дермато-венерологічна, неврологічна, отоларингологічна, офтальмологічна та стоматологічна допомога…
Із десяти функціонуючих аптек Єлисаветграда найповажнішою за віком та популярністю вважалася земська на Двірцевій вулиці. Всі інші більш або менш потужні були приватними і переважно розташовувалися у центральній частині міста, а це аптечні установи: Ріхтера на Двірцевій вулиці; Шасса (власник відомий ще й як приватний стоматолог) на розі Великої Перспективної та Верхньо-Донської; Закса на розі Великої Перспективної та Успенської; Портнова на розі Преображенської та Архангельської; Розенфельда у будинку Трестера на Великій Перспективній (поруч із «Пассажем»); Шейніса у будинку Островського на Великій Перспективній; Бондіні на Велико-Биківській; Приваса у будинку Шуйського на Бульварній; Шварца у будинку Корчевського на Верхньо-Донській. Найбільш рекламовані із них у довідникових виданнях та на шпальтах місцевої преси – це аптеки Ріхтера, Закса, Бондіні та Розенфельда. На старих поштових картках із зображенням міста аптечних установ майже не зображено, хіба що аптечний склад на листівці «місячної» серії М. Варшавського «Петербурзький готель. Вулиця Велика Перспективна», споруда якого перебувала на розі цієї головної міської артерії з Петровської вулицею і зображена якраз навпроти готелю, до якої вели помітні «італійські» сходи майже десятиметрової довжини…
Ведучи мову про єлисаветградську медицину, потрібно ще й неодмінно згадати, що тут у 1868 році було створене одне із найперших на території сучасної України міських медичних товариств. Раніше подібні було створено лише на Поділлі (1860) та у Харкові (1861), бо якщо згадувати такі центри, як Одеса, Полтава або Київ, то в них медичні професійні об’єднання з’явилися значно пізніше – відповідно у 1878, 1881 та 1886 роках. Тоді єлисаветградське медичне товариство було створене з ініціативи 34 місцевих лікарів, а першим його очільником став дивізійний лікар С. Довнар. Окрім підвищення власного професійного рівня та організації роботи медичних установ, члени медичного товариства переймалися профілактикою захворюваності (особливо інфекційної), поліпшенням міської санітарії, організацією благодійницьких заходів. І хоча власного друкованого органу в них не було, але велися протоколи засідань, на які за необхідності запрошувалися як найвищі міські або й земські чиновники, так і представники інших професій, аби дати тим чи іншим фахові рекомендації задля викорінення численних санітарно-медичних проблем. Саме завдяки зусиллям цього товариства зініційовано у 1899 році скликання І з’їзду лікарів Херсонської губернії. Доповідь на тому з’їзді, де мова йшла про необхідність належного санітарного нагляду за умовами життя та праці сільських трударів, задіяних на роботах в економіях губернії, було довірено виголосити відомому єлисаветградському земському лікареві В. Хижнякову. Товариство мало власну бібліотеку з більш аніж 600 примірниками різноманітних фахових видань, де левову частку займала періодика, оскільки товариством передплачувалося щороку близько вісімдесяти медичних журналів та газет, у тому числі не лише російською, а й іншими європейськими мовами – французькою, англійською, німецькою, польською…

Володимир МОГИЛЮК. Юрій ТЮТЮШКІН.