Коляска та чумацький віз

Пушкін і Шевченко: на степових перехрестях

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ТА ГРИГОРІЙ ЧЕСТАХІВСЬКИЙ. ФОТО 1860 р.

ВАРФОЛОМІЙ ШЕВЧЕНКО З ОНУКОЮ ОЛЕКСАНДРОЮ (МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ ВИДАТНОГО РОСІЙСЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ЛЕОНІДА АНДРЕЄВА). ФОТО 1891 р.

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК НА В’ЇЗДІ ДО СЕЛА ВОЛОДИМИРІВКА ПІД КІРОВОГРАДОМ, НЕПОДАЛІК ВІД ШЛЯХУ, ЯКИМ ЇХАВ НА «ЧУМАЧКУ» МАЛИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО

ЧУМАЦЬКИЙ РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ. БЛИЗЬКО 1900 р. ХУДОЖНИК СЕРГІЙ ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ

Закінчення. Початок див. в №217 (с. 5).

II. ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

Шевченко не у всьому точний: на його ліричному спогаді позначилася цілком зрозуміла аберація пам’яті, адже писалася повість «Наймичка» під час заслання поета, через три з лишком десятиліття після самої «чумачки»! «Мне было тогда 13 лет», — пише автор «Наймички», хоча Григорій Шевченко помер, коли синові Тарасу виповнилося 11 років (останнє його чумакування, отже, було можливим якраз у 1824 році). Новомиргород стоїть не на Тікичі, а на березі річки Вись… А решта — все правильно, зокрема й щодо топоніміки. Гуляйполе, про яке згадується в повісті, — то стара назва містечка Златопіль, з якого дорога вела через Вись просто на Новомиргород. Згадана батьком хлопчика «Дев’ята рота» теж не вигадка: в часи аракчеєвських військових поселень села — або ж «кутки» в них — отримали «мілітарні» назви. Дев’ятою ротою називалася частина Златополя. Є на карті й «Грузовка», власне — село Грузьке, яке заховалося в одній із степових балок неподалік від Єлисаветграда…

А щодо Дідової балки, то за кілька кілометрів від села Володимирівка (де до 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка встановлено пам’ятний знак, що нагадує про поетову «чумачку») є урочище з такою назвою. Нині це довга й глибока балка, захована від ока майже 300-ми гектарами лісу. Перед кожним, хто зупиниться край цього лісу, відкривається степова панорама, причому Новомиргород, Грузьке та Єлисавет виявляються майже на одній лінії….

Здавалося б, тема «Шевченко та степова Україна» цим і вичерпується. Але ж ні: цікаву загадку залишив дослідникам польський письменник Єжи Єнджеєвич. У його романі «Українські ночі, або Родовід генія» як про доконаний факт ідеться про те, що влітку 1843 року Т.Шевченко разом із Пантелеймоном Кулішем приїздив у містечко Олександрівка, де мешкав автор кількох історичних повістей, критик і фольклорист, представник «української школи» в польській літературі Міхал Грабовський. «Вони поїхали до Олександрівки. Автор «Коліївщини і степів» прийняв їх гостинно. Був приємно здивований тим, що Шевченко так добре говорить польською. Обіцяв йому допомогти…» (щодо розповсюдження альбому «Мальовнича Україна». — В.П. ). Єнджеєвич оповідає про зустріч із Міхалом Грабовским із подробицями, які начебто мають означати, що користувався він надійним джерелом. Проте жодного іншого джерела, яке б підтверджувало факт поїздки Шевченка до Олександрівки, не зафіксовано. Сам П.Куліш у спогадах «Майже півстоліття тому» детально описав свою подорож 1843 року до олександрівського «Абботсфорду», проте в них жодним словом не згадується, що його супутником був Шевченко…

Історія степової України має ще кілька шевченківських сюжетів. Родом із Олександрійського повіту був і один із найближчих друзів Тараса Шевченка останньої пори його життя — Григорій Честахівський. Саме через його наполягання Шевченка поховали не на Щекавицькій горі в Києві, де студенти вже й могилу були викопали, не в Качанівці, як наполягав Василь Тарновський, а на Чернечій горі біля Канева.

Біографічні дані про Григорія Честахівського досить скупі, але достеменно відомо, що народився він у посаді Нова Прага Олександрійського повіту в сім’ї військового поселенця. Сталося це чи не 1816 року: в 1841-му він був уже одружений і мав чотирирічну доньку Євдокію. У Новій Празі та околицях знали Честахівського як умілого богомаза. Новопразьким іконописцем зацікавився командир кавалерійського корпусу барон Дмитро Остен- Сакен. На якійсь із виставок він побачив твори Григорія Честахівського й відзначив обдарування їхнього автора. Честахівський на ту пору вже мав поважні замовлення, серед них — іконостас Єлисаветградської церкви Святого Володимира. Про художника-самоука, зрештою, стало відомо й генерал-губернатору М.Воронцову, який у червні 1842 р. звернувся до директора департаменту військових поселень Клейнміхеля з клопотанням про його підтримку. Д.Остен-Сакен навіть написав листа на ім’я самого Миколи I, після чого цар звелів узяти Г.Честахівського на службу до головного управління корпусу інженерів військових поселень у Петербурзі. А 7 грудня 1843 року його зарахували до Імператорської академії мистецтв вільним відвідувачем. Кошти на навчання та утримання Г.Честахівського сплачував Академії Департамент військових поселень. Що ж до родинного життя художника, то воно фактично закінчилося, оскільки його дружина й донька назавжди залишилися в Новій Празі.

Атестат про звання некласного художника історичного й портретного живопису Григорій Честахівський отримав аж у вересні 1855 р. А в 1858 р. до Петербурга повернувся із заслання Тарас Шевченко. З того часу «Гриць» (Честахівський) стає його нерозлучним другом, часто відвідує поета в його майстерні; після смерті ж Шевченка бере на себе обов’язки головного розпорядника похорону. Листи, нотатки й малюнки Честахівського виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання «на Вкраїні милій». Неподалік від могили на Чернечій горі він і поселився, проте через кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором князем І.Васильчиковим змушений був повернутися до Петербурга, зобов’язавшись більше ніколи не з’являтися в Київській губернії. Причиною цього став неабиякий переполох серед місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які начебто от- от візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччина. Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача, хоча насправді був він прихильником не бунту, а покори й освіти.

Після багатьох років служби в Петербурзі Григорій Честахівський останні свої десять літ життя майже безвиїзно жив у Качанівці, де йому дав притулок Василь Тарновський. Там, у качанівському парку, його й поховали, насипавши високу могилу...

Помітний слід у поетовій долі залишив і Варфоломій Шевченко, троюрідний брат Тараса Григоровича, який навесні 1861 р. був «елисаветградским купцом». Саме з такою приміткою його ім’я потрапило до складеного поліцією списку осіб, що прибули до Канева з домовиною Шевченка. Тарас і Варфоломій Шевченки вперше зустрілися 1844 року, в Керелівці. Варфоломій Григорович був «чоловіком письменним і тямущим», як писав про нього П.Куліш. Він зумів викупитися з кріпацтва, й у 1844 р. вже служив у конторі пана Енгельгардта. Поет читав йому вірші, уривки з поеми «Кавказ»… «Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом», — згадував Варфоломій. Брати листувалися (збереглося 23 листи Т.Шевченка до «єдиного щирого друга»). Після заслання Тарас Григорович гостював у Корсуні, де тоді жив його родич. Саме Варфоломій Шевченко став самовідданим помічником поета, коли той надумав купити шматок землі на Дніпровій кручі, збудувати там хату й поселитися в ній. Планам цим не судилося здійснитися…

Понад тридцять років — до останніх своїх днів — Варфоломій Шевченко клопотався про збереження й упорядкування могили на Чернечій горі. Було це непросто, тим паче, що влада й поміщики, дізнавшись, хто є хто, намагалися швидше спекатися поетового брата. За ним постійно стежило недремне око поліції й жандармерії. Варфоломій Григорович змушений був «кочувати», раз у раз змінюючи місце проживання своєї родини. 1869 року «елисаветградскому мещанину» В.Шевченку вдалося укласти з Канівською міською думою контракт, який давав йому право на «потомственное пользование» півдесятиною землі, на якій похований прах академіка Тараса Шевченка. Незадовго до смерті Варфоломій Григорович за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити могилу умовами, які були викладені в дарчій записці. Разом із землею В.Шевченко подарував місту ще й 3000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання святині на Чернечій горі! На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було перетворювати її на кладовище. Водночас могила мала бути відкритою для відвідувачів… Сам же Варфоломій Григорович невдовзі помер (1892 р.) і був похований у селі Буряківці Радомишльського повіту, де він доживав віку в своєї доньки. Могила його втрачена…

З Єлисаветградом була тісно пов’язана також доля одного із синів Варфоломія Григоровича — Йосипа (близько 1855 р. — поч. 1890-х рр.). На початку 1870-х рр. він навчався в Єлисаветградському юнкерському училищі. Мемуаристи свідчать, що Йосип Шевченко брав активну участь у діяльності «Громади», душею якої були І.Тобілевич та П.Михалевич. Він часто бував у будинку Івана й Надії Тобілевичів на Знаменській, де українська інтелігенція міста влаштовувала літературно-музичні вечори. Там молодий юнкер познайомився з Марією Тобілевич, сватався до неї, проте дівчина надала перевагу іншому.

Йосип Шевченко мав гарний голос, писав вірші. За фінансової підтримки батька та М.Федоровського, який викладав у юнкерському училищі історію, а водночас займався й громадськими справами, йому вдалося 1875 року видати в Єлисаветграді збірку під назвою «Дещо з перекладів і самостійних творів». Серед перекладів були твори О.Пушкіна, О.Плещеєва, Г.Гейне, П.-Ж. Беранже, Р.Бернса… Що ж до оригінальних поезій, то в них поруч із мотивами нерозділеного кохання сусідують картинки соціальної дисгармонії, просвітянські рефлексії. Поетичний талант Й.Шевченка не був глибоким, та й обставини життя військовика мало сприяли творчості. У 1877—1879 рр. як офіцер російської армії він брав участь у війні на Балканах, а повернувшись на Україну, довго хворів і помер у молодому ще віці…

І нарешті остання галузка серед цих моїх «степових» шевченківських сюжетів. Десь року чи не 1986-го мені випало познайомитися у Знам’янці з правнучкою Тараса Шевченка Антоніною Єреміївною Красицькою. На Кіровоградському телебаченні я тоді вів літературно- мистецьку передачу «Блакитні вежі», тому й вирішив поїхати разом із оператором Артуром Будулатієм до Знам’янки. «Як сталося, що нащадки Тараса потрапили з Черкащини в степи колишньої Херсонської губернії?» — думав я. Антоніна Єреміївна розповіла, що вона — правнучка Шевченка по його сестрі Катерині. Один із синів Катерини, Максим Антонович Красицький (дід моєї співрозмовниці), працював у панських економіях на Херсонщині, зокрема й у селі Довгалівка, що неподалік від Знам’янки. Поміщиця Жабоклицька, дізнавшись, що Максим — племінник «того самого» Шевченка, вигнала його просто серед зими. Тоді він подався до села Мошориного, де й помер 1910 року.

Сама ж Антоніна Єреміївна народилася в Олександрівці, де її батько працював ковалем на терещенківському цукрозаводі. Коли їй було півроку, сім’я перебралася до Мошориного. 1959 року правнучка Шевченка вперше побувала на Чернечій горі. «Ця подорож справила на мене велике враження, і я вирішила присвятити все своє останнє життя вшануванню пам’яті Великого Кобзаря, — записала Антоніна Єреміївна у великій саморобній книзі, в якій вона виклала історію свого роду й куди постійно вклеювала газетні вирізки зі статтями про поета. — В маленькій хаті, де жили в той час, ми з мамою влаштували куточок нашого великого діда й прадіда». Так з’явився у Знам’янці домашній музей Тараса Шевченка. До 100-річчя від дня смерті Шевченка Знам’янський міськвиконком надав нащадкам поета новозбудований трикімнатний будинок, в одній із кімнат якого мати й донька розмістили експозицію. Але в 1976 р. будинок цей знесли, й на його місці збудували п’ятиповерхівку. Отже, нам із Артуром Будулатієм випало зустрічатися з Антоніною Єреміївною вже в Будинку піонерів, куди перемістився музей. Проте й це була не остання його адреса: 1989 року експонати передали до краєзнавчого музею. Щойно побувавши в Знам’янці знову, я застав цей осередок історії краю в стані затяжного ремонту...

А наш невеличкий кінофільм, кадри якого зберегли образ і голос правнучки поета (вона, між іншим, грала на бандурі й співала) десь «осів» у архівах обласного телерадіокомітету. Колись, може, знайдеться...

№222, субота, 6 грудня 2003