|
|
 |
Каталог статей |
 |
Легенди і реалії Дикого Поля
Легенди і реалії Дикого Поля
Останнім
часом усе частіше у мовний науковий обіг входить термін "Дике Поле”.
Це, мабуть, викликано тим, що науковці, дослідники, просто громадяни
України хочуть знати свою історію.
Дике Поле. Хто і коли
ввів такий термін у науковий обіг? Дуже чітко це пояснює Дмитро
Яворницький. (Гадаю, авторитет знаного дослідника в наукових колах
безперечний). "Польські письменники минулих століть, – пише він, –
називали всю землю запорозьких козаків "Диким Полем”, іноді
"Чисто-полем”, "Пусто-полем”. Диким полем називається весь простір
степів від лівого берега Інгульця до ріки Дніпра. На карті французького
інженера і картографа де Боплана, виконаній на початку XVII ст.,
територія Дикого Поля пролягає північніше Чорного лісу, у межах
сучасних Світловодського, Олександріївського, Знам'янського районів
нашої області.
Населяло цю територію волелюбне і мужнє плем'я
уличів – наші предки, які пізніше разом з полянами і древлянами ввійшли
до складу однієї з наймогутніших держав середньовіччя Київської Русі.
Їх знали візантійські, арабські, європейські історики ІХ–Х століть
Порфирородний, Грегуар, Масуді, Баварський. Згодом уличі потрапляють у
поле зору літописців Київської держави. "Уличі сиділи по Дніпру”, –
зазначено в "Літописі руському”, – до 825 року. "І було множество їх… і
єсть городи їх і до сьогодні”. Уличі мали, за визначенням Баварського,
на своїй території 318 міст. Значна частина з них була розташована у
верхів'ях Інгулу та Інгульця.
У "Літописі руському” описано
події 1190–1194 рр. – часи князя Святослава Всеволодовича, його
боротьби з печенігами. Військові сутички і битви відбувалися на річках
Велика і Мала Вись, Тясмин, Івля. До речі, про річку Івлю. Це
теперішній Інгулець. Назва походить від старослов'янського "іва” –
різновиду верби, своєрідного символу української природи. Верба
оспівана в народній творчості, їй відводили багато місця у своїх творах
письменники, художники. Народ із вербової лози виготовляв лозини,
верші, обручі для діжок, тинки біля хат, кору використовували для
дубління шкір, у народній медицині. Отож первинну назву річці дали наші
предки, Інгульцем її назвали зайди.
На берегах вказаних річок
і селилися люди з давніх-давен. В історичній науці такі поселення
прийнято називати городищами, тобто містами в середньовічному
розумінні. Вони були оточені ровами та валами для захисту від
нападників. Найдавніші українські городища почали виникати в VI
столітті, існували до ХІІІ, тобто до монголо-татарської навали, яка
чорним смерчем пронеслася над вільними степами, усе знищуючи на своєму
шляху.
Сліди городищ, що свідчать заселення території
Кіровоградської області, є. За свідченням наукових джерел, їх у цій
місцевості розшукано 96. Підкреслю, саме городищ VII – XIII століть,
періоду утворення і розквіту Київської держави.
Одне з
найбільших таких поселень знаходилося практично на околиці сучасного
обласного центру поблизу поштового шляху на Бобринець, біля Водяної
балки (район сучасної Масляниківки). Городище мало кільцеподібну форму,
з виходами на схід і захід. Його захищали ряди бокових валів.
Окружність головного валу складала близько 140 метрів, бокових – до 35
метрів кожен. У південно-західному напрямку був обладнаний майдан,
східний вихід захищала яма.
Подібне городище знайшли в районі
сучасної Черняхівки (Соколівські хутори). Від попереднього воно
відрізняється тим, що два виходи знищені були двома парами валів по
сорок метрів кожен. Навпроти північного виходу були розташовані земляні
насипи, а південного – майдан. На старій Балашівці, поблизу
залізничного переїзду, знаходилося містечко чотирикутної форми.
Справжній
комплекс городищ знаходився на території сучасного Компаніївського
району. На території райцентру на березі річки Комишуватої – Сугоклеї
виявлено два поселення, ще одне на шляху на Софіївку біля Великої
могили. "Архітектура” їх має спільну для всіх городищ схожість: захисні
вали та рови, наповнені водою, майданчики для проведення зборів.
Як
бачимо, навколо майбутнього міста Єлисаветграда до монголо-татарської
навали знаходилися досить значні поселення. У дике поле цей квітучий
край перетворили загарбники. Але ненадовго. Уже в кінці XV століття на
вільні землі потяглися переселенці з Лівобережжя. "Перейшов Вись,
тільки п'ятами блись”, – склав народ приказку. У цих краях
зароджувалося українське козацтво.
Юрій Смерека, газета "Справедливість”
|
| Категорія: Мої статті | Додав: graf (17.02.2010)
|
| Переглядів: 1204
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
 |
Copyright MyCorp © 2024 |
 |
|
|
