Жив у містечку Новомиргород, тоді на Херсонщині, по вулиці Салганній (тепер К. Лібкнехта) недалеко від колишньої вулиці Великої Єлисаветградської грек Мартакі. Він був негоціант і ліверант (баришник). Величезні гурти худоби найняті ним погоничі правили в західні країни, де Мартакі продавав їх з небувалими баришами. Крім того, він наймав кораблі, привозив і продавав такі делікатеси, як ваніль, каперці, імбир, маслини. На цьому він мав також чималий зиск.

Ходили чутки, що він помер за кордоном від хвороби амок.

Його дружина – українка на прізвище Дмитрян. Де і як він з нею познайомився і чи шлюб їх був офіційним – невідомо. В них тоді вже була літня донька Ганна.

Коли батько помер, то доньку повідомили, щоб вона прибула в Каїр, у банк одержати спадщину. По прибутті Ганни в каїрський банк керівник банку подав Ганні ключ, який доставили йому по смерті батька від його сейфика, і сказав, що в нього є другий ключ, інакший, і що по закону відкривати сейф клієнта можна тільки двома ключами і в його присутності або в присутності спадкоємця. Цінностей і грошей там було настільки багато, що їй порадили узяти на дорогу трохи грошей, а решту буде перераховано в Новомиргородський міський банк!

Ганна Дмитрян іще не приїхала в Новомиргород, а навкруг уже «дзвонили», що вона багатюща спадкоємниця. Коли вона прибула додому в Новомиргород, то сини ближчих поміщиків почали приїздити до неї з візитами.

Ганна Дмитрян спочатку ввічливо приймала і частувала їх, а потім відверто сказала, що вона їм так потрібна, як п’яте колесо до воза, а потрібні були їм тільки її гроші. Опісля цього візити припинилися. 

Року 1910-го Ганна Дмитрян прийшла в міську управу і заявила, що бажає побудувати в Новомиргороді лікарню для народу. Міська управа переполошилася.

Головою міської управи тоді був Іван Ткаченко, членом по коштах – Семен Кирилів, членом по господарству – Демид Кожем’якін, секретарем – Терешко Поспєлов і писарем – Іван Шаригін. Оце і весь штат при тодішньому населенні Новомиргорода 8 тисяч душ.

Коли все вгамувалося і радощі вщухли, то стали вибирати місце під лікарню. Міська управа просила збудувати лікарню в архієрейському саду, який був на місці теперішньої державної цегельні, що по дорозі на Кіровоград. Ганна Дмитрян заперечувала проти цього місця. Вона казала, що як же це так, що хворим, а особливо літнім людям, далеко буде діставатися до лікарні. Тоді співробітники міської управи Новомиргорода запропонували будувати лікарню в міському саду, що був біля озера Лонго (місцева назва – Солоне). Ганна погодилася, поїхала в Київ і приїхала з архітектором-художником М. Павученком, якому й доручила проектувати і керувати будівництвом лікарні…

Закладини лікарні були відзначені досить урочисто. Основні котловани були освячені благочинним Іваном Левицьким. На закладинах були представники міської управи, громадськість Новомиргорода та будівельники. Сама Ганна під наріжний камінь кинула дві жмені золотих та срібних і поклала декілька цеглин та вапна в кут будівлі, що їх з пошаною подали каменярі. У котлован кидали гроші й інші громадяни. З особливою повагою зверталися до матері Ганни та самої Ганни Дмитрян. Всі присутні були сфотографовані. Десь повинно було б зберегтися велике фото розміром приблизно 24 на 36 сантиметрів. В центрі фото сиділи мати та Ганна у рясних спідницях та біленьких хусточках.

Архітектор-художник М. Павученко встигав крізь: замовлялася й возилася цегла, черепиця та пропускалося і гасилося вапно, майже за рік раніше до кладки фундаментів тесався граніт на цоколь. І водночас опрацьовувався проект.

Цегла, як основний будівельний матеріал возилася з цегельні Максимчука, що біля села Виноградівки за річкою Велика Вись, де було глинище, а нижче на березі брали і пісок. Виготовлялася цегла дуже просто. Там хазяїном та керівником був Максимчук, формувальником – Левченко, а грабарем – Тадей Колосов. Посередині невеликого майдану-кола була закопана вісь від дерев’яного воза, на неї було надіте колесо, до якого міцно прив’язано вирло з дірочками. Грабар навозив за вказівкою Максимчука та Левченка потрібну кількість глини та піску, які лопатою розрівнювали по колу. Потім він возив потрібну кількість діжок води, яку доливали на глину і пісок. Далі прив’язував коняку за першу дірочку вирла і поганяв по колу. Коняка місила глину та пісок. Через деякий час коня прив’язували за другу дірку й він також продовжував місити. І так до кінця вирла. Спочатку «соб», а потім на «цабе».

Коли, на думку грабаря, суміш була вже достатньо перемішана, кликав Левченка або хазяїна. Ті підходили, брали в жменю суміш, терли її коло вух і вирішували, чи треба додати піску і скільки. Після цього суміш домішувалась і починалося формування в дерев’яних формах на чотири цеглини. Сушилася вона спочатку надворі, а потім – у довгому курені, який мав при землі просвіт. Випалювалася цегла соломою. Випалюванням керував сторож. Цегла виходила таких ґатунків: перепал, залізняк, червоний, алий, бурий і недопал.

Крім Максимчука, цеглу поставляли з цегельні Зюзіна, що була на тодішній Чорногорії (тепер на території колгоспу Калова по дорозі на Короб чине) та з цегельні Вороніна, що була в Новомиргороді за річкою, де тепер консервний завод.

Для будування лікарні М. Павученко сказав, щоб для зовнішньої кладки використовували цеглу залізняк (як на сучасну шкалу міцність не менше М-150), а всередині використовували червоний.

Фундаменти під гранітні цоколі викладалися із граніту та перепалу на вапняковому чамурі. Цоколь витесано із тесаного граніту надзвичайно щільної припасовки. Камінь брали з урочища Габоровка, що по річці Велика Вись біля села Кам’янка. Кар’єр належав графу Стембоку-Морхотському. Граніт з того кар’єру оброблявся в майстернях Вайнерова, що були в Кам’янці та в Новомиргороді.

Канави під фундаменти та котловани копали грабарі Глухови та Колосови, що жили на Виноградівці. До речі, ці ж грабарі висипали насип перед залізничним мостом через річку Велика Вись.

Кладку фундаментів, цоколя та стін здійснювали місцеві муляри Захар Кам’янович та його родичі – Іван Мороз та інші, що проживали на Чорногорії. З ними робили їхні старші та молодші сини. 

Обробка тесаної фігурної цегли до переднього та бокових фасадів лікарні та будинку головного лікаря вимагала уважної, копіткої та терпеливої роботи. Коротенька деталь: самі майстри, і як вони учили своїх синів, брали цеглину в руки двома пальцями – великим і вказівним лівої руки так, що вона неначе висіла в них у руці, стукали по ній мулярським молотком і, коли вона дзвеніла, то лише тоді цеглина використовувався для оздоблення, а якщо вона хоч трішечки кряптіла, то відкладалася на бік і йшла на внутрішнє викладання стін.

Цегла обтесувалася за шаблончиками, виготовленими за вказівкою архітектора М. Павученка. Він же ретельно стежив за викладанням кожного ряду цегли по всьому периметру будови. 

Гідна подиву його уважність та наполегливість у витриманні всіх задумів та розрахунків його проекту. Досить і зараз уважно глянути на фасади лікарні, щоб зрозуміти, скільки терпіння треба було докласти, щоб створити це цегляне диво. До цього всього треба додати і пильність та зацікавленість майстрів-мулярів, які з захопленням та любов’ю разом з архітектором дивилися, що виходить з їхніх рук. Адже всі оті колони, склепіннячка, на півколонки, канелюри, капітельки вимагали уваги всіх.

Незважаючи на складність робіт, праця посувалася досить швидко.

Перекриття і дах теж здійснювалися новомиргородськими теслярами за порадами архітектора. Дах укрили оцинкованою бляхою місцеві покрівельники Мокій, Ларивон та Прокопій Павлущенки. Ганок був укритий під шашку. Ринви, жолоби, водотоки були виконані з великим смаком і художньо оздоблені.

Спиняючись на подробицях, слід відмітити, що характерною особливістю всього ансамблю є його соковитий цегляний декор; і в цьому відношенні будинок лікарні і колишній дім головного лікаря особливо помітні. 

Треба визнати, що в архітектурно-плановому і об’ємно-просторовому вирішенні майданчик будівництва невдало вибраний для забудови і корпус лікарні дещо втрачає в своїй монументальності, а подвір’я не має простору. Будь розташована лікарня на місці теперішньої цегельні, певно б вона стала ще кращою окрасою Новомиргорода. Але з міркувань, наведених вище, і те, що це лікарня, а не палац, її розташування біля озера має свої виправдання.

До речі, озеро Лонго ще чекає, щоб про нього фахівці мовили своє слово.

Орнаментовка лікарні та будинку лікаря дещо відрізняється між собою формами, але орнаменти як першого, так і другого, витримані в дусі класичних архітектурних стилів.

В плані будинок лікаря являє собою прямокутник з несиметричним боковим розташуванням головного входу. Вхід в приміщення має форму арки, яку оздоблено безліччю променів, що перетинаються трьома рядами концентрично розташованих валиків. Щоб надати причілку біля входу парадності, будівничі скомпонували кутову колону, а над аркою виклали з заглибин чотири напіврозетки.

Причілкові та передні вікна оздоблені наличниками, побудованими з поличок, валиків, пілок, викружок. Причілкові вікна виконані парними, а передні – з одинарними наличниками. Але як перші, так і другі оздоблені красивими випукло-увігнутими арками-фронтончиками. Ніші задніх і бокових вікон орнаментовані восьмипелюстковими розетками, передніх – рослинним орнаментом, символізуючи дерево життя, кетяги винограду, квіточки.

Карниз по всьому периметру будинку складений просто з поличок та викружок, фриз прикрашений безліччю пірамідок, розташованих конусом донизу.

Екстер’єр будинку лікарні має прямокутну форму з двома позаду на флангах прибудованими прямокутними апсидами, розміщеними на одній цокольній основі – стилобаті.

Бокові фасади апсид і всієї споруди по горизонталі членуються підкреслено помітним плінтом, виконаним з двох рівнобіжних валиків, що з’єднані між собою виступаючими кутами цегли, фризом, що чудово символізує мережку вишитого хрестиком українського рушника.

Треба визнати, що бокові фасади апсид і задні стіни всієї будівлі своїм світло-тіньовим ефектом найбільше завдячують саме мережці та плінту. 

По вертикалі фасади апсид членуються просторими вікнами, завінчаними багатими наличниками та гарними фронтончиками. Задні вікна лікарні та прибудов прості у виконанні, добре заповнюють простір стін.

Передній та бокові фасади будинку лікарні, що виконані в стилі українського бароко, і являють собою найбільшу значимість та художню цінність всієї цегляної симфонії, яка в руках самобутніх новомиргородських майстрів прозвучала з надзвичайно великою силою, національною самобутністю та глибиною народного таланту.

Можна тільки дивуватися майстерності каменярів, що своїми здібностями звичайну цеглину червоно-буруватого кольору мовою художніх засобів примусили задзвеніти на найвищому регістрі цегляного голосу.

Передній фасад лікарні виділяється двома фланговими значними та одним центральним незначним ризалітами, до якого прибудовано ґанок. Центральна частина приміщення, яка дещо завищена над переднім фасадом, має дах шатрового типу з завищеним коньком, з прибудованим до центральної частини ґанком з фронтоном надають будинку пірамідальності, висотного простору і являють собою домінанту всього ансамблю.

Дах центральної частини вінчається двома вентиляційними шахтами з вишуканими фронтончиками, які надають будинкові ще більшої пірамідальності та просторової закінченості. Ґанок лікарні, що оформляє головний вхід і являє собою елемент українського модерну, має трьохарочну конструкцію на чотирьох стовпах грушовидної форми. На ґанкові та його головних дверях, що виконані у вигляді склепіння, зосереджене, головним чином, розкішне декоративне оздоблення. В центральній частині будинку та ґанку чи не найбільше втілюється самобуття, життєстверджувальна основа національного, народного мистецтва новомиргородських майстрів. Площини стін переднього фасаду гарно заповнені парними високими та одинарно широкими вікнами, які чудово оздоблені рослинним орнаментом та мережкою.

Стіни, вікна та дверні отвори, здається, вирізані з монолітного цегляного масиву, прикрашені рельєфами. Арочні завершення відтворюють гармонійний ритм. Все це надає стінам пластичності, а світлотіні підкреслюють рельєфність.

Карнизи прикрашені різьбленням різного за змістом орнаменту та трактуванням. Цілісність переднього фасаду підкреслюється горизонтальним аркатурним поясом. Зовнішня лінія аркади вимальована цегляною стрічкою.

Взагалі передній фасад будинку являє собою суцільний цегляний килим, витканий майстрами з обпаленої глини, яка своєю світлотіньовою грою відтворює елементи виноградної лози, польових квітів, життєдайного дерева.

Перехід переднього фасаду на бокові відтворений за допомогою напівколон. 

Легенький ажурний палісадничок перед переднім фасадом колишнього будинку головного лікаря та переднім фасадом лікарні доповнює килимову композицію стін. Палісадничок був зроблений ковалем з Виноградівки Боїном.

Інтер’єр будови дотриманий в суворому супокої: гладкі білі стіни і така ж стеля.

Як на той час, в провінційному Новомиргороді центральне опалення було новиною. Монтувалося воно приїжджими майстрами досить ретельно. Між іншим, така деталь: на горищі розводилися труби центрального опалення. Виникло питання їхньої ізоляції. Була не одна пропозиція. Радили заізолювати корковою крихтою. Казали обмазати азбестовим тістом шаром півтора-два дюйми. Запитали Ганну, а вона спитала: «А як краще?». Їй сказали, що краще азбестовим тістом, але це дуже дорого. Її відповідь була: «Коли краще азбестовим тістом, то так і робіть.»

Для забезпеченням лікарні світлом при ній було побудовано електростанцію. Динамомашина приводилася в рух двигуном внутрішнього згорання. Приміщення електростанції існує і зараз позаду лікарні.

Якось механік Іванов сказав Ганні, що так як двигун порівняно невеликий, то як би він не був добре відрегульований, а найменша зміна кола обертів буде відбиватися на динамомашині і внаслідок цього світло в лікарні буде нерівномірним, що не дуже добре для хворих.

«Можна виправити таке становище?» - запитала Ганна. Будучи високої кваліфікації, Іванов порадив змонтувати акумуляторну. Акумулятор буде заряджатися від динамо, а з акумуляторної батареї струм буде подаватися на лікарню. Світло в лікарні буде м’яким і рівномірним. «Так і робіть» - розпорядилася Ганна.

По головного лікаря Ганна знову ж поїхала до Києва. Вона розпитала ректора та декана медичного факультету Університету Святого Володимира, які є кращі студенти, що в цьому році кінчили медичний факультет. Їй назвали два-три прізвища студентів, яких мали залишити на кафедрах для підготовки професури. Між ними було прізвище Кміта. Вона знайшла його і запропонувала їхати в Новомиргород лікарем. Він сказав, що має одержувати значну стипендію і буде продовжувати навчання в Києві. Ганна Дмитрян запропонувала йому місячні зароблені втричі більше стипендії.

Прибувши в Новомиргород, лікар Кміта оглянув побудований для нього будинок, лікарню, і забув про Київ і професуру. Лікарню було відкрито в 1912 році.

Доведеться нагадати ще одну деталь. Коли треба було завішувати вікна фіранками, то виникло питання, якого кольору вони повинні бути. Пропонувались світло-сірі, блакитні або сіра-блакитні. Архітектор М. Павученко, між іншим, закинув: «Холодні пригнічені тони. Краще б, скажімо, піскувато-золотаві, щоб веселити хворих». Такі багаті фіранки піскувата-золотавого кольору з надзвичайно розкішними шовковими шнурами з пишними китицями і були повішені над вікнами.

Обслуговували лікарню лікар Кміта, фельдшер Легкоступ та дві сестри-жалібниці Самойлович та Вітковська.

Для забезпечення лікарні коштами Ганна Дмитрян залишила в банку 300 тисяч карбованців. На відсотки від цих грошей належало видавати платню всім співробітникам лікарні, а також оплачувати ліки і харчування, тобто щоб лікувати хворих безкоштовно. Лікарня була забезпечена трьомастами повних комплектів білизни чоловічої і трьомастами комплектів жіночої. Ліжка також були повністю забезпечені відповідною білизною.

На ґанку біля головного входу лікарні вгорі було вмуровано дві напівкруглі заглибини, в які було вставлено вивіску: «Міська лікарня ім. Ганни Дмитрян». На стіні, праворуч від головного входу, була пригвинчена мармурова табличка, на якій золотими літерами було вирізьблено: «Архітект-художник М. Павученко». Під час революції вивіска і мармурова табличка були кимось і чомусь зняті.

По відкритті лікарні Ганна Дмитрян з матір’ю виїхали до Єлисаветграда, де на її кошти недалеко від залізничного вокзалу було побудовано лікарню, яка чомусь носила назву Червоного Хреста. Вивіски на ній не було, чи її зняли, але при вході в подвір’я лікарні, на лівому стовпчику хвіртки було прибито емальовану табличку з написом білими літерами: «Лікарня святої Анни» (яка висіла приблизно до 1971-1972 років).

Після цього Ганна виїхала в Бобринці, де на її кошти теж було збудовано лікарню. Були чутки, що Ганна в Бобринці померла у великій бідності.

Роки, коли будувалася лікарня, відзначаються складним періодом в українській архітектурі. Незважаючи на досягнення в організації будівництва, техніці та мистецькім досвіді, українській архітектурі треба було витримувати натиск космополітичних шаблонів, захоплень модерном та різноманітними стилями. Треба було на основі своєї національної культури, на основі досягнень народної архітектури, пристосовуючись до потреб, опрацювати свій стиль, виробити свої методи в архітектурній розробці деталей.

В цьому відношенні лікарня в Новомиргороді являє собою і повинна залишатися як невмируща пам’ятка народних новомиргородських майстрів Кам’яновичів, Морозів та архітектора-художника М. Павученка, що гідно вийшли переможцями в складній і тривалій боротьбі. 

Викликає подив ще й той факт, що до цього часу на фасаді лікарні немає чавунної плити з написом: «Архітектурна пам’ятка зберігається законом».

Громадськість Новомиргорода та району повинна потурбуватись про це.


Районна газета «Новомиргородщина», автори: Дмитро Діброва, Степан Кожум’яка